Пам"яті піаніста Генріха Нейгауза
МУЗИКА
Яким ГОРАК
Заслужена артистка України, професор ЛМА ім. М. Лисенка Марія Тарасівна Крушельницька, крім багатолітньої концертної та педагогічної діяльності, відома також як автор й організатор прецікавих проектів, які пожвавлюють концертне життя. Нагадаємо, що саме професор М. Крушельницька ознайомила львів’ян із виконавським мистецтвом лауреатів Міжнародного конкурсу молодих піаністів ім. В. Горовиця. На днях шанувальники музики мали нагоду стати свідками ще одного цікавого проекту М. Крушельницької – циклу концертів пам’яті Генріха Густавовича Нейгауза.
Організація і патронат цього проекту – не лише громадсько-професійний крок М. Крушельницької як президента Товариства ім. Г. Нейгауза, а й суто людський обов’язок: віддати данину шани колишньому вчителю і видатному музикантові ХХ століття. Три концерти, що склали цикл, вибудувані з творів безмірно багатого піаністичного репертуару Г. Нейгауза, зокрема творів композиторів особливо близьких його творчій натурі (О. Скрябін, Ф. Шопен). Проте всі концерти були різні за підходом до реалізації і за наповненням: збірний концерт із творів різних композиторів (23 жовтня), збірний концерт із творів одного композитора (шопенівська програма, 26 жовтня), сольна програма фортепіанного дуету (3 листопада). Усі концерти об’єднували дві риси, які робили їх цікавими, неординарними не лише з музичного, а й педагогічного боку.
Перша – це намагання добитися того, щоб обраний твір “працював” на підкреслення неповторності і своєрідності виконання. Цикл став у цьому сенсі “парадом” яскравих творчих індивідуальностей. Інша річ, що вони виявляли себе нерівномірно. Одні (як М. Самотос,
В. Котис, Г. Гуменюк, О. Гайдукевич) – менше, хоч і й їм вдалося зацікавити слухачів, це стосується насамперед В. Котиса як виконавця музики С. Прокоф’єва і
О. Гайдукевич, яка вже не вперше постає перед львівським слухачем тонким і блискучим інтерпретатором інтелігентно-романтичної музики Й. Брамса. Інші (як
Я. Боженко, Г. Іванюшенко, О. Кушнір та О. Чіпак) показали себе сповна.
Друга риса – тяжіння до великомасштабних фортепіанних полотен, здебільшого драматичного змісту (сонати О. Скрябіна, Ф. Шопена, “Симфонічні етюди” Р.Шумана, чи ансамблеві твори – регерівські варіації та фуга на тему Бетховена, сюїта С.Рахманінова), які вимагають не лише вишколеності, а й відповідного складу, рівня і глибини мислення, – що було так характерно для виконавського почерку Г.Нейгауза. З огляду на це, у концертному циклі було з чого повчитися і набути корисного досвіду. Так, “Симфонічні етюди” Р. Шумана піаністці Л.Черняк завдяки блискучій техніці, безвідмовно, виявленій у швидкому темпі (місцями надто швидкому як на цей твір), вдалося представити власне як етюди. Але при тому втратилося важливе і винесене композитором у заголовок поняття симфонічності, що передбачає не тільки масштабність і технічність виконання, а й спосіб мислення.
Інший цікавий зразок подала шопенівська програма. У виконанні Г. Іванюшенко перед слухачем постав природний, стихійний (як у “Баркароллі”), співучий (як в експромті чи мазурках), натхненно аполонічний (як у першій баладі) силует душі композитора. М. Самотос та Я. Боженко до останнього “працювали” на сцені, щоб у всіх тонкощах відтворити найменші порухи душі шопенівської музики (особливо показовий тут Я. Боженко, котрий у доброму сенсі по-бетховенівськи “викував” концепцію h-moll’ної сонати Ф. Шопена). Результат – позитивний і прийнятний, але твори дещо втратили натхненний блиск і поетичність, – риси так добре вловлені у виконанні
Г. Іванюшенко. Найкраще з втіленням цього справився фортепіанний дует О. Кушніра та О. Ціпак, виконуючи твори М. Регера, О. Мессіана та С. Рахманінова.
Присвята циклу концертів пам’яті визначного піаніста все-таки справа великої відповідальності: навіть найменший професійний промах, недогляд, похибка спричиняється до того, що благий намір гідного вшанування може дати зворотній ефект. З цією відповідальністю студенти та аспіранти класу професора М. Крушельницької дали собі раду бездоганно.
|
|
