Правда про національно-визвольні змагання
Кость БОНДАРЕНКО
Правду знають очевидці,
але це є суб’єктивна правда.
Отже, це є неправда.
Дослідники не знають правди,
але об’єктивний дослідник
у своїх намаганнях інтерпретувати події піддає сумніву суб’єктивізм очевидців, тому, він є більш правдивим,
аніж очевидець.
Б.Лейстер
З певного часу в українській історіографії склався деякий комплекс (що є похідним від комплексу меншовартості), наслідком якого є бажання підкреслити страждання та програші. При цьому часто на другий план відсуваються перемоги і здобутки. Українській історичній науці надто бракує того, що інтерпретатори могли би назвати життєстверджуючою або оптимістичною історіософією.
Тривалий процес життя в умовах бездержавності наклав свій відбиток на історичну науку: ми й досі не навчилися дивитися на свою історію поглядом, не обтяженим поняттями “державницької доцільності”. Приклади? Прикладів досить. Табуйованою є значна частина історії ОУН. Під фактичною забороною перебувають ті сторінки історії, що стосуються об’єктивного тлумачення тих чи інших постатей в українському національно-визвольному русі – Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Степана Бандери та інших. До кінця неможливо розібратися з діяльністю УПА та в діях українських політичних емігрантів у перші повоєнні десятиліття. Якщо хтось думає, що українського історика, який спробує подати об’єктивну картину тогочасних подій, чекатиме слава першопрохідця, він серйозно помиляється. Українська історична наука є надто міфологізованою. Водночас українське суспільство надто спрагло позитивного міфу – того міфу, який би давав певний оптимізм. Не маючи цього міфу для вибудови перспективи, частина загалу надто ретельно оберігає старі міфи – навіть якщо у цих міфах є мало реального. Як правило, серед захисників минувшини від “ревізіонізму” істориків – люди старшого покоління. Це й зрозуміло: на їхню долю припали надто важкі часи. Вони жили Ідеєю і вірили в Ідею. За цю Ідею вони йшли у табори і тюрми, а їхні товариші гинули на фронтах і в лісах. Саме тому вони кожен дотик до Ідеї розглядають як замах на Ідею, і надто болісно реагують на всі спроби істориків розставити акценти чи переосмислити минувшину. Саме тому праця Юрія Киричука “Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40 - 50 років ХХ століття” може сприйматися як до деякої міри науковий подвиг. Юрій Киричук не є догматиком і не є представником лише однієї з існуючих історичних (чи то пак політичних в історичній науці) шкіл. Тому те, що він подає у своїй праці, серйозно розходиться з писаннями його попередників – як мельниківця Зиновія Книша, так і бандерівця Петра Мірчука, не кажучи про когорту “українських радянських” істориків. Фактично від 1990 року Юрій Киричук став першим істориком, що наважився зламати радянські традиційні стереотипи у підходах до вивчення історії УПА та ОУН. Ще пізніше він почав ламати й усталені діаспорні стереотипи.
Юрій Киричук відмовляється від суб’єктивізму і подає різні версії одних і тих же подій – при цьому намагаючись підкріпити кожну тезу певними архівними джерелами. І це вигідно вирізняє дану роботу з-поміж інших подібних праць, яких протягом 90-х років розплодилося чимало (в основному – або переспіви існуючих концепцій, або опубліковані збірники документів).
Історик подає цілісну картину подій на українських землях – від початку радянсько-німецької війни до початку 50-х років. Фактично перед нами – намагання осмислити одне з найбільш тривожних десятиліть в історії України. Автор торкається таких дражливих тем, як проголошення Української Державності у 1941 р., протистояння між бандерівцями та мельниківцями в ОУН, українсько-польські стосунки в роки ІІ Світової війни, Львівський собор 1946 року, операція “Вісла”... Вартим уваги є те, що Ю.Киричук використовує не лише праці українських істориків, а й намагається полемізувати з істориками зарубіжними – американськими, російськими, польськими. До речі, Юрій Киричук абсолютно по-іншому підходить до питання достовірності певних фактів, що вже вважаються канонічними в історичній науці, і намагається перевірити кожну тезу, яку зустрічає в тих чи інших роботах. Попри панегіричні відгуки на працю, варто також зауважити те, що суттєво мінусує результат.
По-перше, надто широкий і неоднорідний хронологічний відтинок часу не дає цілком розкрити певні аспекти. Іноді складається враження побіжності, поверховості у підході до одних моментів і надмірної деталізації інших. Однак це може бути виправданим тим, що автор дає не цілісний курс чи концепцію, а “нариси” – тобто, жанр дозволяє більше уваги приділяти вибраним моментам. Об’єктивність висвітлення подій дещо нівелюється, на нашу думку, суб’єктивізмом вибору подій: на перший погляд, абсолютно невисвітлених моментів немає, проте є недостатньо висвітлені моменти.
По-друге, максимально наситивши працю фактичним матеріалом, автор залишає мало місця для історіософічного осмислення періоду.
По-третє, праця видана неприпустимо малим тиражем і неприпустимо неякісно оформлена. У сучасному світі для долі книги велике значення має не лише зміст, але й поліграфія. Тим більше вартим уваги є те, що книга дозволяє розставити акценти у багатьох суперечках сучасних істориків і політиків. Ця книга мала би стати певним “лікнепом” для населення Східної України, яке все ще має недостатнє уявлення про об’єктивні події середини ХХ століття (попередні праці, що більше були схожими на партійні агітки, мали абсолютно зворотній ефект: вони відштовхували бажаючих дізнатися правду). Ця ж книга мала би лягти на стіл учасників Комісії з розгляду питання про реабілітацію ОУН-УПА у Верховній Раді України. Тобто, праця має і важливе політичне значення.
Юрій Киричук в цілому успішно і вчасно “вистрілив” своєю працею. Кожен постріл у науці провокує суперечку, дискусію. Тому хотілося б, щоб це був не “холостий” постріл і щоби він досяг своєї цілі.
Автор є керівником Центру
політичних досліджень “Нова хвиля”
|
|
