В очікуванні вітчизняного Че
ВІЧНИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР
День 7 листопада вкарбувався у пам’ять. Для одних як свято, для інших – як траур. А для зовсім інших – як день Революції. І неважливо, якої саме. ХХ століття щедре на революції. Хтозна, чому людина у ці сто років прагнула якнайбільшого, найрадикальнішого переінакшення світу. Ймовірно, це бажання виникало від неможливості змінити насамперед себе. Відтак перманентна жадоба “струсу” породжувала екстремістські ідеї щодо інших і щодо світу.
Подібно до того, як людина в якусь мить вирішує розпочати “нове життя” (до прикладу, з понеділка), виникає і бажання революції. Продовжимо аналогію: у цей умовний понеділок нове життя з’являється старим і потертим, а революція – прогримівши якусь мить – повертає до старих буденних реалій. Цей “революційний” цикл повторюється час від часу. І він не марний, позаяк революція – не що інше, як потреба великого суспільного (національного, соціального, релігійного) організму у стресі.
Чи не всі революції продумуються довго – вимислюються, дозрівають, обгрунтовуються, натомість втілюються спонтанно. І, мабуть, чим спонтанніше вибухне революція, тим ефектнішою буде – несподіванки обеззброюють свідомість. Хоча б на мить, але люди випадають із реального розуміння стану речей і піддаються всезагальному шалу. Чи не всі великі революції “вигребли” за рахунок цього фанатичного шалу, войовничого екстазу, ба навіть медіумного заклику. Завісу на очі – і “до обрію”.
Охочих здійснити революцію для інших – ціла армія (тоді як революція у собі самому – явище елітарне). Вони вважають себе вибраними – месіями (принаймні візіонерами). Людина-Легенда, Надлюдина, Людина-Смута (кожен потенційний революціонер обирає найвідповідніше йому) занурюється у теорію революції з метою чи “препарувати владу”, чи перебудувати світ, а інколи – просто “поностальгувати за справжнім”. Однак лишень дехто, наполегливий і фанатично впертий, таки стає символом (Че Геварою), більшість же просто губиться у вирі своїх шалених ідей, більшість з яких – доволі розмиті й невизначені. Але сучасні революціонери не переймаються цим – їм потрібна революція як процес. “Ставити питання: що дасть революція народу? – безглуздо. Революція сама по собі є благо, безсенсовно очікувати блага після неї”, – зауважує патріарх новітнього українського нонконформізму Дмитро Корчинський. Зрештою, він неоригінальний, про це за тридцять років до нього сказав бразильський революціонер Карлос Маригела: “Обов’язок революціонера – у будь-яких умовах робити революцію, а не розмірковувати про те, чи склалася революційна ситуація”.
Революція – це ще й самореалізація окремих особистостей за рахунок натовпу. “Гуру” російського радикалізму Олександр Дугін переконує, що причина революцій – у відчуженні: “Не зло, не небездоганність світу, не несправедливість суспільного влаштування, не пригнічення, не експлуатація, не корупція, не виродження еліти є істинною причиною Революцій. ... Істинна причина завжди у відчуженні”. Особливо відчужені не витримують і починають вибудовувати стратегію переставляння владних акцентів, як шахових фігур. Відчуження породжує ідеал Нової держави, Нової нації, Нової економіки, а головне – Нової людини. Самореалізація за рахунок натовпу здійснюється завдяки бажанню останнього “очиститися” і “очистити світ”. Тут йдеться про те очищення, яке отримував натовп під час середньовічних карнавалів: залізти у бруд, аби згодом вилізти із нього оновленим. Екстремальні декорації революцій – ідеальний варіант для “вивільнення” натовпу.
Власного українського Че у нас немає – місце вакантне. Дмитро Корчинський до здійснення мети не дійшов. Великий потенціал не перейшов за рубікон теорії. Врешті-решт український революціонер ще й розчарувався у своєму дітищі – УНА-УНСО – і немов залишив його втілювати свій юнацький максималізм у дитячій пісочниці.
Хто нині може попрямувати за вождем, скажімо, в Україні? Нереалізована молодь плюс кілька екзальтованих пенсіонерів. І перші, і другі навряд чи й зрозуміють, хто їх веде, куди і за чим. Поза тим у співвітчизників на Революцію немає попиту. Невизначеність суспільства наразі уже на такій стадії, коли боїшся її зрушити. Отож українці, коли на них нападає чергова проблема (національна, релігійна чи банально побутова) реагують дружньо по-конформістському: “Аби не гірше!”. Нас усе задовольняє, “лишень би нічого не сталося”. Залізши у футляр нової ментальності, ми тихенько плюємо через ліве плече, а потім ще й хрестимося. А революціонери марять бігти поперед по-конформістськи налаштованого соціуму назустріч Іншому світу.
Дмитро ШУРХАЛО
|
|
