Треба тягнути цього воза
ТОРГІВЛЯ
МАЙКЛ
Їх можна називати по-різному. Торговці, підприємці, трейдери, чи навіть “танкісти”. Факт залишається – вони представники бізнесу, який за масштабами росту в нашому місті не має собі рівних. Орест (це вже майже традиційно) в минулому інженер електронної техніки заводу “Полярон”, тепер торговець готовим одягом.
– Якщо б завтра у Львові відновили роботу всі підприємства, я абсолютно впевнений, що 90 % усіх працівників базарів кинули б цю марудну, а іноді нервову роботу і вернулися на заводи та підприємства. Ти ніколи не думав, чому у Львові є величезний базар Південний, а в Києві немає? Не знаєш?
– Не знаю. У Києві люди працюють на своїх підприємствах, і вони не мають потреби стояти на базарі.
– Тебе послухати, – виходить, що базар це найнижча, або найнепрестижніша форма заробляти гроші. Чого ж Ти не кинеш цього ровера і не займешся чимось іншим?
– Так воно і є. Подивися на мене. Я маю авторське свідоцтво, володію двома іноземними мовами, і як я живу. Спитай, коли я останній раз був у відпустці. Ти думаєш, що люди, які стоять за прилавком, відчувають якесь моральне задоволення від своєї праці? Не знаю чогось іншого, тому за інерцією продовжую тягнути цього воза. Жити треба.
– Досить з них матеріального задоволення.
– Якби ж то. Я особисто знаю людину, яка є власником двох павільйонів на Південному, і змушена їхати в Англію заробляти гроші. Звичайно, нелегалом.
– Що, так зле?
– Дивися сам. Я зараз навіть не стою на “Україні”. Це абсолютно невигідно. Немає людей, а ті, що є – нічого не купують. Ринок збуту впав, і ніяких змін на краще не видно. Хіба що тепер, нарешті, менше мороки з податковою. Вони встановили один фіксований податок, і немає потреби щось там виписувати в зошитах і ховати в сумках. Раз заплатив і гайка.
– Можливо, краще було б залишитись у Польщі? Хоч якась робота і гроші.
– Ми відбарабанили п’ять років там, і бажання повертатись назад нульове. Уяви собі, що в нас були дні, коли ми працювали нон-стоп 36 годин. Безперервно ми шили 36 годин. Приїхав замовник із Бельгії, і він не міг чекати. Кожен день стояння в Польщі коштує.
– Як же ви витримували?
– На щастя, чи навпаки, ми ж тоді не заробляли, були дні, коли ми нічого не робили. Наприклад, було три дні простою. Сиділи, шукали роботу, яка підвернеться, наприклад, на будові, і чекали на свій шанс. Зараз, до речі, це вже неможливо. У поляків тепер працюють самі поляки, і бізнес цей підупав. Так що вернутись туди неможливо. Однозначно, ми своє віддали. Ми хотіли сидіти у своїй хаті у своїй країні і спокійно працювати. Хоча, ради справедливості треба сказати, що ми ще працювали на нових машинах, і при цьому вони стояли в нормально освітлених і провітрюваних приміщеннях. Були люди, і досить багато, які сиділи у жахливих підвалах на якійсь допотопні техніці.
– Можна сказати, що вам ще пощастило?
– Не знаю, це як дивитись. У цьому світі все відносно. Ще до падіння гривні, коли курс був один до двох, у мене були досить серйозні надії на те, що в нас щось тут починається по-справжньому. Те, що ми наїлись у Польщі режиму праці нон-стоп, було головною причиною, чому ми вернулись назад і зайнялись своїм бізнесом. Відповідно, ризикнули і вклали гроші.
– Але ви не прогоріли?
– Ні, ми не прогоріли, але і не розбагатіли. Коли повернулись сюди, то застали порожню квартиру. Нас пограбували. Так що відразу половина грошей пішла на встановлення ґратів. Усе залишилось на місці. Усе стоїть. Ніякого прогресу. Крім того, я не впевнений, що, продавши весь товар, весь готовий продукт і техніку, я поверну вкладені гроші.
|
|
