Біологічний ресурс
HOMO LUDENS
Ющенка вбивають... Убивають, зрозуміло, у морально-політичній площині, однак від цього не легше. На очах усієї країни, на екранах телевізорів і на перших шпальтах газет.
Вам це нічого не нагадує? У мене іноді виникає абсолютно дитяче враження, що це саме та, давня, як світ, боротьба Добра і Зла. І визначити, хто на якоиу боці, легко – досить подивитися на обличчя учасників цієї публічної свари. Кажуть, що сутність людини відбивається на її обличчі.
Мені Ющенко подобається. Я не знаю, чи причетний він до махінацій в НБУ, чи справедливі звинувачення Марчука з Азаровим, але він мені подобається. Більше того, мені подобається і Юля Тимошенко, і Єхануров, і Жулинський... Взагалі, нинішній уряд, на диво симпатичний, у більшості з них (на жаль, лише у більшості) не має на обличчі яскраво вираженого тавра гріха... А ось у їхніх суперників на лобі написані всі їхні бажання і схильності. Колись Ломброзо вже запропонував визначення кримінальних схильностей людини за зовнішнім виглядом. То, може, спробуємо?
Ось, скажімо, Тимошенко. Скільки вже писано-говорено про її корупційні зв‘язки, про диявольську хитрість “міледі”, яка змогла використати самого Павла Івановича, про закордонні рахунки і тотальне висмоктування грошей з української енергетики – у власну кишеню, зрозуміло?! А попри те, соціологічні опитування свідчать, що популярність Тимошенко у народі зростає швидше, ніж у пристойного адвоката Медведчука, який ніколи нічого не висмоктував і займався виключно правозахисництвом. Але ж що з народу візьмеш – як жінка Тимошенко, ясна річ, гарніша, має можливість частіше змінювати зачіски і костюми. А те, що ця жінка постійно перебуває на грані нервового зриву, живе на кінських дозах заспокійливого, це – непомітно.
У них попереду – або слава, або тюрма. Бо того, що вони уже встигли зробити, у нас не прощають. Тюрма у нас тепер – такий самий метод спонукальності, як і передача акцій ліквідних підприємств в управління – приклад Сергія Ратушняка, який відсидів дев’ять місяців у СІЗО, як тепер виявляється, безвинно, дуже переконливий. Тоді пішов проти “генеральної лінії”, а тепер, видно, уже влився... Так що команді Ющенка про це не варто забувати.
І вони, схоже, це усвідомлюють, бо працюють, як прокляті, – щоби встигнути. Але секундомір не у них і не вони натискатимуть “стоп”. Спостереження за цією гонкою стає болісно-цікавим – як у фільмі, де наперед знаєш, що героя уб’ють, але ж так шкода... І тому Ющенко симпатичний, – бо і він, і ми знаємо, на що він замахнувся. Але фінал нам ще невідомий.
З іншого боку, відомо, що політиків любити неможливо. Зовсім не тому, що придумана на Заході формула “політика – брудна справа” на благодатному українському ґрунті виродилася у щось немислиме. Просто не можна ж насправді щиро любити неприємне, але вкрай необхідне – п’явок, наприклад. Розуміючи, що людство не придумало чогось кращого за ієрархічну структуру суспільства, а демократія є лише одним із її різновидів, ми їх обираємо і платимо за це необхідну ціну. І ще добре, що обираємо, а не приходять вони самі – хоч українська дійсність постійно змушує у цьому сумніватися...
Зрештою, це ж слуги народу, у повному розумінні цього дивного словосполучення. Вони найняті на цю найсолодшу для них службу народом і виконують службу, звісно ж, небезкорисно – наші витрати на всіляких державних начальників складають чи не десяту частину бюджету. А дорогих слуг, ще й злодійкуватих, неохайних і лінивих, хто ж любить?
На такому похмурому тлі нинішня команда слуг виглядає досить пристойно. Вони щось роблять – і це вже добре. Вони у чомусь помиляються – і це вже погано. Жоден попередній уряд не здійснював за такий короткий термін таких масштабних перетворень, не кажучи вже про Головного Слугу, який кілька років тільки готувався “здійснювати”... А те, що вони таки щось роблять, хоч і не дуже помітне неозброєним оком, – це точно. Інакше як зрозуміти весь той бруд, який виливається на них? Може, провідні українські журналісти раптом прозріли, зрозуміли, що український уряд – це найперспективніший бізнес у країні? А може, вони всі як один вирішили дотримуватися професійного етичного кодексу, згідно з яким вони просто зобов’язані донести до свої читачів (глядачів, слухачів) правду – незалежно від наслідків? Ні, просто безборонного легше копати.
...Нам залишається тільки спостерігати, як на екрані вбивають симпатичного героя, на диво терплячого і лагідного, іноді це аж бісить. А потім, якщо виявиться, що фінал фільму поганий, – ми натиснемо кнопку іншого каналу.
Олег ОНИСЬКО
|
|
