ЖІНКИ
А.Г.
Віктор НЕБОРАК
Зізнаюся, що і в найневинніші свої літа я цікавився прекрасною половиною. У процесі тривалих і сповнених небезпек дослідів я здобув певну кількість знань, необхідну істотам чоловічої статі для більш-менш мирного співіснування з жіноцтвом. Практичний вислід із цих здобутків – мій шлюбний статус, в якому перебуваю не так довго, як дехто з моїх ровесників, бо свої парубоцькі літа намагався продовжувати до безконечності.
Як “парубок моторний” із достатнім стажем я перебував, ясна річ, під опікою Венери. Тепер – як порядний галицький сім’янин – перебуваю під опікою Юнони. Відомо, що ці версії жіночої субстанції з давніх-давен безнастанно ворогують між собою за сфери впливу на людство. У цьому мене й самого не раз переконували ті чи інші обставини.
У підлітковому віці я захоплювався античною міфологією, та й тепер схильний вважати міфи чимось на зразок постійно діючих моделей людського існування. Інша річ – наскільки їх можливо відчитати співвідносно з власним життям?
Венера опікується коханцями, але як тільки коханці перетворюються на шлюбну пару, покидає їх, вважаючи свій обов’язок виконаним. Сила Венери виявляється там, де ще не чинні ніякі угоди і зобов’язання. Увесь світ обплутано угодами – справедливими і несправедливими. Людину від перших її кроків обмежують, скеровують, виховують, стрижуть, тренують, штрафують, ув’язнюють і деколи винагороджують пільгами за вірну службу. Венера не терпить ніяких обмежень. Її закон – кохання, яке не має меж, енергія спонтанної свободи, що струмує у кожному живому серці, – варто тільки підібрати відповідний ключик. Цим ключем може бути навіть погляд, який увійшов у твою душу, як стріла Купідона.
Замолоду я недооцінював значення погляду. Розкидався своїм зором безтямно, деколи необачно довго зупиняючи око на привабливих незнайомках. Лякався, коли вони відповідали на мій заклик у той чи інший спосіб. Не знав, що за моєю спиною усміхається незрима Венера. Якщо погляди зливаються в один різноспрямований потік, вважайте, що зливається й усе інше. Тому-то й дивитися на жінку з пожаданням – те саме, що вже блудити з нею. Та я не знав цього, коли мені було, скажімо, двадцять п’ять.
Мене приваблювали жінки, які мене ігнорували, і відлякували жінки, які виявляли до мене неприховану жіночу симпатію.
Ніколи не захоплювався “класичними” красунями. Недосяжним для себе вважав жіночий тип Діани – досконалої мисливиці, спортивної, вправної й незалежної від чоловіків амазонки, образу самої Природи, вічної й вислизаючої з власницьких чоловічих рук.
Опікунка всіх визискуючих кохання, Венера зіштовхувала мене з іншими різновидами жіноцтва, про існування яких я – переважно – і не підозрював.
Колись давно, наприкінці вісімдесятих, на Святі міста у Києві я брів залюдненим Андріївським узвозом у пошуках пригод. На свято зі Львова мала прилетіти одна моя знайома, та її літак запізнювався, а карнавал не чекав. Загальна віталістична атмосфера вуличного бродіння перетворювала юрбу на товариство спільників.
Мене зупинили дві дівчини – такі стрункі, якими можуть бути лише студентки третього курсу Художнього інституту. Я бачив їх уперше. Вони назвали моє ім’я – і без зайвих церемоній запропонували скуштувати їхнього вина десь на узгір’ї, до якого за хвилину можна було дістатися будь-якою з бічних вуличок.
Очі дівчат іскрилися. Бюсти збуджено здіймалися під футболками перед самим моїм носом. Моя львівська знайома ніяк не могла подолати повітряний простір, який розтягувався, як гума. Її літак, напевно, потрапив у замкнене коло над Лисою горою і кружляв у ньому, поки ще було паливо. Вона призначила мені побачення біля будинку, де колись мешкав Булгаков, і, можливо, саме ця обставина накликала втручання глумливих трансцендентних сил. Натомість я отримав пропозицію на споживання нектару від двох – кров із молоком – киянок, які спокушували мене чистісінькою магічною українською мовою. І ми пішли втрьох частуватися плодами виноробства.
На травневій галявині серед свіжої зелені пляшка лунко позбулася корка. І як тільки було спожито по доброму ковткові, як тільки наші губи почергово доторкнулися до джерела запаморочення, з-за дерев, ніби з-за лаштунків, з’явився наряд міліції.
За такого розгортання ситуації відчуваєш себе фатально ошуканим. Згадуєш, що саме зараз в Імперії – розпал боротьби зі споживанням алкоголю, уявляєш, як за кілька днів тебе з тріском виганятимуть з аспірантури, вираховуєш подальші варіанти розгортання своєї – так недоладно зіпсутої – професійної кар’єри.
Дівчата мило посміхаються. Міліціонери не помічають, як одна з мавок невимушеним рухом ховає пляшку-невидимку під куртку. Міліціонери, переконавшись, що ніхто нікого не ґвалтує, віддають честь і чемно розчиняються у повітрі.
За твоєю спиною незримо киває пальчиком грізна Юнона.
Вона – богиня обов’язку. Вона знає, що з пиття вина на схилах біля Андріївського узвозу нічого доброго не вийде. Це вона скерувала славних київських міліціонерів саме до вашої, збаламученої травнем трійці, прогнала золотокосу Венеру і охолодила п’янке струмування молодої крові. “Може, змінимо місце?” – “О, нам уже час бути в цілком іншому місці!”
Дівчата звіюються зі своїм чар-зіллям, і більше я їх ніколи не побачу.
Сотні і тисячі подібних випадків... Сотні запаморочень і зависань над прірвою, де чатує еринія Тізіфона. Десятки трагікомічних пригод, яких все-таки не вдалося уникнути.
Єдина відрада – що все це діялося не лише зі мною, і свідченням цьому є різні авторитетні писемні джерела. А. Г., судячи з його записок, був обачнішим за мене, та зникнув безслідно. Може, теж одружився?
Віктор Неборак
|
|
