Можливо, потрібні зміни
ПОЛІТИЧНІ МІРКУВАННЯ
Хоч я й не належу зараз до політичної партії під назвою Народний Рух України, однак, як мені видається, маю моральне право цікавитися тим, що зараз у НРУ відбувається, а також мати з цього приводу свої власні думки й ділитися ними з моїми друзями та знайомими.
Маю на це право хоча б тому, що був одним із тих, які отой весь Рух в Україні робили – ще задовго до появи у “Літературній Україні” проекту “Програми Народного Руху України за перебудову”. Я входив до складу першої Крайової Ради НРУ, створеної у Львові у травні 1989 року. Був делегатом перших Всеукраїнських зборів Руху – Установчих, які проходили у київській “Політехніці” у вересні 1989, а також “з’їзду переможців” восени 1990 у палаці “Україна”. Брав участь і в деяких інших з’їздах НРУ, але вже не як член цієї громадської організації, а як гість.
Їздив я і на засідання Великої ради НРУ до Хуста у березні 1990 року. Саме там, мені здається, і “здали” вперше Рух його тодішні лідери, розділившись на “республіканців та демократів”. Видно, така вже доля всіх подібних масових рухів (і польської “Солідарності”, й литовського “Саюдісу”), які змогли частково переламати ситуацію у перехідні моменти, та не спромоглися її опанувати й узяти владу. Були причини як об’єктивні, так і суб’єктивні.
Звичайно, нереально було мріяти, щоб у 1991 році перейняти владу в усій Україні. Але виходити на перші президентські вибори з трьома кандидатами, які формально ще належали до НРУ та його керівних органів?! Це вже справжня загадка українського духу та національного політичного дискурсу.
Тому й не дивуюся, що тоді В’ячеслав Чорновіл не витримав і таки домігся своєї домінуючої позиції у багатоголовому Русі, й почав перетворювати НРУ в однорідну політичну партію. Щоправда, за рахунок занедбування “галицьких експериментів”, але ж не може одна людина, навіть найбільш геніальна, бути відразу всюди. Та й методи цієї трансформації не всім були до вподоби, тому й не захотіли тоді всі учасники громадського об’єднання (серед них і я) ставати членами нової партії. Дехто взагалі відійшов від політики, дехто перейшов до інших політичних середовищ, а дехто, хто не мав досвіду членства у КПРС, думав, що залишатиметься все життя позапартійним. Хоча потім таки дійшло, що займатися політикою поза політичними партіями нереально.
Але треба було перейти через постійні дроблення та розколи, прикрі поразки та мізерні успіхи, щоби зрозуміти просту істину: набагато важче переламати мітлу, ніж окремі прутики, з яких вона складається.
Зараз – чи не вперше за останні десять років – процес, здається, зрушився в протилежному напрямку. За неповні півтора року – вибори, тож буквально на очах об’єднуються докупи відразу по п’ять партій. Як правило, поки що довкола грошей, а не ідей. Однак навіть якщо об’єднати небагаті ресурси окремих “неолігархічних” партій, у сумі їх стане трохи більше. А якщо об’єднати ще й місцеві структури, активістів, приміщення та техніку, то завжди можна буде зробити щось більше задля спільної ідеї.
Бо саме на ідеологічному рівні між справді українськими партіями немає практично ніяких відмінностей. Усі вони – за “реформи і порядок, добробут та Європу, християнську віру і національну культуру, рідну мову та українську Україну”. Найгірше домовитися на персональному рівні: кому бути лідером, а кому – заступником, кому очолити обласну, районну, міську організацію, кого внести до виборчих списків, та ще й у якій черговості?..
Саме ці проблеми часто виникали і при попередніх об’єднавчих процесах. Саме вони розвалювали спроби створювати тривалі блоки та коаліції. Саме вони і є чи не найбільшою перешкодою при створенні єдиної політичної сили на основі Народного Руху України та партії “Реформи і порядок”.
Я знаю багатьох людей із обох цих середовищ. Майже ніхто не сумнівається у доцільності такої спілки, бо окремо нас просто розіб’ють. Тим більше, що обидва ці середовища взаємно доповнюють одні одних: поступовість та відкритість до нових ідей – і деякий консерватизм, молодечий запал – і життєвий досвід, новітні технології – й традиційні цінності. Кілька місяців тому НРУ та ПРП зуміли довести, що вони чогось варті, коли працюють спільно, і провели до Верховної Ради єдиного кандидата по Галицькому виборчому округу № 115.
Непокоїть усіх лише одне питання: під кого об’єднуватися? Тут потрібні справжні лідери. Люди, які розуміють ці різні середовища й знаходять розуміння та довіру в колі їх представників. З іншого боку, спостерігається зміна політичних поколінь. Лідерами партій стають 30-40-річні. Хоча є й винятки, коли республіканці надають перевагу своєму патріархові. Але для всіх зрозуміло, що “потрібні зміни”... Чи не найкращим прикладом позитивних наслідків зміни поколінь стала значна активізація діяльності львівської “Просвіти” після того, як їй вдалося відправити на “почесне головування” Романа Лубківського.
Можливо, такі зміни стануться вже цього тижня. Адже Львівська крайова організація партії Народний Рух України у суботу проводитиме звітно-виборну конференцію. Згідно зі Статутом НРУ, термін перебування на посаді голови організації – два роки. Звичайно, конференція чи з’їзд мають право одну й ту ж людину обирати на цей термін двічі, тричі... Якщо немає іншого виходу й існуюче становище усіх задовольняє. Але тоді доведеться нарікати самим на себе – і марними будуть сподівання, що ще хтось захоче приєднуватися до такої спілки... І не буде тієї мітли, як б могла вимести весь непотріб з української хати.
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
