Олександр Гливінський :"Люди з Національної телекомпанії України хотіли привласнити "Футбол від УТН"
ЕКСКЛЮЗИВ
Олександр Гливінський дуже стрімко ввірвався до когорти провідних ведучих на українському телебаченні, ставши, без перебільшення, телевізійною гордістю Львова. Перебуваючи днями в Києві, я не міг відмовитися від спокуси та задоволення поспілкуватися з Сашком. Тим паче, що привід для цього був дуже серйозний – Гливінський вирішив покинути своє (надзвичайно популярне в народі) дітище – “Футбол від УТН”. Наша розмова, зрозуміло, не обмежилася тільки цією темою, хоча почалася саме з неї.
– Які причини спонукали тебе залишити “Футбол від УТН”?
– Ми робили цю програму під “дахом” Національної телекомпанії України, виходили в ефір на УТ-1, працювали в цій структурі, та не сподівалися виключно на бюджет. Ми розуміли, що зараз у держави багато видатків, а тому треба переходити на договірні умови, шукати можливості, щоби давати якісний продукт. Тепер люди по кабельному ТБ можуть дивитися російські, західні канали, які роблять якісний продукт. Саме в такому плані (конкуренції з їхніми програмами) ми і робили свій продукт. І от настав час, коли ми запропонували керівництву телерадіокомпанії перейти на договірні умови у виробництві нашої програми. Зазначу відразу, що весь продукт, який ми створили, який був змістом “Футболу від УТН”, робився нашими зусиллями без особливих дотацій НТКУ. Телекомпанії коштів на це не вистачало. Відтак ми запропонували перейти на договірні умови, тобто такі, які існують у всьому світі й на які перейшли деякі програми на українському ТБ, – для того, щоби наша програма була самоокупною. Будь-хто розуміє, що неможливо робити якісну програму за 150 гривень зарплатні на місяць. Це – не рівень оплати праці професіонала. Та питання ще й у тому, що з такими грішми неможливо вийти на ринок футбольних трансляцій (точніше, телевізійних “перегонів”, за які треба платити). З такими грішми ми не будемо мати нормального відео, а якщо я буду півгодини, перепрошую, “триндіти” у студії, не показуючи відео, то навіщо я такий здався з моїми оповідками про футбол? Отож, ми собі чітко уявили, що не буде роботи з такою системою оплати, яка існує у програмах, що фінансуються лише з бюджету. Програма повинна знаходити свого спонсора, фінанси, щоби розвиватися. Власне, цю нашу пропозицію перевести програму на договірні умови відхилило керівництво НТКУ на чолі з Вадимом Долгановим. Ми це абсолютно добре зрозуміли і просто пішли – для того, щоби знайти інші можливості для роботи. Пішли, зазначу, без скандалу, спокійно. Щодо програми “Футбол від УТН”, то ми не збираємося її забирати, вона залишиться на УТ-1. Як вона виглядатиме – це вже не наша справа. А загалом, ми зробили свій продукт і вважаємо, що його хотіли просто привласнити люди з НТКУ, а нам платити за це 150 гривень.
– Сашку, а не шкода розлучатися з “розкрученою” програмою?
– Звичайно, шкода, бо цій програмі віддано півтора року, все найкраще вкладалось у неї. Та, знаєш, я вже близько року роздумую, як змінювати цю програму, адже будь-який продукт потребує розвитку й іншої форми. Я хотів запрошувати гостей до студії, фахівців, робити телефонний зв’язок зі студії, скажімо, з футболістами, котрі виступають за кордоном. Для такої програми потрібно більше часу. 30-хвилинний формат – добре для журналу, де, динамічно та лаконічно розповідаючи про основні події, можна вкластись у цей час. І то, якщо відбуваються такі помітні події, як матчі збірної чи зустрічі “Динамо” та “Шахтаря” в Лізі чемпіонів, то на національний чемпіонат залишається не надто багато часу. Але НТКУ на це не погодилося, – мовляв, потрібні додаткові кошти.
Щодо жалю, то я вже давно жив думками про те, що треба видозмінювати програму. Коли я прощався з “Футболом від УТН”, то, говорячи про те, що ми не можемо робити теленепотріб, мав на увазі, що надалі умови, які складаються, не дозволяють робити нам якісний продукт (у сенсі оперативних зйомок провідних чемпіонатів, найцікавіших матчів збірних команд). Потрібно створювати нову базу, яку нам тут не давали можливості робити. Ми попрощалися з програмою, згадали найцікавіші моменти. Все. Цей проект закінчений – треба починати новий.
– Яка реакція на твій відхід керівництва нашого футболу, зокрема Суркіса? Чи спілкувався ти з ним?
– Ні, не спілкувався, тому що не вважаю це за потрібне. Є єдиний футбольний процес, але коли Суркіс купує якогось футболіста, він же не питає мене про це. Чому я маю це робити? У нас є один футбольний процес, але є різні його ланки. Наша ланка називається “телебачення”.
– А що кажуть прості вболівальники?
– Досить багато вболівальників телефонували. Просто на вулиці підходили, запитували, чому так сталося. Я всім пояснюю, скажу це і читачам “Поступу”: ми всією командою (Захарченко, Асін, Гливінський і люди, котрі були і є з нами) працюємо над новими проектами. Я впевнений, що вони (проекти) здивують глядачів. Ми робимо все, щоби це були інші проекти, такі, яких іще досі не було. Я розробляю якраз такий проект. Дуже хочу зробити таке, чого ще точно не було на українському телебаченні та на теренах СНД.
– Чому ти не коментуєш матчі “Динамо” і збірної?
– Не запрошують. Ті люди, що володіють правами на трансляції цих поєдинків, очевидно, вважають, що у них є кращі коментатори. Ти ж знаєш, два виїзні матчі збірної – у Вірменії та Норвегії показував “Інтер” – у них свій коментатор. Останнім матчем, що транслювався на УТ-1 був поєдинок Україна-Польща, – його коментував я. А щодо Ліги чемпіонів і “Динамо”, то організацією трансляції займається НВО “Поверхня”, і у них є свої коментатори. Тож – не запрошують. Відповідь проста.
– Як члени національної збірної з футболу сприйняли твою пропозицію співати гімн?
– Загалом, у розмовах та інтерв’ю всі футболісти погоджуються, що це треба робити. Перед матчем із поляками я вже згадував у репортажі, що співав тільки Лужний. У декого з футболістів саме бажання співу та потреба у співі розвинуті більше, у декого – менше. Насправді я не думаю, що це такий категоричний критерій, тому що цілком може бути, що людина переживає слова гімну всередині. Хоча я розумію, що все це – ідентифікація себе як частки нації, суспільства; це повинно прийти зсередини, само собою.
– Рука на серці у футболістів – це, напевно, реакція на твою пропозицію?
– Я не знаю, чи тільки на мою, бо вболівальники з діаспори теж досить давно це пропонують.
– В одному з інтерв’ю ти сказав: “Можливо, доля дасть мені шанс спробувати свої сили у висвітленні інших, не спортивних сфер”. Ти вважаєш футбол таким собі перехідним етапом?
– Я не можу сказати, що футбол – це перехідний етап, тому що футбол сам по собі самодостатній. Свого часу, ще в 11-у класі, я закохався в журналістику. Ті, хто працює в цьому просторі, повинні доносити правду до інших людей. Через те я полюбив журналістику, й відтоді мені цікаві різні її сфери. Футбол був і є частиною мого журналістського життя. Я не виключаю, що крім того або замість того може бути щось інше. Та просто є дві речі, які, можливо, вступають у суперечність, але, з іншого боку, можуть бути разом: треба працювати в якійсь одній галузі постійно, щоби бути фахівцем у ній. Я не хотів би обмежувати себе тільки спортом. Зокрема, постійно дивлюся всі можливі для себе випуски новин і читаю газети. До того, як почав висвітлювати футбол, я шість років працював випусковим редактором новин на радіо. І ця потреба в інформації в мені “сидить” досі.
– А як тобі нинішні “Карпати”?
– Це суперсильна команда вдома, чого не можна сказати про виїзні матчі. Хотілося б, аби у другому колі львів’яни успішніше виступали на виїзді, а вдома принаймні не гірше, ніж у першому колі. “Карпати” – це команда №1 для мене. Про збірну я навіть не говорю, це – окрема тема: це наша гордість, наш символ, це – як тризуб і синьо-жовтий прапор, до яких ми ставимось особливо. А щодо команд, то, звісно, за українські команди я вболіваю, та коли “Карпати” грали в Кубку УЄФА, це був для мене апогей уболівальницьких пристрастей, навіть при тому, що я дивився цей футбол у Києві.
– Як часто буваєш удома?
– Це залежить від роботи. Загалом, Київ за два роки життя став мені домом, але цей дім – №2 після Львова. Я обов’язково приїду додому на Різдвяні свята, бо свята для галичан не можуть бути святами поза власним домом. Це – наш колорит, наші традиції. Тут, у Києві, їх не відчуєш. Для того, щоб отримати цей допінг, для того, щоби творчо працювати, треба обов’язково їхати додому й уболівати за “Карпати”. Тож як тільки буде нагода, я приїду і повболіваю за “Карпати”.
Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ
|
|
