Збірну України вважають найслабшим фаворитом
І це дає їй додатковий шанс перемогти на шаховій Олімпіаді
НАПЕРЕДОДНІ
Іван ГЕЛЕМЕЙ
Шахова осінь-2000 надзвичайно насичена: ще не закінчився матч на першість світу між Каспаровим і Крамником, “на носі” – нокаут-чемпіонат світу ФІДЕ, а у проміжку між цими подіями, вже сьогодні, відбудеться відкриття, напевно, головної події останніх двох років. Адже якщо світ спорту живе за чотирирічним олімпійським циклом, то шахісти – за дворічним: від одного “турніру націй” до другого...
Ці славні змагання – “турнір націй”, як їх називали до війни, – беруть початок у далекому 1927 році. Тоді в Лондоні, через три роки після свого утворення, ФІДЕ вирішила втілити в життя своє гасло “Ми – одна сім’я”. І це певним чином вдалося: у столиці Великобританії зібралися півтора десятка національних команд, які за два тижні й розіграли між собою почесний трофей – позолочений кубок від лорда Гамільтона-Рассела (до речі, одного із засновників славетного Гастинзького турніру). Капітан угорців, переможців перших змагань, Геза Мароці, потримав кубок у руках, інші капітани поскреготіли зубами, і... турнір увійшов у життя шахових мас. І ці маси не можуть угамуватись уже 70 років...
Після розпаду СРСР Україна – практично єдина з колишніх союзних республік (за винятком Росії та, певним чином, Грузії (жіночі шахи) і Вірменії) зберегла незаперечний авторитет у світових шахах і щоразу бореться за найвищі місця на олімпіадах та інших командних змаганнях! У нашої збірної, здається, є все: і яскравий лідер (львів’янин Василь Іванчук), здатний перемогти будь-якого суперника, і міцні гросмейстерські “тили”, і стрімке зростання молодої зміни. Про таке “золоте” поєднання мріє багато команд світу, але... щоби почати вигравати, Україні чомусь цього всього мало.
Як відомо, вади – це продовження наших чеснот. І тут українській збірній дістався цілий букет проблем, знайомий “великим” шаховим державам. У нашій країні, як це не парадоксально, аж забагато сильних шахістів, і вони, борючись за “місце під сонцем”, уже давно розділилися на непримиренні “клани”: львівський, харківський, київський, одеський. До того ж, провідні гросмейстери активно покидають Батьківщину: словенцями стали Білявський і Михальчишин, осів “десь у Європі” Тукмаков, не кажучи вже про “давніших” Дорфмана та Гуревича. Дуже давно не доводилося чути про “командний дух” українців, зате про чвари та колективні листи – скільки завгодно! Причому улюблене заняття українських олімпійців уже котрий рік – боротьба із президентом національної Федерації шахів добродієм Биком...
Не варто з огляду на це все дивуватися, що, отримуючи статус фаворита майже на кожному турнірі, Іванчук і Ко зазвичай залишають змагання ні з чим. Найбільші здобутки українців – це “срібло” єреванської Олімпіади-96 і командного чемпіонату світу-97.
У Стамбулі з 28 жовтня до 12 листопада честь українського прапора захищатимуть:
Василь Іванчук – незмінний лідер збірної впродовж уже майже 10 років. На олімпіадах Василь зазвичай виступає успішно, приносячи команді чимало важливих очок. Однак однозначно прогнозувати його успішний виступ наважується мало хто, – спортивна форма Іванчука аж надто залежить від різноманітних позашахових факторів. Утім, цього року він грає вельми успішно, й у Туреччині, напевно, стане одним із головних претендентів на найкращий результат на першій дошці. Та можна згадати і його минулорічний виступ у Батумі, на командному чемпіонаті Європи. Тоді Василь зіграв невдало, а українська команда, яку вважали фаворитом, посіла тільки 6-те місце.
Руслан Пономарьов. Він уже виступав за українську команду – на Олімпіаді в Елісті, де набрав 7 очок із 9, і на чемпіонаті Європи у Батумі (5,5 очка з 8). Про нього вже можна говорити як про основного гравця нашої збірної. По-перше, Руслан постійно додає у класі, по-друге, він ідеальний командний гравець: швидко ніколи не програє, бореться до кінця, а здобувши перевагу, просто не відпускає суперника. Готовий боротися до кінця, навіть якщо шанси на виграш мінімальні. Приклад – його останній виступ на сильному коловому турнірі у Білі (Швейцарія): молодий гросмейстер із результатом +1 поділив 2-3-тє місця. У Руслана – величезний запас енергії, до того ж у нього зараз пора, коли йому все дається легко. Усі його партії у Білі тривали понад 60 ходів.
На третій дошці мав би грати Олександр Онищук – сильний гросмейстер, в активі якого чимало вражаючих досягнень, у тому числі й на олімпіадах. У Стамбулі він міг би захищати честь України вже вчетверте! Перед зональним турніром, який проходив улітку цього року в Україні, Олександр покинув роботу соціолога і зосередився на шахах. Це дало миттєвий результат – 6,5 очка з 9, а відтак “чисте” перше місце в сильному коловому турнірі. На третій дошці Онищук буде особливо небезпечний, якщо... – якщо поїде до Туреччини. Річ у тім, що Онищук нібито образився на національну шахову федерацію, яка спромоглася запросити цього гросмейстера до участі у збірній лише за тиждень до початку Олімпіади. Напевно, лише сьогодні ввечері дізнаємося, поїхав Олександр до Стамбула чи ні.
Повний склад (на жаль, зі зрозумілих причин, орієнтовний) збірної України на Олімпіаді в Туреччині виглядає так:
1. Іванчук 2719
2. Пономарьов 2630
3. Онищук 2627
4. Баклан 2599
5. Ейнгорн 2586
6. Романишин 2591
З огляду на більш ніж гідний “хвіст” (його замикає ще один львів’янин-ветеран, Олег Романишин), українська команда, безумовно, входить до числа фаворитів Олімпіади. Однак Інтернет-фахівці сайту “Клуб Каспарова” називають її найслабшим фаворитом. Чому? Причин кілька, й усі вони – з царини підготовки. Україна має набір (і не один!) сильних гравців, але, як свідчать змагання двох останніх років, не має команди. Не проводяться командні збори, немає командного духу, немає сильного авторитетного тренера, немає, врешті, фінансових стимулів для перемоги. Наскільки важливі всі ці чинники, говорити просто зайве, адже все це аж надто очевидно. Якщо порівняти результати “зіркової” української та менш іменитої, зате дружної вірменської команди на останньому європейському чемпіонаті у Батумі, то це порівняння буде не на нашу користь. Але подивимося, чим закінчиться остання Олімпіада тисячоліття (таки не сіднейська!). Можливо, саме українська команда вхопить останнє “золото” Міленіуму.
|
|
