Перебендя
"АСОЦІАЦІЯ"
Олександр ПАСІЧНИЙ
Нещодавно Назар Гончар “оскандалився” у давньогрецькому значенні цього слова. Це сталося у Музеї етнографії на Святого Назарія. Саме тут львівський поет, ухідець до АУП, ентузіаст-організатор й аматор книжкових видань у стилі мінімалізму інспірував “присвяти Місту і конкретним людям”, інакше кажучи, акцію “Львів є Львів, Сингапур-пур, Назарет’ик-ет”.
Свято видалось поліфункціональним. Було читано житіє Святого Назарія з Риму, цей подвижник голосив святу віру у часи лютого Нерона, за що його прогнали з Міста, а згодом усікли блажену голову мечем. Неофіти голову святого сховали, а кров зберігали у пляшчині. І ось “чудо чуднеє, диво дивнеє” – одна “розслаблена” одужала, кров святого виявилася свіжою, а голова неушкодженою, “воня” пахучою. Після кількох переховувань та перепоховань святі мощі перенесли до Царгороду...
Невдовзі виповниться 17 років ЛуГоСадівського листування, яке запровадили Іван Лучук, Назар Гончар і Роман Садловський 1983 року, будучи ще спудеями філології. Ця епістолярна поезо-прозова спадщина “живе” і тепер, і це засвідчили взаємні присвяти Н.Гончара і Р.Садловського. Отак звичайна розмова іронічно переростала в проголошення найвищих дефініцій. Теза “Т. Г. Шевченко – то батько наш” плавно переливалась у запитання “Чи на провінцію податись?”, у рипання “рими дверима”, у безмежне море того, що називається “Сила-бо-то-ніка”, в актуально Наукове чи Левандівське “В нових районах полювати на таксі”, нарешті, на риторичне “І хто ж таку нам кучму дав?”. Це – добра, філологічно міксована декламація віршів та окремих фраз Гончара, Лучука і Садловського, а також Назара Федорака, доречно присутнього і самочитаного.
Колись Ігор Римарук підняв тост за
Н. Гончара як за “віртуальну реальність”. І в цьому є сенсова глибина. У реальній присутності Гончара вчувається якась його ірреальна відсутність. Назовні це дається взнаки задумою Гончара, довгими паузами. Усім відомо, що Гончар може весь час мовчати, навіть на своєму творчому вечорі. Та його мовчання є промовляючим знаком. Для поета достатньо процесу думання, медитацій, а не тільки виголошення текстів. Віртуальність Гончара у тому, що він незримо присутній там, де його не мало би бути – у Сингапурі-пурі, Назареті, в оповіді про Святого Назарія, в гончарстві. Одне слово, в і р т у -
а л ь н і с т ь – бо Гончар не є гончарем ні за фахом, ні за родинною династією – насправді, на цій глині, на цім горні, у цьому горнилі замішане щось більше, кардинальне, що, можливо, має корінь у Роді божеському, у Ґені. Головне у сприйнятті цього парадоксу – мати віру, навіть якщо “credo quіa absurdum”. Можливо, по цьому Хтось помістить наші літературні мощі у міфічному Царгороді...
Сам письменник визначає свою творчість як “каламбурно-курйозно-концептуальну поезію”. Свою позицію і загалом позицію ЛуГоСаду Гончар окреслює як ар’єргардизм – і це дозволяє йому “триматися на хвилі”. Ар’єргардизм, за згодою Н. Гончара, органічно приймає “святі цінності” постмодерну: ту саму карнавалізацію, гру, іронію. Ар’єргардизм органічно засвоює досвід попередників, і це для нього близькі й культивовані речі. Отже, каламбур і курйоз Гончара з’явилися на світ із великого сучасного Балагану. Але Актор на деякий час забув про свою стару домівку і до неї вже цілком не вертався, хоч і наближався. На нього вплинули різні епохи, явища, персоналії: українське бароко, футуризм, елементи ігрової стихії й візуальної поезії, Т. Шевченко, П. Тичина, Є. Плужник, Г. Шкурупій. А Схід навіяв Гончарові думку розробити українську ієрогліфічну графіку. Поет трактує літературу буквально, як те, що має бути прочитане, а не виголошене. Тут є мовна гра, Назар вважає, що “віртуальний Львів є Назаретом”, і він у ньому відчуває свою віртуальну владу. Це іноді дозволяє йому вдаватися до стьобу, глузування в творчості, до написання листів до влади у Львові, що мимоволі спричиняє до виникнення в її очах “яскраво вираженого іміджу блазня”.
Він погоджується з Еліотом у розумінні соціальних функцій поезії. Вона має бути “для всіх, для народу, для плекання мови”. Та не робота письменника – пробиватись до читача. Така “розкрутка” мала би бути справою літературного агента: “На мені можна заробити, я маю купу ідей”, – каже Гончар.
Нещодавно він скомпонував рукописну “Книжку читанну”. У співавторстві з художником Орестом Гелитовичем він створив “Казку-показку про Байду Немову”. Ази шкільної граматики демонструє самвидавно “Книжечка Назара Гончара Михайловича”. Деякі діти читають і розфарбовують Назарові книжки. Важливо, що ці твори зронено з щирого серця (вони здебільшого присвячені маленькому синові Юліанові).
Гончар – людина соціально ангажована і вечір в Етнографічному музеї довів це. З вуст літератора пролунала “присвята пам’яті львівського поета В. Куйбіди”.
І цей момент був близький усім присутнім. Адже ми всі маємо “проблеми з водою, Куйбідою”, зі смердючими під’їздами, хоча навряд чи варто звинувачувати мера в тому, що він особисто їх зацюнює. Не тільки український поет не відчуває комфорту у Львові: люди загалом бідують, чужомовне середовище пригнічує, а вища влада ображає тим, що, по суті, виявляє себе як антиукраїнська. Найбільш контраверсійним моментом вечора була згода Гончара здатися під суд, бо на щоденне ґвалтування його українства він може відповісти тим же Л. Кучмі та “пані Президентовій”. “Невже всього цього жаху не помічають органи національної безпеки, які б мали відфільтровувати подібні негативні тенденції? Якщо ж вони того не роблять – вони тупаки, якщо ж вони відфільтровують і нічого не роблять – вони мудаки! Та зрештою, що від них можна сподіватися, коли в їхніх лавах ще й досі працюють ті, хто спричинився до передчасної смерті мого батька?...” Оцю інтимну подробицю, як і озвучені сторінки із літературного щоденника Михайла Гончара та його поетичні рядки, – не можна було сприймати збайдужілим серцем. Голос Назара тремтів не тільки тоді, коли він читав батькові слова, а й коли адресував свої розмірковування вже власному синові: “Я часто думаю, що малий Люлько зможе мені дорікнути, мовляв, якщо довкола й так чужомовне оточення, то невже не ліпше було б ці часи пережити в іншому іншомовному середовищі, де так не принижують людську гідність, скажімо, в тому ж німецькомовному Фрайбурзі. Що я йому на те можу вповісти, – що ми там мешкали, що він там народився, що я там писав вірші, за які мені справді не соромно... А на Батьківщині... Кожного разу, коли їду на рідні села, думаю, ось там мені писатиметься, але... Мені важко дивитися, як там живуть люди. Так не можна жити!...” Отже, прозвучав відповідальний (во ім’я отця, і сина), чесний голос громадянина, доволі радикальний, що нечасто буває серед мистецької богеми.
P. S. Назар розшифрував значення свого “скандалу”. У давньогрецькій “скандал” означає “спокуса, пастка, омана”. Поет “мав спокусу привідкрити душу, стужену за святом краси і справедливості, і потрапив у пастку емоційної бурі”. У ній втонуло дещо з того, що він збирався сказати. Але сказано і прочитано було вельми багато й по суті. “Скандал” у вигляді мистецької ілюзії-омани має незабаром розгорнутись у Міжнародний поетичний інтернет-фестиваль, присвячений Місту поета. Скоро буде відкрито скриньку в Інтернеті для учасників, і вона ставатиме щодня змістовнішою і вагомішою. Тож “скандал” у всіх його значеннях неминучий, коли триває процес боротьби і реалізації національної культури. Його провокує той, хто сказав про себе: чи то я ще дітвак / чи то вже маразматик / чи так чи так однак /мудак і субліматик: / “Перебендя”.
|
|
