Зара буду
МИШКАЛО
Скажіть, кого зараз у Львові може здивувати напис: “Зара буду” на кіоску, на товарній будці, на магазині (варіації можуть бути різними: “Вийшла”, “Обід”, “Санітарна година”, “Ремонт” чи навіть “Інвентаризація”)? Нікого не здивує – і це печально.
Мене також не здивувала вивіска “Зара буду” на кіоску, де я купую газети, – як і чимала черга перед кіоском. “Скільки її вже немає?” – запитав я чергу. “Десь із півгодини”. Найгірше, що ніхто не дивувався, ніхто не ображався, ніхто нікуди не поспішав, усіх влаштовувала подібна ситуація. Ну що тут такого? Це нормально. Усі вже звикли. Просту аж до непристойності істину, що “час – це гроші” у нас якось ніхто не може засвоїти. Чому англосакси – британці, американці, ще ціла тьма-тьмуща розвинутих народів бережуть час, а ми – ні? Я ніде на Заході не бачив такого абстрактного напису –”Зараз буду”, а тільки точно обмежені часові рамки. “Вибачте за тимчасові незручності, з 15.00 до 15.30 наш магазин (аптека, проїзд, станція заправки запальничок) працювати не буде”. Будьте певні, рівно о 15.30 дана торгова точка запрацює. Чому вони вважають, що погодинна оплата праці себе виправдовує? Для чого наймати людину на день, якщо цю роботу можна виконати щонайбільше за дві години? Відповідно, й платити за дві години, а не за шість чи вісім. Мене особисто наймали на дві години у день. Кожного четверга – і так три місяці підряд.
Чому вони вносять у свої щоденники акуратні записи: “Не забути купити і відіслати квіти Сюзен 22.09.2001 року”? Причому це не просто така собі новомодна забавка, якою так часто бавляться українські керівники, щоби справити враження на підлеглих і секретарок; вони дійсно через рік виконують те, що було записано у щоденнику. З точністю не тільки до місяця і дня – це очевидно, але навіть і до години. Ну, нема в них цього абстрактного, яке ні до чого не зобов’язує: “Я вам обов’язково подзвоню, я обов’язково прочитаю ваш матеріал,” – чи взагалі дуже смішне: “Ми вас не забудемо. Вживемо заходів”. Усе це якщо не цілковита брехня (все одно нічого не зроблять), то брехня наполовину, тобто це буде зроблено чорт знає коли – і, скоріше за все, тоді воно вже втратить свою актуальність. Така неповага до власного слова, до часу породжує ланцюгову реакцію необов’язковості й двозначності. Що з того, що в маршрутках може перевозитися тільки певна кількість пасажирів – відповідно до кількості стоячих і сидячих місць? “Людям усім треба їхати!” – залізобетонний аргумент, що виправдовує ті забиті маршрутки.
Побутовий варіант – усі ці “пригощайтеся ще”, “не поспішайте, “заходьте в гості”, “будьте як у себе вдома”, які зовсім не означають, що треба так і робити . Проте, з іншого боку, в нас є якась манія до цілком непотрібної точності, побудованої на псевдостатистиці. “Місто готове до зими на 60%”, – рапортує якийсь вуйко з міськради, і всі газети це акуратно передруковують. Хоча я, наприклад, не розумію, як це можна бути готовим на 60%, це так само, як бути вагітною на 60%... Або місто і його відповідні служби готові до зими, або ні, і третього не дано. Яка мені радість із тих 60%, якщо я сиджу в переохолодженій квартирі, де немає ні опалення, ні гарячої води... Навіть якщо мені й розтлумачать, що я якраз і належу до тих нещасливих 40%. Неготові – то так і скажіть, і поясніть чому. Готові – то так і заявіть. Не можна уявити, наприклад, таку фразу спортивного коментатора: “Результати кубкового футбольного матчу такі, що наша команда перемогла на 37%. Тобто якби вона забила ще три голи, то ми перемогли б із рахунком 3:2.
Нонсенс. Але цим нонсенсом забиті все наше телебачення і преса. “Селяни Бабіївського повіту зібрали багатий урожай цукрових буряків.” Що означає “багатий” – і взагалі, яка мені різниця – як покупцеві, – який вони там урожай зібрали? Мене цікавить, чому в магазині цей цукор такий дорогий, і я куплю дешевший, навіть якщо його привезли з Ямайки чи з Китаю. За умови аналогічної якості. Японці мають чудове народне прислів’я: “Хто може і хоче, шукає спосіб зробити, хто не може і не хоче, шукає спосіб пояснити, чому це неможливо зробити”. Певно, саме тому наші народні обранці так люблять говорити, особливо перед телекамерами. І мову ми не можемо зберегти, і фільм історичний – так, щоб його можна було дивитись, – зняти, і в економіці в нас уже десять років тимчасові труднощі. Про який прогрес у бізнесі можна говорити, коли людина, з якою ти домовився, може тебе елементарно “кинути”, тобто забути про свої зобов’язання. Якщо на заході бізнес – це машина, то в нас це хаос. І справа тут не в грошах. Справа в менталітеті необов’язковості й двозначності.
Хочете найсвіжіший приклад із залученням такого улюбленого телебачення? Протягом літа на каналі “1+1” рекламувався літературний конкурс “Коронація слова”. Потрібно було надіслати неопублікований роман чи кіносценарій, підписавшись псевдонімом. Головний спонсор – шоколадна імперія “Корона”. Умови опубліковані в газеті “Українське слово”. Результати, переможці (а були обіцяні серйозні грошові премії) мали бути оголошені по телебаченню у вересні. Пройшов вересень, минув жовтень – і нічого. Глухо, тихо... Ніхто нічого не знає... Підрахуйте тільки вартість паперу і поштові видатки... Про працю, витрачену власне на написання, мова навіть не йде. Згадайте тепер про всю словесну і не тільки компанію, про слова на захист української літератури й книгодрукування. Не один поважний чоловік кинув своє вагоме слово. А результат?..
...Один дуже відомий львівський літератор сказав: “Старий, усі ці конкурси в Україні – брехня, обман і провокація.”
Михайло МИШКАЛО
|
|
