"Байдуже, як нас називають, якщо ставлення не змінюється
Оксана Шипош – одна з тих 15 відсотків українців, яка змушена щодня і щомиті боротися за виживання. Інакше не назвеш такий спосіб життя в наших умовах (чи, точніше, у повній їхній відсутності) для інвалідів на візках.
Діагноз – дитячий церебральний параліч – лікарі поставили Оксані, коли їй було 10 місяців. Перші кроки вона зробила у 2,5 роки. Спогади про дитинство залишилися для неї найяскравішими. Адже тоді вона ще вміла ходити. До першого класу Оксана пішла, як і всі діти, у 7 років. Але відівчившись 4 класи, змушена була погодитися на навчання удома. Після операції вона вже не могла ходити самостійно. Для неї великою проблемою стало пересування на великі відстані. Та й четвертий поверх у 4-поверховому будинку, в якому не передбачена така побутова розкіш, як ліфт, став для неї своєрідним Еверестом, сходження на який з кожним разом забирало все більше сил та часу.
“Про те, щоб їздити до школи на візку, не було й мови, – розповідає Оксана. – Маленьких візків на той час не було. Мені тато зробив візок на зразок “мальвіни”. Але він був “пасивний”, тобто сама я в ньому їздити не могла.”
Добре, що однокласники не забували про Оксану, і майже щодня в її маленькій квартирі збиралася половина класу. Найбільшу ж подяку Оксана складає своїм батькам, без допомоги яких її життя б взагалі не мало сенсу.
Після успішного закінчення школи (навчання продовжували на дому) Оксана опинилася, як і більшість інвалідів, за лаштунками життя.
“Життя ніби зупинилось. Тринадцять років я просиділа вдома. Це, звичайно, не значить, що я нічого не робила. Вчилася на курсах ЄШКО (пройшла півтора курсу англійської мови), в’язала, захоплювалася філософією, багато читала. Крім того, ходила з мамою гуляти в парк...”
Крім того, кілька років Оксана відпрацювала у спеціально організованому для інвалідів тресті “Галантерея”. Робила на дому картонні коробки, клеїла конверти та інше. Про отримання ж вищої освіти думати не випадало. “Я не бачила перспективи. Адже було положення, згідно з яким інвалід першої групи не мав права працювати.”
Лише у 1998 р. монотонне життя Оксани змінилося. Її запросили поїхати до Чехії у міжнародний табір для молодих осіб з особливими потребами, який організовував Ротарі-клуб.
“Це була моя перша самостійна поїздка. За тиждень до неї я вперше сіла в інвалідний візок і почала сама на ньому їздити. Робити це було дуже важко, бо візок був надто великий і важкий... “
У таборі в Чехії Оксана познайомилася з ще однією львів’янкою на інвалідному візку Наталею Курило, від якої дізналася про Львівський навчально-реабілітаційний центр “Джерело”. І після повернення додому почала працювати у ньому волонтером. Дітям Центру важливо було бачити біля себе дорослу людину на візку, що може давати собі раду. А через рік директор “Джерела” Мирослав Николаєв рекомендував Оксану до вступу у Львівський педагогічний коледж, в якому якраз відкрилася нова спеціальність – соціальний педагог. Сьогодні Оксана вже студентка другого курсу.
“Вчитися на стаціонарі мені цікаво. Адже тільки сидіти вдома за книжками – нудно. У мене з’явилося багато друзів, знайомих. Розширилося коло спілкування. Єдина проблема, яка існує – це добирання до коледжу. Самостійно до нього я дістатися не можу. Тому тато вимушений щодня мене возити на машині. І ще добиває наша по-радянськи влаштована система навчання, коли потрібно дуже багато писати. Я ж швидко писати не вмію. Добре, що в коледжі є ксерокс. Наприкінці кожного дня відксерюю конспекти колєжанок.”
Подолання відстаней – це одна з найголовніших проблем людей у візках. У старі радянські часи її намагалися вирішувати наданням інвалідам машин зі спеціальним механізмом керування. Звичайно, черга на ці авто була дуже велика, і не всі, хто потребував, встигали за своє життя його отримати. Оксана Шипош також свого часу встала у цю чергу...
“Я дуже хотіла отримати права на водіння автомобіля, – каже Оксана. – Пройшла медкомісію. Але тут виникла проблема – у Львові тепер не вчать інвалідів водити машини. Оскільки останні роки соцзабез не надає інвалідам машини, вирішили, що і вчити їх не треба.”
Отож, найголовнішим завданням тепер для Оксани є закінчити коледж. Потім мріє вступити в університет на психологію, сподіваючись, що до того часу вже не буде так гостро стояти питання про доцільність навчання інваліда у вищому навчальному закладі.
“На мою думку, дешевше побудувати один університет з пандусами (спеціальні поверхні з десятиградусним нахилом для в’їзду візка – С. Р.), ніж утримувати інвалідів усе життя на пенсії, – говорить Оксана. – Більшість інвалідів має достатній потенціал для того, щоб приносити державі користь.”
Але в університеті Оксана хоче вчитися все-таки на заочному відділенні. Бо найбільшою її метою є все-таки робота, яку їй пообіцяли надати після закінчення коледжу у навчально-реабілітаційному центрі “Джерело”.
“Я хочу нарешті почати працювати. Мені вже тридцять років. Досить уже відпочивати,” – говорить Оксана.
P. S. Наостанку нашої розмови я запитала в Оксани: яка з існуючих нині назв: “інваліди”, “неповносправні”, “люди з особливими потребами”..., – на її думку, є найбільш прийнятною? Ось її відповідь:
– Суть не втому, як нас називати, а у тому, як до нас ставитися. У Київській Русі інвалідів називали каліками, блаженними, юродивими, але ставлення було гуманнішим, ніж зараз. Що з того, що сьогодні нас називають людьми з особливими потребами, але потреби ці не беруть до уваги. На Заході сьогодні намагаються підшукати найбільш делікатний термін. З їхнім ставленням це зрозуміло. Але в нас змінювати терміни немає сенсу, оскільки ставлення до інвалідів не змінюється.
|
|
