"Поміг Бог, підморгнув Диявол..."
ПРОВОКАЦІЇ
Нема смислу рекламувати журнал “Четвер”, який символізує хрест, число чотири, Ісуса Христа, ну і, звичайно, Чистий четвер, а також усе, що ходить , повзає, літає чи й пересмикується під Богом.
Нещодавно в ньому оприлюднено текст “Апофеоз” Олександра Пасічного. Як уважає автор, “Апофеоз” не є п’єсою, а автор – автором, бо й справді, маємо купу текстів під куполом Атомного Гриба і торжество упорядницького єства за такий апофеоз деструкції. Попри те трагікомедія вправно скомпонована, хоч і не довершена, не вивершена і безконечно імпровізаційна та структурально відкрита для ще безкінечніших розпадів концептуального ядра. Власне, ядра як такого в тексті нема – розмаїті рефлексії б’ються між старосвітською Скринею і Постчорнобильською дійсністю, творячи мутоване кільце (зашморг, зачароване коло) вмирання і розпаду.
Чи може бути біль іронічний, саркастичний, сардонічний і т. п.? Очевидно, може, але в анемічно-мазохістському контексті з перенесенням своїх комплексів на інших людей, суспільство, історію etc.
Маємо постмодерну спробу дискредитації ідей. Глибинного драматизму взаємодії, зіткнення, тим паче протистояння протилежностей у тексті нема. Як сказав би Кінь із Довженкового твору: “Не туди б’єш, Іване!”. А все ж, певний вишуканий лоскіт від поцьвйохування батіжком вражає лицедійну поверхню безобразних “образів” через обтікання, перетікання, розтікання мислею по д’рейві.
Авторсько-упорядницькі світоглядно-звичаєві алюзії можна було б співставляти у площині “колись-тепер”, мовляв, якою була Україна, і як ото ми докотились до “маємо те, що маємо”, але це було б надто примітивно як з нашого, так і з авторського погляду. Хто має? Що має? Як воно? А де воно?..
Отож бо! Маємо безконечно малоросійську віршу, антитрактат і анти-антикваріат, якому можна було б іронічно протиставити щось лаконічніше, отже гуманніше стосовно читача. Скажімо, назва трактату “Світ інстинктів”, текст “Воно хоче...” І все!
Але чого хоче автор? “Антипасічний” бере на рівні роздвоєного дуалізму – того споконвічного, що руйнує людську і національну сутність. Щоправда, й антитеза “добро-зло” у нього розмита до пародійності і навіть до непристойності, а це вже, так би мовити, сучасний постмодернізм у квадраті, кубі і т. д... аж до Сальвадора Далі.
Пародійні стилізації фольклору майже втримуються у межах бурлескного перелицювання, але й відгонять новочасним некрофільством, яке автор присмачує нев’янучим українським буйнослів’ям.
Руйнувальна вертикаль вибивання порохів із історичного реквізиту простежується від Праскрині, через Чубаївську “Скриню” кінця 60-х, яка ще працювала на традицію, аж до антискрині, яка вже нічого не заховує, окрім павутиння смерті.
Що рятує цей багатовекторний, але й дріб’язковий колаж? Хитра рівновага між авторськими деструкціями і позаавторськими конструкціями.
Навряд чи є смисл приписувати власну “шизу...” всьому світові, суспільству, чи народу, хоч ознаки світової деградації і масової шизофренії у контексті сучасних вавілонів і справді простежують... Можливо, сміючись, Олесь прощається із якимись своїми комплексами, з муляжністю свого літератора-алігатора-плагіатора. Дав би Бог, аби цей процес змутував якнайшвидше. Очистившись та увірвавши у свій талант і талан, які, напевно, від Бога, Пасічний зміг би не тільки авгієві конюшні чистити, а й сад садити і мед збирати на квітах української словесності, бо ж ота псевдонімність і анонімність та позаіндивідуальність, яка (а яка?) унеможливлює розвиток, може бути плідною тільки як розчинення у полі позитивних енергій та вібрацій при збереженні власного “я”.
Як цього досягти, ніхто не знаю. Автор пробує спарувати Вічну Україну із Вічним Жидом – з Богом, Парасю!, але щось я маю сумнів, бо й Пасічний висміює таку перспективу – у його творі ніхто і ніщо не парується, але роздвоюється і розкладається....
“І так вони йдуть по стежині екзистенційної невмирущості – Вічний Жид і Вічна Українка – Той (велика буква! – Б. Ч.), хто підганяв його (мала буква! – Б. Ч.) батогом, і Та, що не вгамувала його спраги. І все це – на одну дошку! Натяжка, п. Олесю, їй-Богу, натяжка.
Творець міфічного (не містичного і не мітичного!) Тексту “хоче створити свій Театр. Або його зруйнувати”. Його “малалєтка” імітує зодягненість у ясну Зорю, його не його ясне сонечко сходить над Озівським морем – Меотійським болотом, а все ж любо-згуба його серцю підмісячна колористика переважає. “О, де сховатися за зітлілими декораціями з картону і пап’є-маше?”
Подиву гідне авторське розляховлення і розмоскалювання України: вареники-жримочки (жри мовчки!), “що раніше було – курка чи яйце?” – “Раньше всё было!”, “тогда как Мнишек обратилась вищею птицею Антизозуля, не бажаючи маты ничего спильного с украинскими зозулямы навить на тамтому свеце...” Та й зуби у шовіністичної вівчарки “крепкие, белые, плотно прилегающие друг у другу (як на Колимі в спільній могилі)”.
Воістину, “вже котрый день не палять” – “колысь думав, що хоч у Пэклы зигриюсь”. Дав Пасічний перцю і “щирим українцям”, бо ж “не вмерла резко выраженная высокозадость и толстозадость. Черти используют таких девушек в качестве наживки для Щирых Украинцев. И только для них.” Воскреслий Петропавлович “оживає і займає своє місце на землі, у лівої ноги МОСКАЛЯ”, а той “систематично вдаряє його палкою”.
Здається, автор перебільшує проблему і перевершує самого себе, коли приписує українцям потребу переселення на іншу планету під акампонемент радянського шлягера “И на Марсе будут яблони цвести.”
Нашу-вашу, очевидно, насамперед свою творчість Олександр Пасічний має за епідемію. Воно й не дивно: якщо життя – епідемія, то й Україна і тим паче, віршоізверженіє – наслідок хвороби. Звідки все це у нього? Та ж з Гоголя, власне кажучи, з-під його довгого носа (чи шинелі), який “назвав” себе “душею хахлацькою колишнього імператорського письменника”. О!.. А якщо глибше? Процитуємо марсіанську епістолярію.
“P. S. – пані Катажино (жена ката? – Б. Ч.), якщо зловиш, то пришли мені, № 666, малярійного комара. Якщо на Марсі вимруть люди, то вважайте, що Шива на цей раз втілився в комаху”.
“Так, це некрофілія” (цитата).
Важко і специфічно (аж до некрофільства!) обживає автор цю свою-несвою батьківщину, це життя, цю стилізацію-імітацію-квазіпрострацію... Обживає життя, а вростає у смерть. “То над чорним мороком безодні... пролинула зграя безталанних душ... А над глибоко розверстою прірвою плине далекий човен. Він відвезе мене в краї, де не сходить сонце, де лютують вічний холод і морок”.
Як ви думаєте, хто туди пливе? За логікою, автор “Апофеозу” мав би бути першим. Аж ні!!! ВСЕРЙОЗ “Апокрифи” сприймати НЕ МОЖНА.” Далі вже вся оця голоматня не тримається купи, треба якось ефектно завершити. Літератора автор називає Долісу, і чого б то не Уліс(с)?!
Над усім запановує його величність Атомний Гриб Вибуху. Так-так, постмодерний гриб на українському пні! Задля нього перелицьовується й “Отче наш”. Його місце займає Гросбух із Головбухом та Грибвибух.
Що тут скажеш? Десь та саможерна сатира частково спрацювала, але й сама себе зжерла. Невідомо, чи хоче пан Олесь прорватися у серйозну літературу. Звісно ж, це легше, як у ній залишитися.”Хтось молиться, хтось кляне. О, братику! Поміг Бог. Підморгнув диявол.”
Із сердобольними сожаліннями Богдан ЧЕПУРКО
|
|
