Катерина Зарицька: життя в ув"язненні
Люба СОРОКА
86 років тому, 3 листопада 1914 року, в Коломиї в родині Мирона та Володимира Зарицьких народилася донька Катруся. Раннє дитинство пов’язане з Новим Селом на Тернопільщині, де дід Катрусі Онуфрій Зарицький був священиком і де бабуся Софія Зарицька огортала свою першу внучку незмірною любов’ю.
Початкову школу Катруся закінчила в Тернополі і вступила вільною слухачкою до української державної хлоп’ячої гімназії. У 1926 році батько переїхали до Львова, і Катруся продовжує своє навчання в гімназії сестер Василіанок. Тут стала пластункою 2-го куреня ім. Марти Борецької, а в старших класах вступає в Юнацтво ОУН. Навчання в гімназії поєднує з навчанням гри на фортепіано в Музичному інституті ім. Лисенка в класі М.Криницької. Під відмінними оцінками в її свідоцтвах стоять підписи В.Барвінського, С.Людкевича, Н.Нижанківського. У 1932 році Катруся відмінно здала матуру й почала навчатися у Львівській політехніці на відділі мірництва (геодезії).
У 1934 році Катрусю арештували разом з провідними членами ОУН за участь у замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. Її засуджують на 8 років позбавлення волі за допомогу Григорію Мацейкові у його втечі за кордон (у червні 1934 року член ОУН Григорій Мацейко вбив у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького, котрий був відповідальний за політику репресій проти українців). Ув’язнення відбуває у Варшавській і Станіславівській тюрмах. У вересні 1939 року з падінням Польщі виходить на волю і 15 листопада 1939 року у церкві св. Юра вінчається зі своїм давнішим другом Михайлом Сорокою.
Подружнє життя було дуже коротким, бо вже у березні 1940 року органи НКВС арештували Катрусю і Михайла. 2 вересня 1940 року у львівській тюрмі “Бригідки” народився син Богдан. У травні 1941 року батькам Катрусі вдається вирвати 8-місячного онука з тюрми. А сама Катруся у червні 1941 року чудом врятувалася від смерті, оскільки більшовики не встигли розстріляти в’язнів з її камери, втікаючи перед наступом німців.
Новий окупант приніс нові репресії над членами ОУН. Катруся змушена перейти на нелегальне становище. Вона керувала жіночою організаційною мережею у Крайовому проводі ОУН. Зарицька полагоджувала особливо важливі справи за дорученням генерала Романа Шухевича. Водночас вона організувала й очолила підпільний Український Червоний Хрест при Українській Повстанській Армії.
Боротьба тривала і з приходом “других совітів”. Сотні патріотів гинули героїчною смертю, тисячі перемелювала репресивна енкаведистська машина.
На Катрусю було влаштоване полювання. Під час однієї з облав на Тернопільщині її схопили. Збили так, що не могла ворушити ногами. Закрили у якомусь приміщенні до ранку. Вночі якось докотилася до віконця і перекотилася на город, через город – до пасовиська. Там паслися коні, якийсь чоловік допоміг і висадив на коня – втекла. Рани гоїлися кілька місяців.
А ще якось прийшла до Чорткова у справах. Зайшла в містечко і побачила, що всюди розвішені її фотографії – розшукують і обіцяють винагороду.
21 вересня 1947 року в Ходорові внаслідок зради Катрусю Зарицьку схопили. Під час складання протоколу арешту їй вдається відвернути від себе увагу і розкусити ампулу з ціанистим калієм, яку завжди носила з собою на шиї... і знову якимсь чудом залишається живою. Коли прийшла до пам’яті, стояла майже гола посеред великої кімнати, енкаведистська медсестра змазувала рани на всьому тілі, в роті скалки розкушеної ампули: “...з жахом усвідомила, що жива”.
Своїми каналами НКВД передало в підпілля, що Катерина Зарицька загинула. П’ять років ніхто не знав, що на сусідній вулиці, поряд з рідним домом, щоночі катують Катрусю. За клопотанням міністра держбезпеки УРСР генерал-лейтенанта Ковальчука Катерину Зарицьку як особливо небезпечного злочинця ув’язнюють на 25 років спеціальної в’язниці. П’ять років її утримували в одиночних камерах, навіть перевозили спеціальним вагоном. Покарання відбувала спочатку у Верхньо-Уральській, потім у горезвісній Володимирській тюрмах. У 1969 році за стараннями світової громадськості Катрусю Зарицьку, Галину Дидик, Одарку Гусяк і Марію Польчак переводять до табору суворого режиму в Мордовії. Звідти вийшла 21 вересня 1972 року у “велику зону”, або на так звану волю, із забороною проживання у західних областях України.
Замешкали у м. Волочиську Хмельницької області під пильним наглядом КДБ, що безперестанно отруював їй життя різними провокаціями і погрозами. Катруся помирала від невиліковної хвороби, і вже ніхто не в силі був допомогти їй. Сили покидали цю енергійну і життєрадісну жінку. Її місяці і тижні вже були лічені, але навіть це не спинило бравих кадебістів. Може, вдасться зламати хоча б перед смертю. Приїхали автом, забрали її з дому у Волочиську і повезли... Привезли у якийсь піщаний кар’єр і в сотий, а може, в тисячний раз пропонували покаятися, підписатися під якоюсь сфабрикованою заявою. Бо інакше закопають її тут як собаку і ніхто ніколи не знатиме, де її могила.
– Якщо така моя доля, то нехай буде так, – сказала Катруся.
Не закопали, відвезли назад додому. Вдома попросила пані Одарку Гусяк, яка жила разом з Катрусею у Волочиську, аби не розповідала нам про цей випадок, щоби ми не хвилювалися.
І так упродовж 30 років свого ув’язнення ніколи і ні за яких обставин не засумнівалася в правдивості обраного шляху.
Померла 29 серпня 1986 року вдома, у Львові. Похована на Личаківському цвинтарі.
Поза 20-ма роками її молодості, над її біографією треба написати: життя в ув’язненні. Але в цьому ув’язненні вона зуміла жити, власне жити, а не відбувати термін. У листах додому писала:
“... Це, що Ви обоє запевнили мені такі прекрасні дитячі роки і роки молодості, забезпечило мене на ціле життя від згіркнілості. Я відчуваю, що жила повним життям, а тепер прийшлось посипати голову попелом, ну так що ж! Не можна вимагати від судьби 100 літ безперервного щастя і розкоші. От така моя життєва філософія” (23.04.53 р.).
“... Чи плануєте які-небудь прогульки в околиці Косова? А я поїду в Італію разом з Ґете. Взяла в бібліотеці його книжку “Подорож в Італію”, і як тільки закінчу цього листа, примощуся вигідно на своєму ліжку, положу коло себе щось солоденького – і “до побачення”. Ти в Косів, а я в Італію. Коли настане липнева жара, поїду з якою-небудь експедицією на Льодовитий океан. І скажу Тобі правду, що я ніколи не скучаю...” (29.05.54 р.).
“... Якщо хтось впевнив би мене, що Ти відчувала таке саме задоволення, ідучи Чорним морем, як я, сидячи на своєму ліжку і читаючи про Тянь-Шань, я була би спокійна за Тебе. Вертаюся я з такої подорожі не до мрачного життя, а до товариства гарних людей, з якими можу інтересно проводити час за різними заняттями... Доки існують на світі гарні люди (а я маю щастя всюди стрічати їх), завжди можна гарно влаштувати собі життя” (04.12.53 р.).
“... Я почала трохи крутити носом, що нема спокою. На поміч прийшов Сковорода. Порадив не перейматися дрібницями, затримати душевний спокій і тішитися внутрішньо радістю, а причин для неї доволі, хіба не так?” (12.06.69 р.).
Коли Михайла Сороку друзі попросили розповісти про свою дружину, він написав:
“... Від того часу, як український нарід бореться за свою державу, Вона, власне ми обоє, завжди переживали великі події. Ми з нею (Катрусею) тремтіли від радості під Жовтими Водами, захлиналися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина. Це ми будували міста на болотах, гатили греблі своїми кістками. Це нас обидвох сніги замітали на сибірських шляхах. Ми падали і знову піднімалися. Ми скрізь були разом. І знову нам зоріла золота заграва, і знову ми падали. Нестримний подих волі нас рвав уперед. Дивились ми спільно крізь ґрати, нам кості цинга роз’їдала, і знову нас любов до України волочить по битих знайомих сибірських шляхах. Це ми з нею співали у льохах: “Не хочемо ні слави, ні заплати...” (1952 рік. Красноярський край).
|
|
