Поет Сергій Жадан не любить літературу
– Сергію, що для тебе є література?
– Література для мене – це не професія, не заняття і навіть не захоплення. Якось так випадково сталося, що я займаюся літературою. Я її, за великим рахунком, і не люблю, і не читаю. Я дивлюся телевізор, дивлюся мультфільми і слухаю музику.
– А що ж усе-таки література?
– Це так – хобі. Знаєш, хтось грає в доміно, хтось зустрічається з мужиками пива попити з яких-небудь півлітрових банок. А для мене – “накрапать” якого-небудь “стиха”. Просто, розумієш, для мене існують якісь речі, які я мушу вербалізувати. Я їх вербалізую як літературу, тому що дехто говорить, що в мене це виходить. А насправді, якби 10 років тому інакше склалася ситуація, я був би футболістом. І всю “непруху” чи любовну енергетику використовував би у штрафних ударах чи відбиванні пенальті.
– Мушу тобі нагадати, що сучасну поезію останніх років асоціюють все-таки з Жаданом. Які емоції в тебе це викликає?
– Ніяких. Насправді це те саме, що у дворі ти граєш доміно – і тебе всі знають. Говорячи без кокетства, я себе не асоціюю з літературою, я не літератор.
– А без кого, на твою думку, сучасна українська література була б недійсною?
– На мою думку, зараз українська література дуже кльова, особливо поезія так званих восьмидесятників. Я дуже не люблю цього поділу на всякі десятки, але те, що зараз пише, скажімо, Герасим’юк, Римарук, Наталка Білоцерківець або те, що зараз почав писати Андрухович – ці його верлібри, – це просто “п...ць”. Напиши це слово повністю.
– Не думаю, що мені дозволить редактор...
– Це те, власне, чого нема в наших східних сусідів. Це те, що нашу українську літературу, за її адекватного передання мовами народів світу, могло би вивести в лідери, “хед-лайнери” світового літературного процесу. Тому що наша література, література дорослих, зрілих поетів, – дуже потужна, вона просто космічна.
– Ти зазнавав у житті кривди?
– Зазнавав, аякже. Я дуже часто намагаюся критично оцінити власно пройдений життєвий шлях і розумію, що він так от невдало пройдений. І щодень чекаю чергової реінкарнації, щоб перетворитися на яке-небудь ягня. Дійсно, якби була можливість поміняти життя і прожити його від початку, то я би змінив відсотків 95. Тому що я наробив купу помилок, купу поганих речей, купу речей нібито правильних, але таких, що не приносять жодного задоволення. Своє доросле життя, яке почалося після восьмого класу, я дуже добре пам’ятаю – від першого до останнього дня. Абсолютно пам’ятаю, хто мені що сказав, як подивився, – і це мені дуже заважає. Оця так звана кривда – її було дуже багато. Найгірше – що я не можу цього позбутися. Ти ходиш – а воно накопичується і накопичується, а скинути його ти не можеш. Насправді треба якось змінити світогляд, треба переключитися на розведення корів, виїхати куди-небудь, змінити коло спілкування. Мене нічого в цьому побуті світоглядно не тримає – ні робота, яку я не люблю, ні література, яку я не люблю, ні оточення (не друзі, а оточення), яке я теж, за великим рахунком, не люблю. Але поки що щось змінити не вдається. Я запросто поїхав би за своїм попередником куди-небудь в Африку – торгувати зброєю і невільниками. З великим задоволенням, тому що я для себе нічого не втрачу – поїхавши і припинивши писати вірші українською мовою.
– І не відчуваєш, що від цього може втратити якийсь твій щирий прихильник – який переписує вірші, для якого вони є одкровенням?
– Це не одкровення насправді. Начебто немає якихось літературних чи музичних творів, без яких я не міг би жити.
– А сам ти міг би жити без того, що ти написав?
– Абсолютно.
– Міг би все спалити і не шкодувати?
– Якби почав міняти все, то міг би. Якщо спалити, а після цього піти на кафедру української мови і літератури – то я відразу почав би відновлювати.
– Досить часто бачу тебе у Львові. Що тебе найбільше притягує до нашого міста?
– А мене найбільше притягує до Львова існування в ньому моїх друзів. Скажімо, останні півроку в нас творчий проект з Михайлом Барбарою, якого я сьогодні вдало одружив. І от ми з ним “плотно тусуємо”, як би сказав Лесь Подерв’янський.
– А що саме за проект?
– Це може завершитися виданням якогось спільного роману.
– Літературного?
– Ну ясно, що не побутового. У нас із ним якось не склалося. Якщо не роману, то якого-небудь кіносценарію чи вистави.
– А не хочеш якось узяти до Львова свого сина, якому три з половиною?
– Дуже хочу. Я чекаю, коли він підросте. І до Львова, і будь-куди. Ми з ним дуже добре одне одного розуміємо. Я йому багато чого хочу показати. Але, розумієш, коли дитина мала, то багато речей йому зарано. Який сенс його повезти зараз до Києва, якщо мине півроку – і він його зовсім не буде пам’ятати. Хай підросте. Це найбільш близька мені людина в цьому холодному світі.
– Дуже цікаву команду – “Люк” – ти цього разу привозив до Львова для виступу в “Ляльці”. Вокалістка мулатка Беті – це щось особливе.
– З “Люками” я познайомився десь півтора року тому, коли робив “Апокаліпсис”. Вони прийшли і запитали, чи можна виступити. Виступили, я до них підійшов і кажу: ви такі хороші музиканти, єдиний недолік, що ви співаєте російською мовою, давайте зробимо це українською. І ми з ними зробили українську програму. Вони сильно виросли за останній рік-півтора, зараз у Харкові це найпотенційніша команда.
– Цікаво, що один український поет може українізувати цілу російськомовну групу.
– І не тільки групу. Групу людей у кількості тисяча чоловік (сміється – М.С.). Насправді я їх українізую для свого ж власного комфорту. Мені зручніше, коли люди навколо мене перебувають у дискурсі (це слово Жадан вимовляє особливо піднесено – М.С.) мого мислення. Тому що дуже важко спілкуватися з людьми, які ніколи не читали Андруховича. Це якісь дурачки, які не розуміють багатьох речей. Тому, ясна річ, я їм даю свої книжки, перекладаю їхні вірші. Тобто це не має жодного відношення до свідомої українізації Харкова. Це таке собі облаштування власного побуту. Я пам’ятаю Харків початку 90-х – він дійсно був такий “галімий”, кацапський. А зараз Харків – питоме европейське місто.
– Цікаво, що ти маєш стільки занять – література, наука (знаю, що ти недавно захистив дисертацію), фестивалі.
– Це погано насправді. Людина має займатися тим, що їй приносить якісь прибутки. Якщо я це роблю просто так, то наперед це приречено. Я не продюсер, не менеджер. І коли я роблю фестиваль, то, ясна річ, його можна було б зробити краще, якби я за це отримав свої гроші. Кожен має займатися своєю справою. Письменник повинен писати, а менеджер – організовувати фестивалі. У цьому й біда української літератури – у нас нема літературних менеджерів. Бо помилково вважається, що література не може давати жодних прибутків.
– Ти не хочеш написати бестселер, продати його великій кількості людей і дістати за це великі гроші?
– Я хочу написати бестселер і продати його великій кількості людей, але зробити це, скажімо, в Німеччині або Америці – там, де бестселер, який я хочу написати, може продатися. Тому що тут навіть Сорокін і Пелєвін не продаються. А якщо продаються, то це піратські речі, за які автор нічого не має.
– Ти маєш амбіції, скажімо, дістати літературну премію?
– Ні, ні. Я ж кажу, що до літератури я дотично дотичний. Я кину все це. Мине кілька років – поїду на яку-небудь ферму розводити корів, мені це буде приносити таке саме задоволення. Які амбіції? Я не вважаю себе професійним літератором. Просто існує якась кількість людей, з якими виходить спілкуватися лише за рахунок того, що ми всі пов’язані цією так званою українською літературою. Насправді все базується на особистих стосунках – всі ці публікації, фестивалі.
– Але якби всі ці люди не товаришували, то літературний процес просто не існував би.
– А він і не існує. Це велика фікція – вважати, що в Україні існує літературний процес. Наскільки в нас хороша поезія, настільки в нас поганий процес. У нас немає, скажімо, критики як такої.
– Це обірвані ланки процесу...
– Це цілі пустоти, котрі, як я бачу, найближчі п’ять років не заповняться. Це прирікає літературу на ґрантове існування. Це дуже погано. Тому що, в принципі, Україна настільки велика країна, настільки нормально вона розвивається, що, якби в нас був нормальний літпроцес, то література в нас могла би самоокуповуватися: якби в нас була система книгарень, фестивалі, вечори, якби в нас був нормальний копірайт на книжках, якби в нас було нормальне книговидання, то це могло б бути не надто прибутковим, але нормальним заняттям.
– На закінчення – бувальщина від Жадана.
– Мене сьогодні дуже “опустив” і “морально принизив” Назар Федорак, який розповів таку історію: його теща була в Римі, де зустріла свою знайому, котра парадоксально “поведена” на українській літературі, і вона, знайома, сказала їй: “Мій улюблений український поет – Сергій Жадан. Але кажуть, що він гомик”. Мене це... Розумієш, Італія – вона кому як. Я туди на публічні виступи не поїду. Уявляєш, я приходжу туди, там збирається кілька сотень питомих педерастів – і всі на мене дивляться, мовляв, давай, чувак, читай про нас, про педерастів. У мене дуже багато знайомих гомосексуалістів. Але щоб про мене таке сказали – такого ще не траплялося.
– А ти можеш назвати якогось українського гомосексуального літератора?
– Якби ти була з римського радіо, я би тобі сказав: “Я і є той самий Жадан, відомий у Римі”. Річ у тому, що українська література як соціокультурне явище дуже тестаментарно-рустикальна. Якби у нас з’явився якийсь питомий педераст, – з нього б усі знущалися. Як на мене, це дуже погано. В Україні мають бути поети-мілітаристи – вони вже є, це Корчинський. У нас є поетки, яких називають лесбіянками. А от активного гомосексуаліста, який при цьому писав би хороші вірші, нема. Це свідчить про загальний рівень недорозвиненості літератури. От у Росії цього добра вистачає. Наприклад, Слава Могутін, який у 90-х роках приїхав у Москву десь із Ростова і почав цілеспрямовано робити свою кар’єру, – він писав скандальні статті про наркотики, гомосексуалізм (з детальними описами своїх статевих актів). У якийсь момент Єльцину це набридло – і його погнали з країни. Після цього він став “суперстар”.
– То українській літературі бракує скандальності?
– Бракує повноти. Скажімо, Юрій Покальчук видає книжку поміркованої еротичної прози “Те, що на споді” – в нас це чомусь вважається скандалом і епатажем. Нема кого епатувати. Може, тому й нема літературного процесу як такого.
Розмовляла Мар’яна САВКА
|
|
