Жорстокість "механічно" породжена ще більшою жорстокістю та байдужістю
ВІКТЮК
Світлана РУДЄВА
Поки у нашому місті жив і творив “Золотий Лев”, усі прихильники театру стрімголов бігали поміж п’яти львівських театрів, аби не пропустити жодної вистави. Адже тими театральними враженнями, які вони змогли отримати за ці десять днів, тепер доведеться “харчуватися” щонайменше рік – до наступного фестивалю...
Одним із подарунків “Золотого Лева”, стала, безперечно, вистава Романа Віктюка “Механічний апельсин, або Ангели смерті”, поставлена за відомим у 60-х роках на Заході і в 90-х у нас (після публікації у “Всесвіті”) романом Ентоні Берджеса.
І хоч ця вистава не отримала в очах львів’ян однозначної оцінки: одних вона вразила своєю відвертістю, неймовірною технічністю та точністю; інших – розчарувала “надмірною галасливістю” та, нібито, “несмаковістю”, – зате як справжній мистецький твір вона не залишила жодного, хто її бачив, байдужим. І це головне!
Отож, сюжетна канва “Механічного апельсина” – це історія молодика, котрий частенько любив із компанією приятелів “ловити кайф” від спеціально приготовленого “молока-плюс”, щоб потім йти на вулицю і знущатися з випадкових перехожих, чи навіть пробиратися у чужі домівки і влаштовувати там розбої.
Але на відміну від персонажа роману Берджеса, чи навіть Стенлі Кубрика, який зняв за “Механічним апельсином” фільм, цей молодик Алекс не є “пекельною машиною”. У Віктюка він викликає співчуття. Дмитро Бозін у ролі Алекса, звичайно, як того вимагає сюжет, мордує випадкового перехожого, ґвалтує дружину письменника Александра, проте робить це без азарту, притаманного Макдауелу у фільмі Кубрика. А на першому плані у виставі є все-таки викликані “терапією” лікаря Бродського муки головного героя. Він став піддослідним кроленям, якому держава довела, що може бути набагато жорстокішою за нього. Бо зло вона звикла викорінювати за допомогою ще більшого зла, перетворюючи людей на механічних ляльок, роботів. Хіба не ідеальними зразками цих ляльок стали колишні друзі Алекса, котрі з таких самих злочинців, як він сам, перетворилися на “довгі руки держави”? Сила – породжує ще більшу силу...
Роман Віктюк своєю виставою ніби стає на захист сучасної молоді. Доводячи, що в її нинішній жорстокості винна, насамперед, влада, яка замість того, щоб приділяти юні максимум уваги, просто пропонує виконувати роль яскравого “механічного апельсина”. І молодь “ведеться” на таку забавку...
Тому ж бо на початку вистави Алекс – начебто полководець у білій “наполеонці”, а наприкінці – бідолаха в чорній одежі, який своїм останнім монологом розставляє усі режисерські “крапки” над “і”. “Я просто був юний, – говорить Алекс голосом Дмитра Бозіна. – А в юності ми всі схожі на механічного бляшаного чоловічка, який думає, що йде сам по собі власно вибраним шляхом, але насправді він йде тільки прямо і не може зупинитися, поки не скінчиться пружина...”
Сценічне втілення цієї надто реальної ідеї сьогодення є справді “гучним”, бо являє собою неперервний звуковий потік, що складається з музики, криків та співів, звучання яких збільшують мікрофони. Її герої давляться словами, б’ються в істериці і раптом, наслідуючи церковні інтонації, читають пастирські тексти. І все це відбувається у відштовхуючому урбаністичному інтер’єрі з чорно-сірими металевими конструкціями, серед яких: висока платформа, підйомний кран, темна завіса-поліетилен, що нагадує величезний мішок для сміття та кілька зразків розбитої побутової техніки. (До речі, саме це оформлення сцени Володимира Боєра було визнано “Золотим Левом” найкращим.)
Але “Механічний апельсин” Романа Віктюка ріже не тільки вухо й око, він “заводить” нерви. Не даремно ж в афішах, які було розклеєно містом, зазначалося, що перегляд вистави не рекоменується дітям до 18 років, вагітним жінкам та людям зі слабкими нервами й хворим серцем.
Але, на жаль, людство стало настільки жорстоким у повсякденні, що “віртуальна” жорстокість на сцені його вже не вражає. Як не роблять цього й кадри не театральної, бутафорської смерті та насилля, які чи не вперше використані Віктюком (раніше він не руйнував театральність дійсністю), документальні хроніки зі сценами справжніх розстрілів, заморених голодом обличчями в’язнів концтаборів та рубленими ранами на людському черепі. Невже нам замало бачити зіграну акторами жорстокість? Нам потрібна справжня кров? Ату!!!
Так ми перестаємо бути л ю д ь м и, здоровими людьми, які, за словами лікаря Бранома (арт. Людмила Погорелова), на зло, між іншим, повинні реагувати страхом та огидою. “Світ хворий, і хворий смер-р-р-тельно”, – гирчить у мікрофон лікар Бродський (арт. Олег Ісаєв). Хіба він не правий?..
|
|
