Фестиваль: прощання любов"ю
ТЕАТР
Галина КАНАРСЬКА
Сказати, що “Золотий Лев – 2000” був фестивалем-мрією, означало б скривити душею. Єдина радість, що все-таки українські театри виступили на цьому фестивалі достойно.
Приємно було для себе відкривати нові імена. Для когось це був Андрій Бакіров – режисер із Чернігова, для мене – Андрій Приходько – режисер вистави “Увертюра До побачення”, яка так гармоніювала із львівською осінню і заховувала в собі тривогу надії. Андрій Приходько – учень Павла Фоменка, зовсім недавно повернувся в Україну зі своєю чарівною дружиною – художницею Поліною Адамовою, повернувся, здається, надовго, судячи з упертого намагання утвердитись у київській театральній тусовці, що не так уже й просто. На його рахунку поки що лише дві вистави в Києві (одна з яких – “Шельменко-денщик” – уже списана з репертуару Молодого театру). Зараз Андрій готує прем’єру в театрі ім. І. Франка.
У виставі, представленій на фестивалі “Золотий Лев”, у цій “увертюрі” (від французького ouvira – відкривати) відкривалися для нас нові імена на українському театральному небосхилі: вже згадувані Андрій Приходько, Поліна Адамова та актори Наталка Корпан, Остап Ступка – досконалий дует, який вніс у Франкове “Сойчине крило” (саме за цим твором створено виставу) щемливе відчуття молодості і якоїсь безмежної вселенської самотності, передчуття любові і... страх її наближення. Загнаний у майже мікроскопічний сценічний простір, оточений із трьох боків чужими допитливими очима, а з четвертого – стіною у сяйві мерехтіння свічки, як у мерехтінні долі, герой Остапа Ступки намагається розписати кожну секунду свого життя напередодні Нового року, щоб не відчути самотності, щоб не загубитись у часі та просторі. Загнаний самотинням до квадратного простору стола він намагається знайти вихід у безвиході.
Здається, все вже розписав, розклав своє життя в розрахунку кожної секунди і – раптом, як постріл, дзвінок і величезний конверт-лист, як з небуття, хоча адреса дуже конкретна. Він наближається до цього конверта, то злякано сахається вбік. В очах – прихований страх... І невимовне бажання якомога скорше прочитати ті невідомі рядки. З першим рядком оживає марево – тендітна химерна постать з сойчиним крилом у руках на тлі рядків листка в пастельних тонах ще не стертих пам’яттю спогадів. У цій пастельності – яскраве буйноцвіття гір та передчуття кохання лише на мить. За хвилину все зміниться, з острахом відкинений лист, перелякані очі сповнені туги і болю. Ця роль дала змогу говорити про Остапа Ступку, як про актора чуттєвого, який здатний не лише творити зовнішню форму, але й глибинно осягнути внутрішній світ свого героя. За гротесковою формою ховається тонка ранима душа, тому в іронічному криці – біль втраченого кохання. Листи, розкидані у крихітному сценічному просторі, манять до себе і водночас відштовхують від себе, але... хіба хтось здатний перечити любові. Вони оживають, ці розристані розгублені по підлозі аркуші. Оживають у дитинно-дивакуватій тендітній постаті – старенький оксамитовий капелюшок, гімназійний пошарпаний плащик, точене бліденьке личко.
Перший крок – якомога скоріше позбутись цього марева, викинути з пам’яті, зі спогадів, як приблудне кохання. Навіщо все?! У нього в житті все розписано по се-кун-д-но, а попереду Новий рік. Геть усі ці папірці. Але химерна постать заволоділа його увагою. За обірваним плащиком – сукня як символ – кармінова у білі цяточки. Наталка Корпан творить свою героїню зі, здавалось би, непоєднальних парадоксів. Хто вона? Дівчина, яка відкриває для себе світ, чи жінка, яка, незважаючи на свою молодість, пережила десятки чи сотні людських бід? У цій тендітній дівчинці поєдналось усе: і дитинне сприйняття світу і вселенський біль, але понад усім цим стоїть неперевершене бажання любові.
Вона прориватиметься до свого кохання через неприйняття і жорстокість, через байдужість та іронію. Вона здолає усе. Її розповідь експресивна, безпосередня, по-дитинному беззахисна. Її чисте відкрите обличчя не спотворюють навіть раптові кармінові вуста, контур яких наведе в мить, що окреслила б її земне тілесне падіння. Через ці вульгарні вуста прориватиметься дитинна усмішка, і сумом кричатимуть очі. Знову відкинено аркуші... Знову дзвін, як крик... Знову переляканий погляд героя Остапа Ступки. Він ще в полоні листа, який щойно ожив перед ним. Та голос, який проривається з темряви, повертає його до реальності: “Пане, до Вас прийшли”. Переляк в очах, тривога і біль за нездійсненим. Як постріл: “Просіть”. Позу прийнято, в ній байдужість, зверхність і вічна іронія. Як Тобі її здолати, Сойко?
Далі все дофантазує кожен собі сам. Це була тільки увертюра, сповнена відкриттів. Андрій Приходько не намагався вразити нас режисерськими прийомами чи знахідками, він просто намагався достукатись до акторських сердець і не залишити байдужими – серця людей, перед якими оживала така ірреальна історія людських доль, які переплелись, як марево, ожили у лаконічній сценографії. В осінній розкоші Львова виринають переді мною очі, дитинно-чисті, схожі на каштани, даровані комусь на щастя. Як часто ми не бачимо акторських очей за технічними вдосконаленнями вистав, за димами, за світловими ефектами. Андрій Приходько дарував нам одкровення очей, одкровення любові. Цією виставою Львів прощався з фестивалем, прощався – любов’ю.
|
|
