Президенту скоро виповниться рік
ЗДОБУТКИ
Дмитро ЯЦЕНКО
Цього місяця виповниться рік від часу переобрання Леоніда Кучми на другий президентський термін. Торік, 30 листопада, під час інавгурації Леонід Кучма заявив, що країна побачить цілком іншого Президента. Всі повірили, хоча навряд чи зрозуміли, що ж насправді мав на увазі глава держави? Напевно, та кількість політичних та енергетичних криз, які вже відбулися за цей рік і ще мають статися, саме і свідчать про зміну політичного обличчя Леоніда Даниловича, однак майже кожна з цих подій приносила радше негативні, ніж політичні зрушення.
Починався президентський рік Леоніда Кучми з прем’єріади та оптимістичної перемоги Віктора Ющенка. І політики, і преса одразу ж охрестили новий Кабінет Міністрів “урядом реформаторів”. Об’єктивно ж на новий уряд покладалися дуже складні завдання з виплати зовнішнього боргу України, а також слід було поновити фінансування з боку МВФ і захистити економіку від прогнозованої енергокризи. Відразу ж почалися розмови про солідарну відповідальність Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів за ситуацію в державі, однак перші ж розбіжності між виконавчою та законодавчою владою розгорнулися ще під час затвердження програми державного розвитку “Реформи задля добробуту”. Цей документ таки було
ухвалено, але слова про солідарність так і не стали дійсністю.
Наступною подією, яка розбурхала політичне життя в країні, стали важкі пологи парламентської більшості. В Україні фактично діяли дві Верховні Ради – менша частина лівих депутатів продовжувала засідати в звичному приміщенні парламенту, а більшість під керівництвом віце-спікера Віктора Медведчука одночасно робила революцію в Українському домі. Внаслідок цих подій більшість відправила у відставку колишнє керівництво – спікера Олександра Ткаченка та його першого заступника Адама Мартинюка. Тепер слід було б чекати активної співпраці між урядом та парламентською більшістю. Та в Україні багато загальноприйнятих у світі речей робляться навпаки: парламентська більшість у нашій державі поки що діє на власний розсуд, без відповідного закону. Крім того, вона не призначає уряд. Проте Президент дуже хотів, щоби більшість у Верховній Раді таки з’явилася, а от для чого – невідомо. Зрештою, час уже довів, що позірна співпраця більшості та уряду у багатьох випадках перетворювалася на протистояння між Кабміном та олігархічними фракціями.
Тим часом країна наближалася до чергового волевиявлення – квітневого референдуму, який офіційно мав назву “за народною ініціативою”, а неофіційно – ідеєю з оточення олігарха Олександра Волкова. Захід, який починав уже забувати про порушення під час президентських виборів, знову почав виявляти своє незадоволення. Тому відносини України з Радою Європи суттєво погіршилися. “Цілком інакший” Леонід Кучма під час свого другого терміну президентства опинився під зливою критики західних демократичних інституцій, Парламентської Асамблеї Ради Європи та Венеціанської комісії, які відверто трактували референдум як загрозу українській демократії. Референдум не скасували – Конституційний Суд України лише визнав головні претензії Венеціанської комісії і оголосив два запитання референдуму невідповідними Основному закону нашої держави. Після успішної підтримки народом чотирьох питань референдуму, виникло не менш суперечливе і складне завдання – внесення поправок до Конституції. Частина депутатів Верховної Ради та Леонід Кучма пропонують свої варіанти законопроектів: Президент, який уже неодноразово “демонстрував свої м’язи” законодавчому органу країни, знову перемагає. І , звісно, не без його тиску Конституційний Суд віддає перевагу саме президентському проекту закону про внесення результатів референдуму до Конституції.
В перший рік другого терміну президентства Леоніда Кучми світ також побачив “цілком іншу” Україну. Це сталося, зокрема, завдяки скандальним публікаціям багатьох західних видань, серед яких найбільше запам’яталися статті у Financial Times про зловживання у Національному банку України (коли головним банкіром країни був Віктор Ющенко) та корупцію в українській енергетиці.
Більшість подібних статей спрявляли враження замовних – там рідко згадувалися олігархи, а натомість постійними антигероями виступали Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. Сам Леонід Кучма, схоже, навіть не переймався падінням іміджу української держави в світі – принаймні жодного разу Адміністрація Президента не відреагувала на скандальні повідомлення британського ділового видання, а от лист кількох іноземних послів до Президента з побажаннями пришвидшити українські реформи, який призвів до суттєвих переорієнтацій у зовнішній політиці, назвала втручанням у внутрішні справи України.
Чим ближче добігає кінця рік після президентських виборів,тим більш напруженими стають стосунки між головними інституціями української влади. А нещодавно гарант Конституції Леонід Кучма пригрозив, що може розпустити або уряд, або парламент. Зрештою, не бракує й тих, хто жадає відставки самого Президента.
|
|
