BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 4 ЛИСТОПАДА 2000 року |

Греко-католики, латинники і православні в Україні: хто є хто?

Олег ТУРІЙ, Інститут історії Церкви ЛБА

Не вдаючись до аналізу історичних, геополітичних, етнокультурних та інших особливостей, які суттєво впливали на розвиток церковного життя впродовж минулих віків і проявляються в теперішньому розмаїтті християнських Церков та інших релігійних вірувань, відразу зауважу, що ключовою для розуміння сучасної релігійної ситуації в Україні є проблема ідентифікації та самоідентифікації церковних спільнот.

Ідентичність

Проблема ідентичності, як не парадоксально, найбільш гостро торкається тих Церков, які, згідно з офіційною термінологією, є “традиційними” та “історичними” в Україні, тобто власне греко-католиків, латинників і православних. Ця проблема має три основні взаємопов’язані і взаємозумовлені виміри: державний, національний та еклезіальний.

У православному середовищі ці труднощі із самоідентифікацією є відчутними чи не найбільше. Насамперед тому, що тут вони мають інституційний прояв: розкол на кілька ворогуючих між собою юрисдикцій. Усвідомлюючи всю складність і суперечливість процесів, що призвели до поділів в українському православ’ї, все ж спробуємо виділити головні вектори становлення кожної з існуючих сьогодні юрисдикцій.

1. Утворення УАПЦ було насамперед наслідком внутрішньої кризи в лоні РПЦ. Пряма заангажованість останньої в реалізації асиміляторської політики імперської Росії та Радянського Союзу (національно-культурної русифікації українців і зросійщення української православної традиції), тісна співпраця з атеїстичним тоталітарним режимом спонукали частину православної ієрархії, духовенства і вірних (переважно у Західній Україні) відмежуватися від цієї “спадщини” та узгіднити свою церковну ідентичність зі збереженою (чи пробудженою) українською національною самосвідомістю. З огляду на те, що становлення української автокефалії відбувалося на хвилі потужного піднесення стихійного національного руху, її ідеологія початково мала популістський характер (“козацьке православ’я”) та виразну “анти-” спрямованість (анти-католицьку, анти-польську, анти-радянську, анти-російську). Лідери та активісти УАПЦ схильні були також говорити про її “відродження”, посилаючись на прецеденти 20-х і початку 40-х рр. XX ст. Перші сучасні громади УАПЦ з’явилися в Галичині, де перед Другою світовою війною було буквально кілька православних парафій. Переживши ряд “об’єднань” і внутрішніх розколів, у теперішній своїй діяльності УАПЦ дедалі більше тяжіє до глибшого осмислення й утвердження національно-історичних та еклезіально-канонічних підстав автокефалії.

2. Еволюція керівництва Українського екзархату в особі митрополита Філарета і його прибічників у бік “канонічної” автономії та автокефалії, подальший розрив з РПЦ та проголошення Київського патріархату також були наслідком кризи пострадянського православ’я, але відбувалися за принципом “запозичених лозунгів”. Філіппіки на адресу “уніатів” і “розкольників” поступово змінювалися національно-патріотичною фразеологією та закликами до об’єднання всіх християн і Церков візантійсько-української традиції навколо самопроголошеного патріархату. Виразною домінантою самого утворення та подальшого розвитку УПЦ КП була й залишається ідея “служіння” такої “єдиної національної” Церкви новій Українській державі та тісна практична взаємодія з державною владою.

3. Збереження підпорядкування УПЦ Московському патріархатові, неясність її автономного статусу, гострий осуд “сепаратистів” і “розкольників”, хоч і обґрунтовувались та далі аргументуються необхідністю дотримання канонічного порядку, збереження “чистоти віри і єдності Церкви”, а також врахування різнонаціонального складу її духовенства й вірних, на практиці часто сприймаються як острах перед будь-якими змінами взагалі. За своєрідним “консерватизмом” ієрархії УПЦ й усього Московського патріархату та успадкованою з радянських часів риторикою проглядаються серйозні труднощі (чи небажання) визнати як доконану реальність нові обставини національно-державного й релігійного життя в Україні. Для Церкви, яка впродовж століть вважала себе духовною опорою іншого народу, була інтегральною частиною владних структур іншої держави та не допускала й думки, що в межах цієї держави (тобто її “канонічної території”) інші Церкви можуть мати рівний з нею статус, зробити таке визнання є справді нелегкою справою. Принаймні доти, поки ієрархія Української Православної Церкви сама не дасть відповіді (насамперед самій собі та своїм вірним), що означає кожне слово в її назві.

Специфіка становища Римо-Католицької Церкви в Україні полягає в тому, що колись приналежність до латинського обряду ототожнювалась із польською (на Закарпатті - з угорською) національністю. У радянські часи кількість римо-католиків суттєво зменшилася внаслідок депортації польського населення, репресій супроти кліру та природної асиміляції. Після проголошення незалежності України її вірними є українські громадяни, які здебільшого походять зі змішаних родин та розмовляють українською або російською мовою. Водночас значна частина духовенства – польського походження або й громадяни Польщі. У зв’язку з цим перед ієрархією РКЦ в Україні постають дві альтернативи: а) полонізації (чи, в окремих випадках, реполонізації); б) “українізації” (тобто інкультурації).

Здавалось би, українські греко-католики мали б мати найбільше проблем з власною ідентичністю, бо ще 15 років тому ця Церква в СРСР була офіційно “неіснуючою”, а для багатьох і сьогодні її існування є “помилкою історії”, “невдалим експериментом” або головною перешкодою до “торжества світового екуменізму”. Тобто проблематичним як у зовнішньому сприйнятті, так і у внутрішній самоідентифікації є насамперед її еклезіальний характер. Концепції унії як проміжного щабля до переходу на “досконаліший і достойніший” латинський обряд чи як моделі поширення папської юрисдикції на “нез’єднаний Схід” не витримали випробування часом і тепер однозначно засуджуються як католиками й православними, так і самими “уніатами”(принаймні на офіційному рівні). Натомість таке випробування (не лише часом, але й постійними утисками, заборонами і “возз’єднаннями”) впродовж більш як чотирьох століть перейшла сама Церква, зберігаючи як засадничі риси своєї тотожності етос східного християнства, юрисдикційну єдність із Римським престолом і євхаристійну спільність з латинниками.

Рух греко-католиків за легалізацію був складовою частиною протистояння тоталітарному режимові та процесів демократизації і національного відродження наприкінці 80-х рр., тому для її духовенства і вірних не було і немає труднощів з національно-державною ідентифікацією. Водночас високий моральний авторитет УГКЦ як найбільшої в світі репресованої Церкви і найбільшої структури опору комуністичному режимові, яка вистояла у підпіллі та спричинилася до краху самого режиму, сприяв відновленню духовних почувань і залученню до активного церковного життя багатьох людей, віддалених від релігії атеїстичною пропагандою та утисками свободи сумління. Проте в сучасних умовах надмірне наголошування на національно-політичних справах частиною духовенства та мирських активістів (комплекс “борця”) у поєднанні з недостатньою богословською та екуменічною формацією підриває цей величезний кредит довір’я до Церкви, відволікає її від духовної місії, підживлює ксенофобійні настрої в стосунку до інших.

Проявом цього є не лише конфлікти з православними та непорозуміння з латинниками, а й складні взаємини галицьких греко-католиків із єпархіями, що походять з Ужгородської унії 1646 р., які не належали до Галицької митрополії і тепер не підпадають під юрисдикцію глави УГКЦ.

Досить поважні розходження щодо міри співвідношення між східною традицією і католицькою приналежністю, між вселенськістю і помісністю, між національно-політичною заанґажованістю і суспільно-духовним служінням, лояльністю до держави і залежністю від “закордонних центрів управління” (за офіційною пострадянською термінологією), а також щодо перспектив християнського примирення та екуменічного діалогу в Україні й світі існують і в самій УГКЦ. Їх відображенням є не лише давня літургійно-обрядова полеміка та поділ кліру і пастви на “восточників” і “західників” чи на “вихідців з підпілля”, “перехідців з православ’я” та “прибульців з діаспори”, але й дискусія щодо нової назви Церкви (пропонуються такі варіанти: Київська Католицька Церква, Українська Православно-Католицька Церква, Українська Католицька Церква; є й чимало прихильників збереження існуючої назви).

Конфлікти

Труднощі “греко-католиків, латинників і православних” України із власною ідентифікацією, на мою думку, є головним джерелом напруження і конфліктів у міжконфесійних та міжцерковних стосунках: відсутність позитивної відповіді на питання “хто ми?” підштовхує до спроб окреслити й утвердити власну ідентичність через відрізнення себе від інших за формулою “ми – не вони”, яка часто звучить ще категоричніше: “тільки ми – а не вони”.

Якщо мова йде про суто міжконфесійні конфлікти, з якими найчастіше асоціюється релігійне життя України на Заході (завдяки відповідній подачі мас-медіа та “драматизації” власних “бідувань” зацікавленими сторонами), то, властиво, під це визначення підпадає лише один такий конфлікт: православно-католицький. Хоча на практиці у своєму “чистому вигляді” він не проявляється, а має певні особливості, залежно від того, стосунки яких конкретно Церков ми розглядаємо. При цьому характерною рисою взаємних звинувачень є своєрідне “зміщення акцентів”.

Так Московська патріархія вважає легалізацію УГКЦ проявом віковічної “агресії Ватикану” та наслідком “прозелітизму” на її “канонічній території”, незважаючи на те, що парафії східного обряду в Галичині й на Закарпатті ніколи не підпадали під московську юрисдикцію і перейшли до РПЦ лише після брутальної і далеко не “канонічної” ліквідації унії сталінським режимом...
Таким чином, навіть побіжний аналіз перебігу й суті існуючих у релігійному житті України труднощів дозволяє констатувати, що на сучасному етапі більш “конфліктогенними” є якраз суперечки всередині окремих конфесій, а не між ними.

1. У православному середовищі це конфлікт між “канонічною” УПЦ і Церквами з неврегульованим канонічним статусом, який фактично є протистоянням між “українською” (з акцентами на національний чи державний вимір) і “неукраїнською” ідентичностями. Остання не обов’язково означає “антиукраїнську”. В еклезіальній площині цей конфлікт ще й має характер одвічного конфлікту “батьків і дітей”, причому в даному випадку предметом суперечки є саме визначення того, чи Московська Церква може вважатися матірною в стосунку до Києва, чи навпаки, і в якому “ступені споріднення” перебувають всі вони в стосунку до Константинополя. Важливою рисою міжправославного конфлікту є його тотальний характер. Його учасники не можуть змиритися із самим фактом існування паралельних структур, іменуючи їх чи то “іноземною агентурою”, чи “безблагодатним розколом” та ставлячи за остаточну мету повну ліквідацію супротивників. Ще одна, потенційно небезпечна, риса протистояння в лоні українського православ’я – що цей конфлікт має тенденцію перерости в загальнодержавний, на відміну від сутичок із греко-католиками, які обмежуються, як правило, майновими справами і локалізуються в західному регіоні. Конфліктогенність міжправославних суперечок в Україні підсилюється ще й прямою участю в них різних політичних сил та владних структур (як українських, так і закордонних). Крім того, цей конфлікт, при його цілеспрямованій ескалації, може набрати форми протистояння міжнаціонального (між українцями і т. зв. “російськомовним населенням” у самій Україні) та міждержавного (з Росією, для якої “захист співвітчизників у ближньому зарубіжжі” є одним із основних пріоритетів зовнішньополітичної доктрини та інструментом відновлення своїх впливів на пострадянському просторі). Наростання міжправославного конфлікту в Україні таїть у собі небезпеку каталізації процесів відособлення у вселенському православ’ї у разі визнання Константинополем української автокефалії, чи у разі встановлення стосунків з “неканонічними” юрисдикціями в Україні Помісних Автокефальних Церков, незадоволених претензіями Москви на домінуючу роль, чи навіть у разі консолідації навколо Києва своєрідного “неканонічного Інтернаціоналу”.

2. Внутрішній конфлікт у католицькому середовищі не має такого гострого й драматичного прояву, а носить радше характер “стратегічної конкуренції” двох помісних Церков з різними обрядовими традиціями. Але це протистояння має вже свою кількасотлітню “традицію”, несучи в собі увесь тягар українсько-польських історичних порахунків та взаємних звинувачень у “націоналізмі”. Ще однією болісною точкою у взаєминах між греко- і римо-католиками є рецидиви колишньої praestantia ritus latini (принаймні так це виглядає у рецепції греко-католиків), як, наприклад, зволікання Ватикану із визнанням патріаршого устрою, перешкоди у поширенні юрисдикційних структур УГКЦ на східні терени України, обмеження щодо душпастирської праці одружених священиків у діаспорі тощо. Приводом для підозр і недовіри служить краще матеріальне та фінансове забезпечення латинського клиру, а також обмеженість безпосередніх контактів та конкретної співпраці.

Певне напруження спричинює і своєрідна зміна історичних ролей обидвох Помісних Католицьких Церков у зв’язку зі зміною католицької еклезіології після Другого Ватиканського собору, демографічними процесами в Україні та її державною незалежністю. Латинники тепер є не лише релігійною меншиною, але й меншиною серед українських католиків.

Хоча ми чуємо здебільшого про конфлікти, є і чинники, які свідчать про поступове зменшення напруги та дають шанси на покращання взаємин. Цьому сприяють і демократичний (попри всі посттоталітарні вади) державний устрій України, і мирне (незважаючи на часом агресивну риторику і “побутову ксенофобію”) співжиття між різними націями, і поступове утвердження духовної місії усіх християнських Церков в українському суспільстві. На превеликий жаль, не можна сказати, що це пом’якшення ситуації є результатом свідомої й цілеспрямованої діяльності самих Церков задля примирення і порозуміння. Досягнутий компроміс є поки що не так результатом дії християнського імперативу любові, як наслідком взаємних поступок і узгодження інтересів окремих Церков під тиском зовнішніх факторів. Так, зацікавлення у внутрішній стабільності виявляє державна влада. Українське суспільство, часто перейняте проблемами фізичного виживання, просто стомилося від тривалого внутрішнього протистояння. Існуючий паритет є не так рівновагою сил, як радше паритетом спільної слабкості Церков перед викликом посттоталітарної розрухи й злиденності, лицемірного споживацтва та великої спраги за духовними ідеалами, глобальної секуляризації та популярної маскультури (чи радше безкультур’я), глибокої деморалізації та агресивного “місіонерства” новітніх сект і парарелігійних рухів. Тому усвідомлення всіх цих та багатьох інших викликів і готовність дати на них християнську відповідь, осмислення власної церковної ідентичності й віднайдення спільної християнської сутності – це не лише далека перспектива, це вимога сьогодення. Це шлях, яким християнство в Україні мусить іти, якщо воно хоче мати майбутнє.

*Друкується зі скороченнями за текстом виступу на VI Міжнародному Конгресі RENOVABIS “Конфлікт чи співпраця?

Екуменізм у Центральній та Східній Європі”, Фрайзінг (Німеччина), 15 вересня 2000 р.

POSTUP - ПОСТУП
№182 (626),
4 ЛИСТОПАДА 2000 року

ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Шахи вітають нового чемпіона
·У Червонограді почався страйк шахтарів

ПОГЛЯД
·Самбір опинився в епіцентрі міжнародного скандалу
·Василь Логін: За кількістю виданих закордонних паспортів Львівська область займає друге-третє місце в Україні
·Чи мертвим, чи живим...

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Щедра рада
·У Львові розпочалися масові відімкнення електроенергії
·У місті з"явився Центральний район
·КІЛЬКА СЛІВ
·Львівська Опера змінюється на очах
·Начальники ЖЕКів підуть по квартирах

ПОСТУП З КРАЮ
·Авторське право переживе свого власника на 70 років
·Зінченка звинуватили у валуєвщині
·Президент пішов проти уряду
·Україна стрімко втрачає економічну свободу

ПОСТУП У СВІТ
·Депутати Бундестагу - наркомани?
·У Росії з"явився музей Путіна
·Повінь у Великобританії
·Бушу підклали "свиню"
·Офіцер ФСБ утік до Лондона
·Президенту Естраді загрожує імпічмент
·СВІТООГЛЯД
·У трагедії винні пілоти

ЗДОРОВИЙ ПОСТУП
·...а кому нині добре?
·Скільки коштує хворіти?
·РІЗНЕ

ІНТЕРВ"Ю В ПОСТУПІ
·Білл Еванс: "Справді великі музиканти відставляють своє его в куточок, коли роблять музику"

АРТ-ПОСТУП У СВІТ
·АРТ-СВІТ
·Божевільний Божий клоун
·АРТ-СВІТ
·Знайшли найдавніше судно на планеті

ДУХОВНИЙ ПОСТУП
·Греко-католики, латинники і православні в Україні: хто є хто?

ОСОБИСТІСТЬ У ПОСТУПІ
·Катерина Зарицька: життя в ув"язненні

СПОРТ-ПОСТУП
·На троні - Володимир Крамник!
·У Бразилії триває футбольний скандал
·Жінки гратимуть в американський футбол
·СПОРТ-БЛІЦ
·Фанати врятували "Ейрдрі" від банкрутства

ПОСТ-FACTUM
·КАЛЕНДАР
·Майже музичні новини