Театр запрошує до... театру
ПРЕМ"ЄРА
Світлана ВЕСЕЛКА
Ми не маємо наміру прикидатися, що розуміємо театр; його не розуміє ніхто – ані люди, що постаріли на кону, ані найдосвідченіші директори театрів, ані навіть газетні рецензенти.
Карел Чапек. “Як це робиться”.
...Мистецтво... розраховано на безпосереднє, сердечне сприймання. Воно, можливо, для того й необхідне, щоби підтримувати в людства нормальну сердечність. ...І ще театральне мистецтво, яким би не було воно серйозним, не повинно... позбуватися дитинності.
А.Ефрос.
“Продовження театральної оповіді”.
Ці слова видатного режисера – як про останню прем’єру театру ім. М. Заньковецької (камерна сцена) “Весь світ театру” М.Мітуа. Ім’я режисера Володимира Борисюка вже відоме заповзятим театралам (а такі ще збереглися!). “Гарольд і Мод” К. Хіггінса з успіхом пройшла в минулому сезоні на майданчиках театру ім. Леся Курбаса та “Воскресіння” більше, ніж деякі вистави стаціонарних театрів, а минулої середи її було зіграно на камерній сцені заньківчан у бенефіс Любові Каганової.
Добрий розголос мали і вистави цього режисера в дитячому театрі “Фантазія”
м. Червонограда (цього року всі учасники тих вистав успішно вступили до театральних навчальних закладів Києва). Діти декілька разів гастролювали у Львові, і в репертуарі були Ж.Ануй, О.Олесь, М.Цвєтаєва.
П’єса М. Мітуа – легка комедія, один із незліченних варіантів театру в театрі, що завжди подобається глядачам, про що люблять грати актори. Діалог стрімкий, дотепний. Театральна гра в теніс: подача – прийом – відповідь... “Рахунок” ведуть глядачі... Любовний трикутник: молодий чоловік , старша за нього жінка і молода дівчина. Молоді закохані, але він кохає вже десять років і старшу... Парадоксальний розвиток стосунків. Парадоксальний фінал: деміургом виступає ... драматург, який усе це придумав.
Але є в цій п’єсі інший, глибоко прихований зміст, закодований у назві: “Весь світ театру”. Цей зміст не акцентований. Можливо, він комусь і не відкриється, але то не біда. Підстав для такого широкого узагальнення – “весь світ...” – начебто і немає. Але у п’єсі є актриса на ім’я Сюзанна, а у виставі є актриса Любов Боровська, котра цю роль грає. У виставі є Жінка, як вічне осердя театру, його шарм. Його незбагненність, його дух.
Вдало включає В.Борисюк у виставу сцени з п’єси Джона Маррела “Сміх лангусти”, героїнею якої є Сара Бернар. Ім’я “божественної Сари” – міф і символ Театру (чи ж випадковість, що йдеться про неї на сцені театру , який носить ім’я божественної Марії?).
Останні сезони львів’яни не бачили Боровську на сцені в ролях, гідних її таланту. Це одна із заньківчанських втрат для глядачів. І про це подумалося від першого ж її виходу. У легкій білій звабливій сукні, – не під музику – разом із нею! – з’являється Красуня. Не просто красива жінка, таких чимало.
Красуня – це особлива якість, це знак гармонії, привіт поезії. Люба Боровська з’являється як Початок-Вистави-Про-Театр. Потім буде вона актрисою, котра грає актрису, що грає актрису, буде коханкою, буде директрисою театру, буде – як там не крути, але покинутою жінкою. Буде сперечливою, розпещеною успіхом примадонною; буде розумною і дріб’язковою, гордою і великодушною, і нещасною – але завжди творчою, завжди Актрисою. Жінкам би повчитися в її Сюзанни, як поводити себе з мужчиною у програшній ситуації! Так – щоби виграти. Ніби виграти. І те “ніби” – для нас, в її очах, яких не бачить Жан (а як побачить, то все одно не зрозуміє).
У Люби Боровської багато “ніби” – півтонів, загадок, невловимих рефлексій.
Саме вона відслонює завісу того глибшого змісту вистави. Мабуть, найбільше вражає її Сара Бернар, непереможна Сара, немолода, кульгава, коли відмовляється грати надіслану їй драматургом п’єсу, якщо автор не змінить її героїні... не зробить її молодшою!
Суперницею Сюзанни в коханні до Жана є молода актриса Ніколь. Грає її Наталка Лісова, яку глядачі запам’ятали з ролі Марічки в “Гуцулці Ксені”. То був потужний комедійний залп. Свіжий, як буває рясний дощ при ясному сонці. Наталчина Ніколь – упоперек усіх кіношно-рекламних уявлень про середньостатистичну француженку. Вона смішна своїми потугами бути схожою на героїню театру (як вона це уявляє). І особливо – в “гіркому” розчаруванні, що коханий дістався їй не як перемога, визнання її жіночих чарів, а так... ніби подарунок від суперниці.
Жан – Андрій Козак – спрощений і зм’якшений французький варіант героя Олега Басілашвілі в “Осінньому марафоні”. Не здатний на вчинок мужчина нашого часу. Впізнаваний. Чарівний. Непевний до підлоти. (Глядацьке жіноцтво в черзі до гардеробу винесло вердикт: “Усі мужчини...” ну, і так далі).
І ще один персонаж – Автор, Драматург. Його грає Максим Максименко, мало й якось мізерно зайнятий у заньківчанському репертуарі. А шкода! (Згадаймо істинно по-чеховськи зіграного Вафлю в “Дяді Вані”). Він з’являється, коли вже п’єсу зіграно. Завихрюючи персонажів у танку, дає зрозуміти, що без нього, Автора, нічого б не відбулося! (Це домисел критика. Не даремно ж Автор каже, що після прем’єри критики розкажуть, що він хотів сказати своєю п’єсою!).
Хотів сказати, що світ театру – мінливий, спокусливий, незбагненний і т.д. А критик ще додасть, що Володимир Борисюк поставив елегантну (хоча дещо затягнену у фіналі) виставу, де багато прекрасної музики (Верді, Россіні), доречні пластичні вставки – як акомпанемент до дії, багато легкого сміху, крізь який – ну, погляньмо ж пильніше! – прозирає весь світ Театру.
P.S. Утім, згідно зі спостереженнями Карела Чапека, з рецензій можна буде довідатися, що
– постановка :
1) була відповідна і
2) не відповідала духові п’єси;
– в цілому ансамбль:
1) був, як завжди, на висоті, але...
2) досить слабкий;
– режисер:
1) нічого не зробив,
2) зробив усе, що міг...
|
|
