УРП: чергова зміна декорацій?
ПОЛІТІНФОРМАЦІЯ
Кость БОНДАРЕНКО
Події, які мали місце на минулому тижні, знову привернули увагу до колись потужної, а тепер – напівзабутої Української республіканської партії. Усі ми пам’ятаємо ті часи, коли УРП була справді не фактом, а фактором політичного життя в Україні. УРП видавала свою друковану продукцію, яка мала попит у читацькому середовищі. УРП проводила до Верховної Ради значну кількість депутатів. УРП пробувала опрацьовувати ідеологію і не втрачала зв’язку з масами. Здавалося, що це – перспективна партія (особливо з огляду на велику кількість молодих людей, що були представлені в партії). УРП чи не найкращим чином поєднувала досвід старшого покоління (дисидентів) та молодшого (студентства).
Згодом ситуація кардинальним чином змінилася. В УРП почалися внутрішні колізії, які сприяли втраті зв’язків із представниками бізнесових кіл. Не змогла УРП вповні використати (чи й навіть залучити) адміністративний фактор. Результат говорить сам за себе. Уже на минулих виборах партія не могла претендувати на те, аби самотужки подолати 4% бар’єр і пройти у парламент. Блокування з КУН-ом та УКРП в єдиний блок “Національний Фронт” принесло в сукупності 2,7% голосів. Тобто, якщо блок утворювався “на паях”, то УРП у ньому припадає рівно третина – 0,9%... Це і є приблизна вага партії у нинішньому суспільстві.
На президентських виборах 1999 року УРП однозначно підтримала кандидатуру Євгена Марчука. І навіть тоді, коли Євген Марчук відмовився від опозиційних гасел і зайняв конформістську позицію стосовно нинішньої влади, УРП продовжувала підтримувати Євгена Кириловича. Цікава склалася ситуація: всі тверезомислячі люди зрозуміли, що Марчук їх просто використав і “киданув”, як це називається на нинішньому політико-кримінальному жаргоні, а УРП намагалася цього вперто не помічати.
Не дивно, що в середовищі УРП зародився своєрідний бунт, і репрезентантом цього бунту виступив укотре Левко Лук’яненко. До Левка Григоровича, здається, звертаються час від часу саме за тим, аби він виступив у ролі своєрідного “арбітра”: адже Лук’яненко час від часу повертається, аби поставити “на місце” тих, хто втратив відчуття реальності.
Протягом останнього часу у партії велася жвава дискусія. Фактично партійні лави поділилися на прихильників лінії Лук’яненка та прибічників Олександра Шандрюка. У чому ж була суть суперечностей?
Очевидно, в її основі лежав не лише фактор протистояння двох поколінь. Суперечності мали більш глибоку основу. Олександр Шандрюк, як стверджують окремі республіканці, намагався перетворити УРП на “партію Марчука” і всіляко уникав опозиційності. Лук’яненко ж ставиться до нинішнього режиму в Україні надзвичайно опозиційно, неодноразово наголошуючи на необхідності руйнування олігархічного ладу. Саме тому Лук’яненко виступив з ініціативою. Тобто, цілком можливим є припущення, що межа проходить по лінії “конформізм” – “нонконформізм”. Свого часу Іван Багряний (якого ще п’ять років тому УРП піднімала “на щит”, а нині швидко забула), писав: “Ходи по лінії найбільшого опору, і ти пізнаєш світ”. Очевидно, частині УРПістів не надто хочеться “ходити по лінії найбільшого опору”.
Суперечка між Лук’яненком та Шандрюком мені особисто нагадувала суперечку 60-річної давності між С.Бандерою та А.Мельником – так само багато бруду, так само демонстрація повної відірваності від реалій. Здається, що партійні лідери живуть у якомусь своєму, віртуальному світі, в якому існує лише УРП та світ до горизонту – а все, що коїться за видноколом – це не має жодної ваги. Скажімо, я тримаю в руках Відкритий лист О.Шандрюка до Л.Лук’яненка. Шандрюк звинувачує Почесного голову партії у “брехні”, “вигадках”, “хворобливих фантазіях”, зв’язках “із справжнім мародером В.Жердицьким”, намірах свідомо розвалити партію. Перед тим Л.Лук’яненко у своєму листі звинувачував прихильників Шандрюка у співпраці з Г.Суркісом під час виборів мера Києва, у повній пасивності під час страйків, акцій протесту та подій у Львові у травні 2000 року.
Напередодні чергового з’їзду УРП газета “Самостійна Україна” (орган УРП) опублікувала дуже показового листа прихильника Шандрюка М.Хабарова, у якому писалося: “Ясна річ, сам по собі Л.Лук’яненко їм не потрібен. Але ж, обравши його головою, вони, випереджаючи його, в’їдуть на Прорізну, 27. Це буде гарантією перетворення УРП на притулок душевнохворих і бомжів та пантеон теоретиків боротьби з комуністичним режимом”. Усі ці цитати дозволяють відчути атмосферу в УРП незадовго до кульмінації подій. Прикро, що за 60 років наші політики ні на грам не набули такого поняття, як політична культура. Як стверджує відомий львівський історик, член УРП Юрій Киричук, “Олександр Шандрюк усією своєю кар’єрою завдячує Левкові Лук’яненку. Але Шандрюк ніколи не був лідером за своїм характером. Він завжди був приречений на другорядні ролі”. Цікава характеристика, чи не так?
І з цієї характеристики можна також зробити висновок, що Шандрюк став виразником не так своїх ідей, як колективної думки свого середовища, свого оточення. У середовищі політологів таких людей часто називають “фішками” – політичними фігурами, яких оточення виставляє напоказ як своєрідний “товарний знак”. Очевидно, що “фішкою” буде і Л.Лук’яненко. І те, що Шандрюк, маючи у своїх руках апарат по підготовці до з’їзду, адмінресурс у вигляді прихильного до УРП Є.Марчука та підтримку ряду обласних організацій, не зміг на з’їзді “передавити” ситуацію на свій бік, свідчить або про погану поінформованість голови про реальні настрої в партійних осередках, або про абсолютно ніяку підготовку до з’їзду.
“Що далі?” Так називалася книжка Левка Лук’яненка, видана у самвидаві 1988 року у вигляді кишенькового видання. “Що далі?” – варто запитати в УРП після з’їзду і після зміни партійного керівництва. Є один позитивний момент – розколу не відбулося. Але іноді здається, що краще вже мати радикальну операцію, аніж повільну смерть від гангрени. Ця хвороба останнім часом охопила український партійний політикум, у тому числі й УРП. Але окремі прихильники лінії Лук’яненка дивляться у майбутнє з помітним оптимізмом. Юрій Киричук стверджує, що “УРП спробує себе реанімувати. Партія повинна ініціювати широке міжпартійне об’єднання ідеологічно споріднених політичних сил. Звичайно, це зробити дуже важко, оскільки немає фінансової бази, партію полишили інтелектуали й організатори типу Олега Павлишина, окремі структури існують виключно на папері. Але є надія, і ця надія полягає саме у здатності партії досягати компромісу з іншими партійними структурами щодо створення широкої коаліції”.
Як то кажуть, дай, Боже. Хочеться вірити, що Лук’яненко зможе “витягнути” УРП з того стану, у якому партія нині перебуває. Але енергії і волі одного лідера у даному випадку замало. Потрібно приглянутися не лише до лідера, а й до його команди. І лише тоді робити висновки.
|
|
