Робота за доляри
ЕМІГРАЦІЯ
МАЙКЛ
Постійна еміграція або нелегальне гастарбайтерство стали вже звичним атрибутом життя українців. Та мізерна кількість людей, яка за кордоном працює за контрактом, тільки підкреслює це правило. Найперше, куди ми їдемо, це, звичайно, до сусідів – Росію і Польщу. Про Білорусію чи Молдову я жодного разу не чув. Хто його зна, але виходячи з того, що їхній життєвий рівень не надто різниться від нашого, це – сумнівно.
Люди їдуть усе-таки не красу споглядати, а гроші на життя заробляти. Важко, страшно, але заробляти. Польща і Росія була і є найлегшим вибором. Отримання візи – без будь-якої проблеми. Її просто немає. Країни Західної, а віднедавна і Центрально-Східної Європи (Чехія, Словаччина) вимагають візи. Але кількість наших гастарбайтерів у цих країнах аж ніяк не можна порівняти з кількістю у США і Канаді. (Хто не бачив у місті реклами з програмою лотереї “Грін кард”?)
Однак випадків отримання громадянства колишніми нашими громадянами у країнах Європи небагато. Хоча вони є. Особливо багато їх в найрозвинутіших країнах: Німеччині, Великобританії, Франції. Чимало у найтепліших, де переважають шлюби українок з аборигенами – у Греції, менше – в Італії.
Країною, яка стоїть поза будь-якою конкуренцією у виборі праці, отриманні громадянства, присутності діаспори, є Сполучені Штати Америки. Парадокс, але карикатурна відсутність знань про реальну Америку, країну, яка має, звичайно, свої немалі проблеми, породила те, що в умах наших людей США – це країна-мрія, країна-міф, але аж ніяк не реальна країна.
Кожного тижня в термінали Нью-Йоркського аеропорту імені Кеннеді прибуває щонайменше дві з половиною тисячі іммігрантів. Плюс щонайменше 100 тисяч новоприбульців із числа тих, що прибули морем – кораблем, або автомобілем.
Усі вони вибирають Нью-Йорк місцем свого проживання. Це одна шоста всіх легальних іммігрантів (приблизно 600 тисяч), які щороку прибувають у США.
Цифра ця перекриває показники будь-якої декади, починаючи з легендарних 1900 – 1910 років. Не змінилися надто і причини, які примушують людей перебиратись у Штати. Головно для того, щоб використати свій шанс – покращити свій життєвий рівень. До економічної еміграції додається й еміграція людей, які втікають від переслідування на етнічному, політичному і релігійному ґрунті.
Але таких стає все менше і менше.
Проте етнічна карта сьогоднішніх іммігрантів змінилася кардинально. На зміну вихідцям із Європи прийшли представники Азії, Карибських островів і Латинської Америки. Абсолютним лідером є Домініканська республіка – 120 тисяч. Далі – Ямайка, Китай, Гаїті і Гайяна. Входять у десятку також Індія, Південна Корея, Колумбія, Філіппіни й Еквадор. На долю інших країн припадає приблизно дві тисячі іммігрантів щорічно. Очевидно, що все це робить Нью-Йорк справжньою космополітичною столицею світу.
Причина такої зміни досить проста. З 1924 року, коли Конгрес в акті Джонсона-Ріда встановив квоти, які базувались на відсотковості різних національностей в етнічному складі населення США, європейцям надавались переваги. Протягом 1950-х, під час спалаху демократичних рухів, цей акт отримав негативну оцінку у пресі і став розглядатись як дискримінаційний.
Тому 1965 року акт Хареллера дав аплікантам із всіх країн світу шанс подання й отримання американського громадянства. Останні правила, чи норми в цій галузі такі: жодна країна світу не може отримати квоту на 20 тисяч віз щорічно. Той же акт 1965 року дає перевагу членам сімей громадян США чи людям, які мають вид на проживання – легальне право на роботу. Тож майже 290 тисяч людей приїжджає в цю країну щорічно. Наприклад, 1988 року 330 тисяч прибули за правилом, яке дозволяє еміграцію подружжям, батькам і молодим неодруженим дітям американських громадян в’їжджати в цю країну без будь-яких обмежень.
Очевидно, що зміна імміграційних законів не могла не привести до зміни етнічної картини імміграційного потоку. Європейці значно знизили своє бажання перебратись через океан, в той же час попит на еміграцію на інших континентах виріс. Глобальна черга отримати американську в’їзну візу зараз сягнула позначки мільйона осіб. Причому тенденція до зростання зберігається.
Наприклад, для мексиканців і філіппінців, які підписались на програму, що надає перевагу в отриманні візи членам сімей, час між поданням апеляції й отриманням дозволу на виїзд сягає вже 15 років.
Згідно з економічними законами – попит має дорівнювати пропозиції. У даному випадку попит значно перекриває легальну пропозицію. Процес таким чином вирівнюється завдяки нелегалам. Скільки у США нелегальних емігрантів – не знає ніхто. Очевидно, що ці люди не світяться. (Хоча в Нью-Йорку незадокументованих людей не здають службі імміграції і натуралізації при наданні медичних і поліційних послуг. Щодо цього питання, то немає жодної дискримінації). Згідно з найоптимістичнішими прогнозами, число нелегалів у два рази перевищує число легалів, згідно з оцінками песимістів, ця цифра різниться втричі. Щоб забезпечити таку кількість нелегалів, потрібна дуже добра організація для перекидування людей через кордон.
Вона існує, зрозуміло, в кожному великому місті Штатів. Наприклад, середня ціна нового паспорта з американською візою для громадянина Польщі від двох до шести тисяч доларів. Звичайно, є і винятки. Українцям це може коштувати в десять раз дорожче. Хоча я особисто знав людину, якій виїзд у Детройт за туристичною візою коштував дві тисячі зелених. Сталих розцінок не існує.
Кожен випадок унікальний. Отже, це своєрідна мафія, або на місцевому, мексикано-американському, сленгу – pipe line (“трубопровід” через американо-мексиканський кордон). Через Канаду емігранти не біжать. Країна не та. І контроль і рівень життя не нижчий, аніж у Штатах.
Користуються ним, здебільшого, латиноси, а також самі мексиканці, азіати й африканці. Агентів, які проводять через кордон, називають койотами. У їхні обов’язки часто входить не тільки перехід кордону, але і доставка автомобілем у Лос-Анджелес, і посадка на літак до Нью-Йорка, Чикаго або Бостона. Нью-Йорк залишається поза конкуренцією. Дійшло до того, що вперше за всю історію європейці опинились тут у меншості і становлять лише 49 % від загального числа населення. Англійську мову, подібно південним прикордонним штатам, на вулицях витісняє іспанська.
Безперечно, що американці пробують дати собі з цим раду і навести порядок, відновити контроль над своїми кордонами. Крім суто поліційних функцій, на кордоні вживають заходи юридичного впливу в середині країни. Так, 1986 року Конгрес прийняв закон, згідно з яким карають роботодавців, які беруть на роботу нелегальних емігрантів. Для цього в національному масштабі більше, ніж 3 тисячі агентів спеціальної служби пробують зловити на гарячому “нечесних” працедавців.
Ця кількість, за свідченням самих службовців, є замалою навіть для Нью-Йорка, не кажучи вже про всі штати. Щоб якось полегшити життям нелегалам, і надати цій справі гуманітарного відтінку, цього ж 1986 року Конгрес прийняв імміграційний акт, який надавав амністію всім нелегалам, які можуть довести, що вони прибули в США до 1982 року. Але справжня причина такої гуманності практичних і прагматичних американців – чиста економіка. Нелегали працюють на роботах, за які корінні американці не вважають за потрібне братись. І в таких кількостях, що якби їх звідси забрати, то настане економічний колапс.
Наприклад, у швейній промисловості США 60% складають іммігранти. У будівельній вони забезпечують 40%, а якщо брати до увагу некваліфіковану роботу, то і всі 80%. Прибирання – 70 %. Такий класичний приклад, як збирання лише мексиканськими батраками-заробітчанами помідорів і винограду в Каліфорнії, знають навіть школярі, які не пропускають уроків із географії.
Це ще не все. Емігранти працюють часто більше і краще, ніж аборигени. Крім того, є людьми далеко не посереднього інтелекту і тому добиваються успіхів у бізнесі. Вони власники немалих банківських рахунків. Забрати цих людей із країни – це означає забрати ці гроші з обігу й інвестиції в американську економіку. І що важливо: якщо ви потенційний нобелівський лауреат (бажано не миру), олімпійський чемпіон чи агент спецслужби і має що запропонувати янкі – наприклад, мільйонні інвестиції у їхню економіку – то ваші шанси стати стовідсотковим американцем значно зростуть.
Отже, українці, якщо ви цього не знаєте, скористайтеся цим і вийдіть із засади. У цьому немає нічого надоригінального. Цей шлях уже пройшли, наприклад, наші сусіди – поляки. Вони були і є значною мірою ще нелегалами в багатих країнах. Це нормальний ринковий принцип. Люди повинні працювати там, де є робота. Урешті-решт вони не просять милостиню. Це називається ринок праці. Тільки біда, що багаті країни, відгородившись від нас візовими бар’єрами, і дальше зберігають цей статус-кво. Багаті залишаються багатими, і бідні – бідними. Для прикладу, якщо б у такій успішній європейській країні, як Великобританія, з сільськогосподарського сектору і сектору обробки цієї продукції, наприклад, м’ясокомбінату, забрати всіх нелегалів, а вони складають більшість, система супермаркетів зазнала б краху. Вона розориться.
Потрібно буде наймати своїх, а це приведе до зростання цін. Відкривши ж кордони і давши дозвіл на легальну працю, Лондон повинен був би платити стільки, скільки отримують корінні жителі. Гроші, які ми б заробляли, вливалися б в економіку України. Так роблять мільйони китайських нелегалів.
Офіційно забороняючи нелегалів, британська влада тим не менше ніяк не карає людей, які перекидають іноземців і нелегально бере їх на роботу. Нелегала ж чекає депортація.
|
|
