ЯГОДА
А.Г.
Львівський Міцкевич (той, який навпроти готелю “Жорж”) нарешті дочекався сатисфакції. 5-го листопада у Львові демонстрували кіноверсію “Пана Тадеуша” у галицькому кіноцентрі “Україна”. Уже за півгодини до сеансу вулиця між “Україною” і “Жоржем” була залюдненою, власники запрошень почували себе цілком комфортно, інші ж – як у добрі старі часи – випитували, чи немає зайвого запрошення. Я ж належав до самовпевненого прошарку колишніх кіноманів, які наївно сподівалися потрапити на перегляд “Пана Тадеуша”, придбавши у касі квиток. Та де там! Тадеуш на те й пан, щоби фільтрувати юрбу. Милий сюрреалістичний Львів! – у місті порожніх кінотеатрів неможливо потрапити на кіносеанс з тої простої причини, що квитків не продають!
Тут із юрби випірнув Мирослав Ягода. Він був вбраний у цілком пристойне чорне пальто, на його поголеній макітрі був чорний кашкет. Рухами і напруженим поглядом Ягода нагадував злодія, якого щойно випустили з зони і який ще не надто звикся з повітрям свободи. “Привіт, Миросику!” – “О! – сказав Ягода, – здоров!” – “Ти що, теж зібрався до кіна?” – “На дідька мені те кіно, краще постав сто грам!”
Я з’ясував Ягоді, що маю гроші лише на квиток, але оскільки вхід – не за квитками, то п’ятдесят грам можу йому поставити. “Зачекай! Та ж у мене є гроші!” – радісно заревів Ягода і поліз у кишеню. Звідти він видобув кілька п’ятигривеньок і дрібніших паперів. “Я тобі поставлю!” – сказав щира душа-Мирослав, і ми зайшли у “протяг”.
Ягода мені трапився якраз вчасно. Точніше, не так він мені був потрібний, як із десяток його графічних робіт. Літературна сенсація кінця другого і початку третього тисячоліття – альманах найсучасніших львівських авторів “Королівський ліс” – уже перебував на стадії вичитування верстки. Альманах мав бути наскрізно оформлений графікою Ягоди, та, як виявилося у процесі макетування, бракувало ще з десяток графік. Отже, провидіння мені послало Ягоду, і я вирішив здійснити рейд до його майстерні з метою добути необхідну для альманаху графіку.
Мирослав затоварився у “Протягу” пляшкою коньяку і шматком сиру, і ми побрели крізь вечірній Львів.
“Гей-го!” – час від часу вигукував Мирослав, розлякуючи злих духів і розріджуючи довкола нас потоки перехожих. Що десять кроків Ягода зупиняв зустрічних жінок і пропонував їм випити. Кілька разів біля жінок виявлялися незауважувані Мирославом, супроводжуючі їх чоловіки, та зеківський імідж Миросика робив свою справу, і вони зникали з нашого поля зору без особливих з’ясувань. Ми забрели в хащі Галицького ринку, і Мирослав звернув мою увагу на фосфоричне світіння базарних кольорів. Раптом він щось згадав. “Ти викреслив з моєї п’єси дві найголовніші фрази! Цензор хрінів! Прибити тебе за це мало!” Ягода вхопився своїми пальцями-обценьками за мою куртку, і в його лапи потрапило ще й трохи моєї живої шкіри під курткою. “Відпусти, старий, бо нас поліцаї пов’яжуть!” – “Тебе точно пов’яжуть, а мене відпустять. Гей-го!” Ми йшли Пекарською, і Мирослав продовжував сеанс вуличних знайомств. Якби він не був таким беззастережно дубовим у звертанні, то, напевно, і вполював би якусь здобич. Та виглядало так, що єдиною здобиччю Ягоди був поки що я.
Нарешті ми прийшли в його майстерню-катівню з дірявою підлогою, щурами і духами, котрих Ягода переманює з трансцендентного виміру на полотна і графічні листи. Мирослав щось там пробурмотів над порогом (має хлоп купу своїх таємних примовлянь), і ми переступили поріг.
У майстерні все було без змін – купи безладно навалених книг, розкидані біля магнітофона касети, якісь обереги на стіні, Біблія на столі. “Давай, виберемо графіку!” – “Почекай! Спершу вип’ємо”. Ягода розлив коньяк у горнята. Я взяв своє, він – своє. У його горняті виявилися залишки кефіру. Так раптово з’явився новий ґатунок оздоровлюючого напою – суміш кефіру і коньяку (колір нагадує каву з молоком), який я запропонував Ягоді назвати “Пан Тадеуш”.
Мирослав виматюкався, але вирішив не виливати дорогоцінного алкоголю і рішуче спожив суміш. Давно вже я не бачив, щоб людина корчила такі міни! Давно я не чув такого кректання і скреготу зубовного... Пан Тадеуш перетворився з поеми Міцкевича на фільм Анджея Вайди і на коньячно-кефірний напій Мирослава Ягоди. Неймовірні метаморфози!
“Хочеш подивитися мої нові роботи?” – грізно запитав Миросик. “Хто б відмовився!”
Перед моїми очима з’явилися полотна, які вже зараз варті більше, ніж будинок (кількаповерховий), у якому їх намальовано, разом з усім його вмістом. Та про цю комерційну таємницю ще мало кому відомо. На одному полотні було намальовано стіну ядучо-зеленого кольору з картиною, що нагадувала “Соняшники” Ван-Гога, і з Вінцентовим же відрізаним вухом, прибитим поряд.
Інше полотно було наповнене різними ликами Ісуса, один із яких страшно визирав із дзеркала, у яке дивилася людина, повернута до глядача спиною. “Ну, як?” – “Класно!” – “Ягода ще може щось втяти?” – “Є ще порох у порохівницях!”
У двері постукали. З цілим виверженням проклять Мирослав пішов дивитися, кого
там несе.
Я скористався шансом і став хапливо перебирати графічні листи, безладно скинуті на полицю. “Є!” – думав я з маніакальністю шукача скарбів, заступ якого нарешті натрапив на віко скрині.
А що ж А. Г.? – Один з А. Г. ще зовсім недавно суперничав з одним із Д. Б. і переможець – відомий. Але це – в Америці.
Віктор НЕБОРАК
|
|
