Учительський бунт
Ті, хто бажає відстоювати право Учителя на достойне життя, не можуть знайти між собою спільної мови
СТРАЙК
Вікторія ПРИХІД
Учора понад п’ять тисяч львівських учителів вийшли на вулиці міста. Багатолюдні колони з плакатами зі старих географічних карт, на яких рясніли написи “Ставка – більша ніж життя”, “Сенчуку (наміснику Львівщини – Ред.) – вчительську зарплату”, пройшли центром міста до будинку облдержадміністрації. Вчителі скандували “Ганьба” і дзвонили у старі шкільні дзвоники. Таким чином освітяни вирішили відстоювати свої права.
Ще місяць тому страйкові комітети освітян Шевченківського району Львова вирішили організувати загальноміську маніфестацію вчителів. Днем проведення цієї акції протесту вони обрали 22 листопада. Від наміру свого страйкком не відмовився, навіть незважаючи на те, що днями обласні профспілки освіти вже провели віче вчителів. У страйккомі вважають, що першість все ж таки – за ними, бо про проведення своєї акції вони оголосили ще місяць тому, а профспілки – лише у п’ятницю після обіду. Профспілки ж, мабуть, думають так само, якщо й не більш категорично, вважаючи себе чи не єдиними представниками освітян, бо як же інакше можна пояснити те, що – попри попередні домовленості на страйккомівській конференції – члени страйккому на пікетування Верховної Ради запрошені не були. Хоча заступник голови страйккому Віра Покотицька каже, що відбирати владу у профспілок вони не мали наміру: “Ми не відбираємо в них ініціативу й не прагнемо виконувати їх роботу, мало того, ми постійно зверталися і звертаємося до них із пропозиціями про співпрацю”.
У комітеті вважають, що у профспілок були три роки на те, щоб виправдати сподівання вчителів, однак за цей час вони нічого не досягли. З січня 1997 року дія ст. 57 закону “Про освіту”, згідно з якою зарплатня працівника освіти мала б бути рівною середній зарплатні працівника промисловості (зараз остання становить
328 грн.), і яка передбачала виділення коштів на оплату за вислугу літ і так звану “тринадцяту зарплату” (на оздоровлення), була призупинена. Таке становище не надто влаштовувало освітян. І це очевидно, бо якщо колись, за словами вчителів, вони отримували зарплату, еквівалентну 70 доларам, то сьогодні вона становить 22 долари, себто 130 грн. (і це при тому, що прожитковий мінімум нині визначено як 270 гривень). Вчителі порахували, що в середньому це виходить по 4 гривні у день. Себто щоденно вони змушені розв’язувати одне і те ж завдання: як розподілити зароблені кошти так, щоби їх і на їжу вистачило, і на оплату житлово-комунальних послуг. Бо про придбання якогось одягу освітяни і взагалі не згадують. Таке стрімке зубожіння не може не позначитися на якості роботи. Учителі кажуть:” Раби можуть виховати лише раба”.
|
|
