Листи з Америки
20.10
Чи кавують американці? Кавують. Однак вони навіть не розуміють, що це таке – густа, запахнюща, аж дурманить, кава в малесенькій порцеляновій філіжанці, що наче от-от розтане з останнім ковточком, із полохливим запахом, що полонить і вабить у світ ілюзій, п’ється повільно, зі смаком, приправляється приємними розмовами чи думками. Та де там... Тут чорно-сіру рідину без смаку і запаху наливають здебільшого у паперові цеберця (бо як назвати ємність в 0,5 чи 0,7 л., ніяк не менше), розчиняють купою молока і штучного цукру, щоб, боронь, Боже, зайвих калорій чи кофеїну не ликнути, накривають пластиковими кришечками та потягують, біжучи кудись по своїх справах, а якщо і спиняються в якомусь кафе, то хіба проковтнути чергову порцію такого ж без смаку і запаху ланчу, жити ж бо треба, і тоді вже заливають усе це так званою кавою.
Кавують! Утім, часами по-іншому подадуть тобі каву: коли зайти в дорогий ресторан або кафе, то буде тобі порцелянове горнятко, але ж обов’язково велетенських, як для кави, розмірів, і абсолютно такого ж невизначеного кольору і смаку. Отож відмінність доволі ілюзорна (тут знову напрошується до болю знайоме – форма не відповідає змістові). До речі, як на мене, то зовсім не залежить тут, яку ти замовиш каву – дорогу чи дешеву; французьку, італійську, бразильську, колумбійську чи будь-яку іншу, – вона буде однаково ріденькою та страх несмачною. Наче й немає між зернами різних сортів, що проросли в різних місцевостях, на різному ґрунті, жодних природних відмінностей.
Дозвольте не повірити, панове, то ви псуєте їхній божественний смак, урівнюючи всіх, зовсім як людей, що з різних куточків землі переселяються до Америки, із зміною поколінь, а часом і без цього, а таки одразу, бо надто вже прагнуть до цього, втрачають свою мову і культуру, свою особливість, несхожість на масу, та й стають просто тобі американцями. А, може, це й не так зле. Бо не залишається в них того параноїдального переконання, що тільки тут, у вільній Америці, і аж ніяк не деінде, можна побудувати щасливу і квітучу Польщу, Індію, Кубу, Китай і т.д., і тільки новоспечені американці знають, як зробити своїх ще знедолених (бо ж не живуть у багатій Америці) братів направду щасливими. Але то про інше. А правдиві американці, та не тільки вони, таки не вміють діставати справжнього задоволення від кави. А коли п’єш приготовану ними рідину, чомусь знову поринаєш у далекі вже, на щастя, спогади, коли у наших “совєтських кафе” чи пак “столових” (боронь, Боже, не кав’ярнях, бо то ж буржуазне і чужинське) подавали таку ж дивну “каву”, зварену у великому чані, та й то здебільшого із нашого славнозвісного “Колоса”.
Щоправда, пропонували вам її не у продезінфікованих одноразових і доволі естетичних (якщо абстрагуватись від того, що ти п’єш) філіжанках (що навіть із паперовими вушками, для зручності, бо тут усе виключно для простоти і зручності), а добре, як у горнятках з обов’язково відламаною ручкою, чи надщербленим краєм, а то й у гранчаках, а певний час подекуди навіть у сметанкових баночках. І дмухало гарячим неприємним духом майже огидної рідини. Як вона, тутешня кава, схожа на ту “совєтську”. Згадала, і повіяло смородом, таким характерним для тоді, дай, Боже, більше ніколи, наших “точок общепита”. (Пам’ятаєте не дуже пристойний, то вже даруйте, тогочасний жарт, що в нас по запаху здалека можна визначити дві речі: їдальні (чи кафе), ну і ... (мабуть, усі знають продовження). Тут-таки, заради справедливості скажу, ми не схожі, – навіть в американських експрес-кафе все полірується і дезінфікується по кілька разів на день. На те приставлені сотні людей. Однак жителі Нью-Йорка, за моїми доволі ще поверховими спостереженнями, охайністю не відзначаються. Та правда й те, що правдивих, кров від крові, американців тут не так багато: так, зі всього світу потроху люду, все якісь зайди. Звісно, вони різні, дуже різні – жителі Нью-Йорка. Як і ми. Ну от, і в тім ми схожі і не схожі, ми такі, та все ж інші. Ми просто люди, як це не банально.
Таня
21.10
Брайтон Біч... Це направду не вигадка гумористів, а свята правдонька, що то Маленька Одеса. Тут берег океану, як одеське узбережжя моря, піщаний і засмічений, тут невисокі будиночки, такі схожі на одеські (а, може, то й ілюзія), а коло них так само, як у нас, сидять на кріселках акуратні бабусі, що знають і передають значно швидше за будь-які мас-медіа усі околишні і світові новини (ніде більше в Нью-Йорку такого не бачили), говорять тут виключно російською, навіть у крамничках, де власники явно азіати, причому здебільшого говорять з одеським акцентом, а коли випадково на вулиці зустріли двох американок, що балакали англійською, то аж озирнулись від здивування, настільки це тут неприродно. Та й каву тут п’ють теж по-російськи, чи то пак по-новоросійськи, після велетенського шашлика і мидниці грубо накраяного традиційного салату – мішанини варив, чарки та й то далеко не одної, міцної горілочки, огірочків і оселедчику, і все то те під рідну попсу, звичайно, без змісту і смаку (такого гатунку, що аж нудить). А от тоді вже можна й каву, а можна і без неї. Ну кому, скажіть на Бога, із галичан, прийде в голову, що так тебе зустріне маленька, затишна на вигляд кав’ярня з промовистою назвою “Капучіно”. Та є тут і щось американське, а саме кава, бо вона й тут така ж несмачна і зовсім не міцна. І ще небо над Брайтоном правдиво американське, яскраве, аж разюче, багатоколірне, варте пензля найталановитішого художника, в нас, на жаль, такого не буває ніколи, навіть у найкращі, щонайясніші дні. А от коли вечоріє, і заливається Нью-Йорк яскравим розмаїттям мигтючих рекламних щитів, небо над ним стає тьмяно бордовим, абсолютно казковим і чаруючим.
А от на “Одноэтажную Америку” Ільфа і Петрова, Нью-Йорк, здається, зовсім несхожий, як, зрештою, і на американську провінцію, а та, в свою чергу, наче законсервувалась із тих часів, хіба стала багатшою на технічні дива. Але це вже про інше та й іншим разом.
Таня
|
|
