Туризм - прибуткова справа
Будь простішим, і люди потягнуться до тебе
ДРУЗІ
Наталя ЧУХНО
Дивно відчувати, прагнути, зав’язувати нові контакти. Дивно, бо якось згодом, подивившись зі сторони, не усвідомлюєш, як усе почалося.
Двоє львів’ян – обоє туристичні менеджери. Сфера їхньої діяльності не обмежуються якоюсь певною соціальною групою. Вони обслуговують усіх – політичну і мистецьку еліту, дрібних і значних. Туризм – прибуткова справа.
Пам’ятаю, один знайомий швейцарець сказав: “Народе, та у вас є принаймні дві цілком вигідні галузі – торгівля і туризм... Тож і рухайтеся у цьому напрямку!..” От вони й рухнулися. Організували 1998 року туристичну фірму при готелі “Супутник”, а тепер перебралися до Києва, де намагаються розширити свою діяльність. Часто приїжджають до Львова – по роботі і до батьків. Сім’ї свої влітку забрали до столиці.
Властиво, їхній трудовий процес не є надзвичайним явищем. Бізнес, контракти, транспортні послуги, умови, сервіс... Надзвичайним є те, що вони – друзі-компаньйони. Дві цілком протилежні особистості: різні характери, погляди, ставлення до життя, до жінок. Але колегують вони з дитинства. І змалечку постійно разом. Високий, поставний, з по-королівськи поблажливими рухами і крихітний, мобільний, трохи напружений, але гострий, як бритва. Тож і їхні відповіді на запитання не має сенсу диференціювати. Я вважаю, нібито розмовляю з однією особою.
– Хлопці, вас настільки дивно бачити разом... Трохи некоректно, але як трапилось, що ви – друзі?
– Бачиш, у тебе типово жіноча цікавість до таких речей. І ставлення...
– Це докір жіночій половині людства? Хіба жінки не дружать?
– Дружать, дружать... Тимчасово. А потім – чисто інтуїтивне уникнення суперництва.
– Погано знаєш жінок... Невже у наш феміністичний час ви закидаєте нам, жінкам, те, що ми профани у приятелюванні?
– Боже збав! Ніколи в житті! З жінками краще не сперечатися. Знаєш, є такий прикол: послухай жінку – і зроби навпаки. Чому? Бо жінка розумна, як курка. А найрозумніша – як дві курки.
– Чудово! На чоловіків також можна спроектувати цю “аксіому”. Тільки птахів змінити. Ну, то як же ж ви здружилися?
– Ми побилися через дівчину, а потім зрозуміли, що без неї нам обом набагато цікавіше.
– Жартуєте?
– А чого ти чекала? Ніякої романтики не було. Ніхто нікому життя не рятував. Ми колегуємо років з десяти. Познайомилися... не пам’ятаю як. Усе було досить прозаїчно. Жили в одному районі, грали у футбол, ходили до однієї школи. Правда, оцей старший на рік. (Сміється). Підлітками тусувалися в одній компанії, мали спільних дівчат... (Дружній штурхан).
– Це щось новеньке...
– Погано знаєш чоловіків. Мислиш жіночими категоріями.
– Хіба категорії не спільні для обох статей? Ми трохи зсунулися на феміністичний ґрунт. Власне, це не кардинальне питання...
– Подивімося на це з іншої сторони...
– Це з чоловічої?..
– Фемінізм – прагнення жінок осягнути неосяжне. Вірність, силу, цілісність...
– І чого лише не почуєш від вас... Власне, мене це мало хвилює. Отже, вірність – основна ознака дружби між чоловіками?
– Мабуть, так. Але не лише вірність. Міцність, обов’язок...
– Це аж страшно якось. Серйозно так. Якісь просто сталеві зв’язки, майже кайдани... Хіба ви приятелюєте лиш тому, що у вас такі глибокі спільні переконання?
– Швидше тому, що ми – кардинальні протилежності. Таке собі доповнення один одного. (Криво посміхаються). Дивне питання. Дружба можлива, коли є взаємодія двох незалежних цілісних одиниць. Лише тоді виникають “іскри” взаєморозуміння.
– Дружні стосунки не заважають партнерським? Кажуть, немає нічого гіршого за друзів-партнерів. Поблажливість, лояльність...
– Бізнес нівелює такі речі. Це як коригуюча обставина. Доводиться досягати вряди-годи хоч якогось консенсусу. Так, іноді важко. Поступаємося один одному. Це неодмінна жертва на вівтар прибутку.
– Ви ображаєте один одного?
– Образи – прерогатива юності. Нам уже за тридцять. Це надто велика розкіш для такого віку.
– Старість – тиран, що забороняє усі радості молодості?
– Для вас, юних-зелених, усе – радість. Незалежно від об’єктивного стану речей. Покажи мені ту радість, яку маєш ти і якої не маю я.
– Питання задаю я...
– Задавай... Тільки гальмуй іноді...
– Що потрібно для того, щоб бути улюбленцями долі?
– (Обоє сміються) Давати в борг і не вимагати назад, дарувати, частувати, робити послуги, мовчати, дозволяти себе обманювати, терпіти і страждати. А це не для нас. Це для улюбленців долі. Ми до таких не належимо. Ми просто робимо свою справу, не втрачаючи нічого важливого у стосунках.
– Це мудрість?
– Це доброта. Немає нічого ціннішого за неї. Те, що звикли “обзивати” добротою, зазвичай є лише слабкістю. Це, по-моєму, хтось із мудрих казав.
– Я непогано вас знаю. Ви ж майже не розмовляєте один з одним тепер?!.
– Усе, що можна, вже сказали, усім поділилися, усім обмінялися. Це вже спілкування на рівні флюїдів. (Посміхається).
– А коли забракне флюїдів?
– Це хіба від старості. Ми будемо повними паралітиками і, окрім нічного горщика, нам не знадобиться вже нічого.
– А як же “вічність”?
– Вічність є доти, доки ти при здоровому глузді.
– Що ви даруєте один одному на дні народження?
– ...Нові контракти.
– А для душі?
– Пляшку оковитої.
– Досить прозаїчно.
– Це лише на початку пляшки так здається.
– Ділитеся секретами?
– Немає таких. Усе, як на вітрині. Знаєш, що на вітрині – те й в магазині.
– Дивлячись на вас, не скажеш...
– Це суб’єктивна думка.
– То ви прості, як двері?
– Будь простішим, і люди потягнуться до тебе. (Сміються).
– Ви лицеміри.
– Ні, ми прості, як двері.
|
|
