"Літаючий амбасадор"
СПОГАД
Любов ГОРБЕНКО
Він був удатний до всього, на що прирікала його доля в той чи інший період непростого життя. Усе, за що брався, вдавалося йому. Яким коштом – це вже інша справа. Частіше всього, звичайно, коштом власного здоров’я.
Талановитий мовознавець (насамперед), якому пророкували блискучу наукову кар’єру, мудрий і терпеливий учитель, редактор, перекладач, публіцист, оратор, дипломат врешті-решт... Він був концентрацією ста сот сумлінь, згустком обов’язків, людиною-волом. Але перш за все – інтелектуалом високої проби.
З ранньої юності привчив себе спати не більше чотирьох годин на добу – поспішав до книжок. Його любили й ненавиділи. Любили більше. Ненавиділи через обмеженість духу, з примітивної заздрості до його інтелекту, а ще через те, що ні на що не проміняв своєї гідності, підлаштовуючись під момент чи ситуацію. Саме гідність не дозволяла йому безвідповідально ставитися до себе, до життя і до людей. Тільки їй він підкорявся й підпорядковувався. Ніщо не могло зламати його. Він міг пожертвувати покликанням, піти в концтабір, зректися посади й матеріальних вигод, стійко зносити голод, холод, злидні, обструкцію і наклепи, підступність і навіть остракізм, але поступитися совістю не міг. Найголовнішим для нього було те, щоб найближчий табірний друг Василь Фарина сказав: “Я тобі вірю”.
Такі особистості могли бути упокореними тільки власною гідністю. Такою людиною був мій чоловік – Теодозій Старак.
Він завжди відрізняв здорові людські амбіції від хворобливих. Казав, що здорові амбіції – явище по-своєму нормальне і потрібне. А хворобливі... Люблять деякі наші вождики носити підбори, щоб видаватися вищими зростом. Окремих із них ми самі поставили на котурни, а потім дивувалися: щось воно не того...
Амбіційність не була властива Теодозієві. Коли на мітингах усі рвалися до мікрофона, він скромно стояв неподалік. Стояв і мовчав. Ніхто йому слова не надавав, і він його не виривав. Якби друзі запропонували... А вони не пропонували. І він одного разу з гіркотою сказав мені: “Ти знаєш, я все більше переконуюся в тому, що там усе розписано, як по нотах...”
...Він був удатний до всього, на що прирікала його доля в той чи інший період непростого життя. Але завжди складалося так, що результати його праці привласнювали інші, його заслуги приписували собі люди, які у професійному і моральному вимірах мало що значили. Інші пожинали плоди його творчих зусиль, одержуючи за це нагороди і почесті. А він ніц собі з того не робив, легенько підсміхуючись у свої розкішні вуса...
Призначення Теодозія Старака у листопаді 1991 року спеціальним посланником уряду України в Польщі – це був, як сказала одна мудра львівська пані, “постріл у десятку”. І як би не ставилися колишні рекомендувальники, призначальники і ніби однодумці мого чоловіка до нього потім – тут вони не помилилися, вибравши його з “десятків достойних кандидатур, які радо поїхали б тоді до Польщі” (Богдан Горинь). Єдиним достоїнством кандидатури Теодозія Старака Б. Горинь вважає... “добре знання польської мови”. Добрих полоністів в Україні, може, й справді десятки. Теодозій же все життя мав справу з Польщею – її мовою, історією, культурою. Він писав підручники для польських шкіл, укладав словники. Це був його фах. Він знав ментальність поляків до найглибших нюансів, умів передбачити їхню реакцію, поведінку. У Варшаві мені довелося бути свідком розмови одного польського міністра з моїм чоловіком. Міністр так собі нібито пожартував: “Pan Starak jest bardzo niebiezpiecznym czlowiekiem”. – “Dla czego?” – здивувався Теодозій. – “Во pan umie popolsku myslec”, – була відповідь. Хіба мало цим сказано?
Щодо інших мов: німецьку Теодозій знав перфект ще з гімназії, французькою оволодів у таборі в Караганді. Без сумніву, їхати тоді в Польщу представляти Україну знайшлося б, може, не те, що десятки, але й сотні охочих (перепрошую – “достойних”), якби для цього виділили гроші. Але на той момент на банківських рахунках новопосталої держави не було ані цента. Хто б то дурний відважився їхати на позичений кошт?
Польща – найважливіший, найплідніший і найважчий період у житті Теодозія Старака. Шість з половиною років напруженої, відповідальної праці без відпочинку, без вихідних. Ті найпатріотичніші патріоти (до такої градації нас привчено), які стверджували, що в Польщі Теодозій Старак займався “не тим, чим треба”, про дипломатичні будні не мають найменшого уявлення. А проте вони мають доступ до всього, в тому числі й до паперів Міністерства закордонних справ. Хай пересвідчаться: там сотні документів – звітів, інформацій, аналітичних довідок, пам’ятних записок, політичних листів, підготовлених Теодозієм Стараком на найвищому фаховому рівні. Людиною, яка, як вони люблять наголошувати, не мала спеціального вишколу дипломата. Цікаво, а хто готував їх самих? І яку таку особливу підготовку одержали українські радянські письменники-комуністи або колишні випускники ВПШ при ЦК КПСС, комсомольські діячі, секретарі обкомів та райкомів, які масово заполонили дипломатичні представництва України за кордоном?..
...”Літаючий амбасадор” – так прозвали Теодозія Старака польські урядовці та дипломати інших країн із перших днів його перебування у Варшаві. Не було офісу, не мав авта – мусив “літати” і скрізь устигати. І встигав. У пам’яті тих, що знали його в той період – поляків, українців, іноземців, – він назавжди залишиться “літаючим амбасадором”. Амбасадором, який представляв свою справжню, хоч не реальну Україну так, якою хотів її бачити. Він представляв неординарність мислення, непоступливість і безкомпромісність української національної ідеї. Представляв самовідданість і відчайдушність свого покоління – покоління сталінських політв’язнів. У Польщі його знали і цінували більше, як у рідній Україні.
За кілька місяців до смерті Теодозій Старак осмілився публічно сказати своїм колишнім однодумцям про їхнє пристосуванство, хворобливу амбіційність і конформізм. Вони у відповідь звинуватили його в невдячності, адже “витягли його з небуття”, “дали йому кусок хліба” (газета “Час”, 25 грудня 1998 р.). Так прямо і було написано...
Господи Боже мій! Кусок хліба можна дати хіба жебракові, кинути псові. Старак був спроможний заробити на хліб собі сам. Бо був удатний до всього, на що прирікала його доля в той чи інший період непростого життя. Працював самовіддано й тяжко, а на дипломатичній службі особливо: працював так, що в очах темніло і кров носом ішла. У прямому значенні слова.
З вдячності за наданий кусок хліба можна бути тільки собакою, рабом. З вдячності за кусок хліба писалися, наприклад, “Дерманські криниці” і творилося багато непристойних речей. Теодозій усе життя робив тільки те, що веліла йому гідність чесної і гордої людини.
...Наше суспільство і наше громадянство (що очевидно і дуже гірко) ще не дозріли до об’єктивного оцінювання стану речей і фактів, різноманітних реалій і постатей своєї історії та – що найгірше! – до сприйняття цих оцінок.
Українська постсовдепівська ментальність, на жаль, здатна лише на гостро полярні оцінки: це біле, а це чорне. Особистість ми або надміру героїзуємо, канонізуємо безкритично й несмачно, передаючи куті меду, або цілком втоптуємо в болото, відкидаючи, заперечуючи чи замовчуючи все позитивне і добре, зроблене нею. Тож при чиєму потуранні досі, на десятому році нашої залежності від ганебного минулого, триває наше тотальне збезчещення – “півправда, півсвобода, півжиття” (М. Вінграновський)?
Бути собою – річ не для всіх. Боляче. Небезпечно. І – не сприймуть. Тоді – заради чого твої терзання, сумніви, зусилля? Для кого – твоє життя?
У Бога немає неправди. Неправда – бог криводушних і слабких.
...Поняття патріотизму останнім часом стає предметом спекуляцій (а втім, завжди було). Нині воно в певній мірі девальвовано, але жити без нього – Бог свідок! – дуже важко. Та й ми самі собі свідки – майже – нестерпно.
У такий час лютої моральної і духовної нестерпності Господь зглянувся над Теодозієм...
|
|
