Сучасна і не сучасна творчість
САЛОН
Дарія БАЗИЛЕВИЧ
Бачимо, що й XX століття не дало досвіду заради досвіду, бо було інакшим за суттю щодо попередніх, а досвід – різним. Шкода, що в багатьох країнах традиція стала не потрібною – її відкинули. На зміну прийшло не нестандартне мислення, а глухе нерозуміння явищ, і це просто перетворилося на моду. Та хай би там як: ми, українці, не дошукаємо західних принципів у нашому сьогоденні. Навіть коли будемо їх наслідувати: це тільки, врешті, розтратить наші сили і час.
У минулі, радянські, часи побудова комунізму відбувалась не в останню чергу завдяки мистецтву. Цього ідеологічного навантаження мистецтву важко здихатись. І 2000 рік не став винятком: у Львові відбувається салон художників “Високий замок”, бідні глядачі знову стали свідками “подій”, які ще прямісінько тягнуться з радянської дійсності. Ті тенденції, що простежуються у творчості сучасних авторів, є творчо вичерпаними, штучними, позбавлені образотворення і мислення. Твори не просто не актуальні, вони чужі нашому часу своєю недосконалістю. Хоча не всі вибилися в “класики”, але “позиції здали”, бо надуманого розвитку і “чогось цікавішого” вони не демонструють. Звісно, твір може подобатися чи не подобатись, але справа не в тому. Просто глядач зустрічає не співрозмовників, а сліпі клаптики, без барви, з розвалено-деформованою формою – саме завдяки неіснуванню змісту.
Навіть його ерзац сучасникам просто не потрібен! Ритм втратив своє дійсне існування, він врешті і не виникав, бо до нього потрібні талант і досвід. Пострадянський будень тут просто в’ївся у тло, навіть щоденне життя йому поступається. Пустка диктує дикунську манеру подачі – розпинається наша ідея, нешановні діячі “мистецтв”. А це не тільки біда чи факт, чи криза – це, врешті, безмовна ситуація, глухість і беззвучність: акт для акту, пози на позі і заради пози – хіба ж це не соціалістичне буття?
Якщо ми повинні витворити нове філософське бачення мистецтва на основі своєї природи мислення... – то творімо! Не треба щораз виправдовуватися, що в нас за плечима радянська дійсність – ми ж творимо, а коли не творимо, то не живемо, а вмираємо так, як у західних філософів помер Бог. Невже і ми туди ж? Людина ж є обличчям Божим!
|
|
