Для першого представника незалежної України за кордоном, і дещо про польсько-українські відносини
РЕЛЯЦІЯ
Теодозій СТАРАК
На прикладі Польщі можна робити висновки про ставлення у світі до України.
Коли я прибув до Варшави, мене тут прийняли дуже гарно, справді по-дружньому і, я б сказав, із великою надією на те, що Україна і Республіка Польща почнуть новий період своїх взаємовідносин. Я швидко нав’язав добрі стосунки з МЗС Польщі, з членами Уряду, послами Сейму, сенаторами, політичними і громадськими діячами. Мене всюди трактували не як тимчасового посланника уряду, а як посла незалежної України, особливо це відчувалося після 1 грудня 1991. Мене запрошували на всі важливі офіційні й неофіційні зустрічі, я виступав по телебаченню й радіо, у пресі. Скрізь я говорив про напрямки зовнішньої політики незалежної Української держави, про новий етап у польсько-українських відносинах. Мої розмови й публічні виступи мали великий резонанс, це ж, по суті, вперше від імені Уряду України говорилося про зовсім нові засади польсько-українських відносин.
Моє критичне матеріальне становище (жив я на позичені гроші) не викликало спочатку якихось негативних реакцій. Мені, по суті, співчували, розуміли, що становище України важке, сподівалися, що все незабаром зміниться. Голова групи дорадників прем’єр-міністра п. Найдер, з яким я налагодив дуже гарні відносини, бачачи, що моє становище не змінюється, виділив мені невелику кімнату у приміщенні Громадянського комітету, де б я міг хоч сяк-так урядувати. (Тепер цю кімнату називають іронічно українським посольством).
Протягом перших місяців я був теж у центрі зацікавлення дипломатичного корпусу – як єдиний представник України за кордоном. Зустрітися зі мною просили дипломати багатьох країн, котрі за дорученням своїх урядів хотіли з’ясувати різні питання щодо зовнішньої політики новоутвореної української держави. Міністр закордонних справ Польщі п. К.Скубішевський сказав одного разу: “Старак став найбільш популярною особою у Варшаві”.
Звичайно, такий стан довго тривати не міг. Мене без кінця засипали питаннями: коли буде посольство України? Я мав одну відповідь: чекаємо розподілу майна СРСР. Як тільки одержимо приміщення, буде відкрите посольство. Тому ми не купуємо і не беремо в оренду ніякого будинку, бо нам тут належиться своя частка від спільного майна. Поступово, однак, усім стало зрозуміло, що поділ майна – це казочка для наївних. Імперіалістична Росія не збирається ні з ким нічим ділитися. По-моєму, в МЗС України добре все це розуміли, а мені лише для заспокоєння морочили голову цим поділом.
Мені нерідко звертали увагу на те, що Україна проявляє дивну пасивність у питанні розподілу закордонного майна СРСР. Я, скільки міг, оправдовував дії українського уряду, переконував, що питання вирішується і т. п. Поступово, однак, тут почали усвідомлювати собі, що Україна – не самостійна держава, а тільки частина нової імперії, назва якої – СНД.
Ставлення до мене, як до представника української держави-колонії, почало змінюватися. Хочу відзначити, що мій особистий авторитет, можливо, навіть зріс. Тут віддають належне моїм відчайдушним спробам захистити честь і гідність української держави, яку пхають у московське багно більшовицькі елементи в Уряді та Парламенті України. Але серйозних політичних розмов, як це було в січні, лютому, навіть ще в березні, тепер уже не ведуть. Повторюю, що це не до мене, а до України зацікавлення впало. Доля рабів нікого не цікавить.
Я вже згадував слова Костшеви-Зорбаса, але тепер подібні вислови лунають і з боку інших політичних діячів, як польських, так і дипломатів інших країн. Авторитет України падає також через відкладання візиту Президента Кравчука в РП. Я вже пояснював, що в цьому вина польської сторони, але якби Україна вела активну і самостійну зовнішню політику, то можна було б усе це змінити, і не залежав би візит Л. М. Кравчука від візиту Валенси в Москву. Тобто, не було б демонстрації з польського боку, що Україна – неповноцінна держава. Польський Президент повинен спершу підписати державний договір із Росією як з господарем, а потім лише з Україною, залежною від московського хазяїна.
Якби Україна вела активну й незалежну зовнішню політику, не було б повторювання у пресі антиукраїнських московських нападів, не було б залякування Україною інших народів, насамперед поляків. 3а даними опитування громадської думки, 58% поляків вважають, що найбільша загроза Польщі – це Україна. Цьому не треба дивуватися. Адже ми не ведемо ніякої контрпропаганди проти московських вигадок. Заяви і декларації Верховної Ради України, Президента, Уряду – це замало. Треба, щоб на місцях, у кожній державі дипломатичні представництва України подавали до відо-
ма урядів справжнє становище України,
роз’яснювали політику української держави.
Українсько-російські непорозуміння роздувають за кордоном до неймовірних розмірів і вони стають причиною залякування всієї Європи і навіть більше. Чому агресивна, загарбницька Росія в очах народів світу постає гарантом миру, а миролюбна Україна – агресором. Та тому, що скрізь російські посольства (а всі вони володіють потужними засобами пропаганди) дають відповідні пояснення дій свого уряду, представляють Україну як агресора, а ми мовчимо – з нашого боку немає ніякої протидії. Якщо в Польщі я на всі боки, де тільки можу (але ж я один!), пояснюю позиції України, її політику, і багато впливових польських політичних діячів вірять мені поки що, то в інших країнах, очевидно, і цього немає.
Становище в Польщі треба негайно змінювати: або відкликати мене звідси і без гри в незалежність посадити якогось представника України (хоч би того ж Шевчука) в російське посольство, щоб звідти виражав інтереси України, або відкривати посольство, хай поки що невелике, але своє і незалежне. Тільки робити це треба серйозно, по-державному, а не так, як мені радять: їдь і відкривай, а гроші, може, колись будуть. А хто в цьому посольстві мав би працювати? Дурнів, таких, як я, які б поїхали сюди без грошей і без надії їх одержати, на світі небагато. До речі, цьогоріч я не одержав ще ні копійки, бо, мовляв, Україна зовсім не має валюти (а яку заробить, треба передати московським благодійникам).
З доповідної записки 1992 року міністрові закордонних справ
Анатолієві Зленку
та голові комісії з міжнародних
відносин Верховної Ради України
Дмитрові Павличку
|
|
