В очікуванні погонича?
СУСПІЛЬСТВО
Бачу її – така вже асоціація – в образі Музи з полотна Я. Мальчевського “Натхнення художника”: красиву, створену Богом для щастя. Та до голови і стану їй прив’язано каменюччя, а ноги закуто, що унеможливлює порив до щастя. Ця романтична візія-паралель стосується моєї й вашої України.
Останнім часом доводиться чимало мандрувати з того чи іншого приводу по Україні. Що й казати: дарував нам Господь землю багату, різноманітну за рельєфом і красою. Але... Всюди – чи то Центральна Україна, чи Схід, чи Захід, – занедбаність, убогість: “неначе люди подуріли”. Що далі від столиці, від основних автодоріг – утлі хати часів “розвиненого соціалізму”, похилені паркани, корівники, що світять ребрами... Не будемо “немальовничу Україну” пояснювати тільки зубожілістю основної маси населення. А як щодо куп сміття вздовж доріг і колій, завалів непотребу, пущеного із круч у водойми? Не тішать око й вілли-замки “нових” (симптоматично: дуже вже полюбляють “круті” житло, що нагадувало б фортецю, щоправда, чи під Києвом, чи під Ужгородом, вони вражають хіба що несмаком і “габаритами”: щоб сусіда “переплюнути”?). Якась тотальна втрата відчуття форми. Начебто після тих милих серцю хаток, що в наших музеях просто неба, народ відівчився творити красу з простого й приступного. Зникає відчуття Дому як освяченого місця? Якщо це глобальний процес, то в Україні його підґрунтя інше: самозневага, розчарування, зневіра. Це можна пояснити нашою істеричною історією. Але ж уже час виходити з цього мертвого поля! Пора щось робити з собою, зі своїм життям. Та де там! Досі оглядаємося на державу: і що вона собі думає? А вона нічого собі не думає. Бо ми не думаємо...
...Не можу не погодитися з Тарасом Возняком, який констатує: “В Украине” процвітає невмируща “нова політична єдність – радянський народ”. 10 років часткової розірваності єдиного радянського простору так нічого посутнього йому не заподіяли” (“Поступ”, 7 вересня ц. р.).
Той (цей?) “радянський народ” привчали не думати – і він успішно продовжує це робити. Звідси – не конкретні дії, а нарікання та скрушне хитання головою. Був-таки порив, прорив, та чи багатьох він захопив навіть тоді, в часи сподівань на краще (ось вона, доля, тільки руку простягнути!). Та й по всьому? Розчарування, апатія. Але життя триває. Яке? Як мокре горить.
А де ж моя власна відповідальність за свою долю? Чи я все ще жду “доброго дядька”, “розумного царя”? Я не маю рецептів на всіх, бо не політик, не знаю, як привести всіх до раю. Але я знаю напевне: кожен відповідає за себе – перед собою, людьми і, звісно, перед Богом. Усе в цьому світі починається з мене. І я тримаю звіт за власну нездарність, недолугість, непрофесійність, непринциповість, заздрість до сусіда, що має роботу і добрий заробіток. Я знаю: все це гріхи, які ведуть мене й моїх дітей до самознищення. Коли я навчуся думати? Коли перед усякими виборами не крутитимуть мною, як циган сонцем? Чому я піддаюся маніпуляціям? Чому мій голос куплять за кілограм моєї ж гречки і “шмат гнилої ковбаси”? Бо я не думаю! Я боюся мислити. Може, ніколи й не вміла? Може, я й за “совітів” жила за принципом аби день до вечора, пристосувавшись до абсурду, втягнувшись у нього? Може, навіть дулю не тримала в кишені? Тоді мені й ціна півкопійки в базарний день. Чого ж я, врешті, хочу? Про яку національну ідентичність мова? Про яку самосвідомість? “Хохли”, “креоли”, “малороси”, “раби, підножки, грязь...”
Тим часом і слово Боже, крім іншого, вчить жити осмислено – щодня: ївши хліб насущний, працюючи або завершуючи день. Думання впорядковує світ і мене в ньому. “Думаючи, ми вперше вчимося мешкати в тому пристановищі, де реалізується доля нашого буття”, – писав М.Гайдеґґер. Він же означив мову як “Дім буття”.
Тому-то й справи з українізацією-деколонізацією не йдуть так, як хотілося б. Бо не чують люди себе. Справді – не чують. Матюків своїх не чують, суржика не чують, “руськоязичія” свого не чують також. Не завдають собі труду чути. Як не завдають трубу дивитися й бачити. У київському метро народ звик заходити у двері, де написано “Вихід”. І навпаки. У магазинах так само. Немає очей, щоб бачити. Немає вух, аби чути: себе й ближнього. Тому й не завважуємо “попси”, що позатруювала звукове середовище – куди не поїдь: Рівненщина, Волинь, Прикарпаття, Донеччина. Бо ж коли її “крутять” – то, отже, нікому це не заважає. Уявімо собі на мить таке ментальне насильство десь у Європі, куди ми начебто все рвемося!..
Насильство над собою. Інакше сказати – палке підсвідоме небажання щастя для себе. Згадайте. хіба не чули від жінок, старших чи молодших: “Так раптом захотілося заспівати, то я аж злякалася: не до добра...”. Культ страждання? Не во ім’я Боже, не заради ідеї. А просто – аби страждати. Мазохізм, як діагностував Винничук? Страждати заради... власної непрактичності, нераціональності, відтак – незручності життя. Невпорядковане, дисфункціональне суспільство, суспільство, що не пристосоване для існування людини, – ось що маємо сьогодні. Від нас на межі тисячоліть несе “совком” і незварюваністю життя. Хто б це взяв нас за руку та привів у світле майбутнє?
Людмила ТАРАН, Київ
|
|
