Крізь скляну гору часу, або Сонористичне визнання віри
САКРУМ
Софія ІВАНОВА
Доля... Ми часто на неї нарікаємо, не завжди хочемо погодитись, хоча схильні вважати, що справжнім чудом є непередбачуваність долі. Наприклад, чи міг уявити собі ще десять років тому композитор Анджей Нікодемович, що у Львові, в його рідному місті відбудеться концерт з його творів, і не просто творів, а концерт його духовної музики? Думаю, що він не посмів навіть про це мріяти. Він, кого у свій час це улюблене місто так боляче скривдило.
Проте, за християнським філософом Сергієм Аверінцевим, тільки християнський теїзм кидає виклик долі, тільки хрещення вивільняє з-під влади долі, тільки християнська совість протистоїть долі, і все істотне в житті людини християнської культури відбувається по той бік долі, бо Біблія представляє світовий процес як відкритий діалог Творця й творіння, у якому немає місця долі, – вона лишається десь на маргінесах побутового слововжитку. Для митця ж такий відкритий діалог є засадничо сутнісним. Тим паче для такого як Анджей Нікодемович, уся творчість якого наскрізно пронизана світлом релігійних ідей.
А 1973 року Анджея Нікодемовича, викладача Львівської консерваторії, за те, що ходив до костелу на Службу Божу (сьогодні це звучить просто неймовірно!) звільнили з роботи і, як це тоді було прийнято, позбавили права викладання. Ще кілька років композитор перебував у Львові, утримувався завдяки приватним лекціям, але ж він – передусім композитор і не міг змиритись, що все, що напише, лежатиме у його шухляді. З болем покидав Львів, родинне помешкання, що належало його батькові – знаному львівському архітектору, і старовинний рояль. Із смиренним серцем давно вибачив кривдникам, хоч відчуття вирваності з корінням не цілком загоїлося із часом, – він і досі тужно кохає Львів вірною любов’ю вигнанця.
Тепер пан Нікодемович є професором Католицького університету у Любліні. Пише музику, якій притаманне внутрішнє духовне зосередження. Його твори звучать у Любліні, Кракові, Вроцлаві, Ватикані, на всесвітньо відомій “Варшавський осені”. Спілка Композиторів Польщі 2000-го року нагородила Анджея Нікодемовича “За видатну композиторську творчість – незалежну і аутентичну”. І хоча на новому місці прожито вже багато років, все ж таки корені, навіть підрізані, нагадують про себе. Бо, де б не мешкав, він назавжди залишиться львівським композитором.
Тому так охоче приймає запрошення відвідати Львів від організаторів фестивалю “Контрасти”. І його музика звучить на “Контрастах” кожного року: 1995 р. – “Чотири медитації” (Йожеф Ермінь, фортепіано), 1996 р. – “Антифон до Найсвятішої Діви Марії” (хор і струнний оркестр капели “Трембіта” під керуванням Миколи Кулика), 1997 р. – “Скляна гора” (інструментальний ансамбль під керуванням Романа Реваковича, рецитація Збігнєва Хшановського), 1998 р. – “Концерт для фортепіано з оркестром” (Йожеф Ермінь, симфонічний оркестр львівської філармонії), 1999 р. – “Шість медитацій” (Йожеф Ермінь), “П’ять вокалізів”, уривки (Терезе Костес – сопрано, Кляудія Чен – фортепіано), “Сім медитацій” (Андрій Карп’як – флейта, Камерний оркестр ВМІ під керівництвом Мирослава Скорика).
Отож, закономірно, що й у програмі цьогорічного фестивалю “Контрасти” у Будинку органної і камерної музики відбувся авторський концерт Анджея Нікодемовича. 75-річний композитор представляв сакральну музику. Були виконані кантата O jak bolejesz Matko (О, як страждаєш, Мати) для мішаного хору а cappella, варіації на тему пісні Ave, Maris Stella для органа і “Hymnus pro peccatis” для сопрано, мішаного хору і органа. Виконавці – камерний хор Gloria (художній керівник та диригент Володимир Сивохіп), Софія Соловей (сопрано), Петро Довгань (орган). Усі три твори написані на релігійну тематику, але мають досить широку часову дистанцію між собою. Композитор написав їх у 1985, 1992 і 1999 рр., тому і музично-пластичне вирішення цих творів зовсім різні.
Кантата “O, як страждаєш, Мати” створена на замовлення ордену Бернардинів з нагоди сотої річниці коронації Чудодійного образу Матері Божої Кальварійської (Кальварія Зебжидовська – відоме святе місце культу Хресної Дороги). В основі – текст про страсні події, у шести частинах твору оспівуються терпіння Скорботної Божої Матері під хрестом. Музика передає глибокий смуток, на завершення викликаючи у слухача відчуття трагічності цієї трансцедентної події. Hymnus pro peccatis є також страсним твором. Текст композитор почерпнув із двох джерел: з Хресної Дороги з костельного збірника і з анонімного середньовічного гімну з IX ст. Hymnus pro peccatis. Фрагменти із Хресної Дороги змальовують Муки Господні, а фрагменти гімну – рефлексії, роздуми, переживання, відчуття у молитві. Це також скорботний твір за своїм змістом, але ця скорбота є зовсім іншою. Зрілою, збагаченою роками, досвідом. Вона є світлою.
Камерний хор Gloria мав зовсім не просте завдання. Адже складність саме таких творів полягає не тільки у техніці виконання. Проте відчувалося, що музиканти відчули цю музику, розкрили перед слухачем її зміст і глибину. На жаль, (і це проблема не тільки цього колективу) не завжди виразною буває дикція виконавців, які беруться співати польською мовою. Та не треба забувати про те, що специфічні поєднання приголосних є дуже “підступними” для вокалістів.
Але все досягається працею і, сподіваюсь, цей молодий ще колектив матиме цікаву, багату, творчу долю, пов’язану з виконанням наступних творів Анджея Нікодемовича. Бо ж передано було найголовніше – побожне почуття людини кінця другого тисячоліття, що ґрунтується на глибокій вірі, непроминальні гуманістичні вартості та філософія музики Анджея Нікодемовича. І це не залишило байдужими слухачів, котрі під час концерту відчували бентегу зворушення, а відтак просвітління. Так надходить очищення.
Від редакції:
До речі, присутній на цьому львівському авторському концерті Анджея Нікодемовича один з основних представників авангардових тенденцій у музиці, створюваній на теренах колишнього Радянського Союзу, – Валентин Сильвестров так відгукнувся про виконані твори польського маестро: “Я щасливий, що мені довелося нарешті побачити справжні духовні пошуки мовою сучасної музики. І це пов’язано з глибоко релігійною особистістю Анджея Нікодемовича. У цій лаконічній музиці нема світоглядного фальшу, притаманного, на жаль, багатьом творам, що їх чомусь прийнято називати духовними. Помилково. Я схвильований чистотою й прозорістю цієї музики”. Таке визнання тим більше цінне, що прозвучало воно з вуст людини, композиторський досвід якої є вельми цікавим для самого Нікодемовича, а її музичний авторитет, естетичні орієнтири й етична позиція також багато важать. Хоч сам пан Анджей говорити про музику вважає зайвим:
– Вартість і значення музики не може бути виміряне жодними відсотками. Те, що музика тепер не є такою популярною, як колись, і зокрема сучасна академічна не має такого попиту, як класика – явище досить природне. Мені здається, що говорити сьогодні про те, що композиторам трудно пробитися, чи про фінансові справи, – то тільки заторкувати один бік справи. Правдива творчість існує незалежно від того всього. Правдивий, справжній композитор пише тому, що він не може не писати. Він не зважає на те, чи буде це виконане чи ні, чи він дістане за це гроші чи ні. То є попросту справа якоїсь внутрішньої потреби. XX вік взагалі характеризується якимсь певним занепадом духовного життя, є страшно зматеріалізований комерційністю. І то відбивається в потребах широких мас. Надзвичайно негативний вплив має справжня музична навала. Цілий час з усіх сторін людина є атакована звуками так званої популярної естрадної музики, яка забиває взагалі вражливість людини. Крім того, спосібність сприйняття музики зв’язана також із загальним культурним чи духовним розвитком особи. Тому дуже важливим є процес виховання, адже інколи людина може чогось не розуміти не тому, що невражлива, а тому, що не має такої підготовки, є недостатньо розвиненою. Я пам’ятаю, як сам замолоду не сприймав пізньої творчості Шимановського, просто не розумів її. А потім прийшло розуміння, ця музика розкрилася мені, коли я трохи підріс. Взагалі-то, я дуже сумніваюся у потребі всяких розмов про музику. Чи це є потрібно, і що це дає взагалі? Мені здається, що важливішим є виховання людини в духовному розумінні і виховання її вражливості, якщо йдеться про музику. Всякі ті розмови все одно нічого не дають. Щодо цього, я все згадую одну анекдотичну історію. До Любліна раз приїхав Ріхтер. А там є така звичка, що концерт веде ведучий і на самому початку все є якесь таке вступне слово. А Ріхтер на концерті мусив вийти й одразу грати. Він довго стояв за дверима, поки президент оповідав казочки про програму. Ото була ціла історія. Ріхтер дивувався: “про що то так довго можна говорити. Хто такий Ріхтер, і так всі знають. А про музику нема що говорити, її слухати треба!” Скінчилося тим, що Ріхтер зірвав краватку, зняв фрак і сказав, що концерту не буде. Дуже довго його заспокоювали, щоб він врешті погодився грати. Властиво цей випадок нагадує мені про те, що коли хтось чує музику, то він її чує, а ніякі балачки не допоможуть її почути.
Така чула до справжньої музики аудиторія, якій, до речі, також не треба ані зайвий раз представляти Анджея Нікодемовича, ані розтлумачувати релігійну основу його творчості, зібралася на другому авторському вечорі цього композитора. Однак вже не у Львові. А в Перемишлі, де майже синхронно з львівськими “Контрастами” відбувалися VII Дні кантатно-ораторійної музики – міжнародний музичний фестиваль, який провадить ще один колишній львів’янин і добрий приятель Анджея Нікодемовича режисер Збігнєв Хшановський, і на який він вже не вперше запрошує львівських виконавців. Розповідаючи про Анджея Нікодемовича присутнім на концерті у Перемиській католицькій катедрі (а виступ хору Gloria із творами Анджея Нікодемовича відбувався по завершенні вечірньої Служби божої) Збігнєв Хшановський незмінно називав його “львівським композитором”.
І це не обмовка, це симптоматично. У Львові пройшло не тільки становлення цього музиканта, який 1950 р. закінчив консерваторію у класі композиції Адама Солтиса і 1954 р. – у класі фортепіано Тадеуша Маєрського – двох визначних польських музичних педагогів, що не полишали Львова. У нашому місті Анджей Нікодемович працював викладачем у консерваторії, а коли його позбавили права викладання, давав лекції приватно, залишивши помітний вплив на формування найвизначніших наших теперішніх композиторів. Він і зараз уважний до їхніх пошуків: варто було тільки бачити, як уважно Анджей Нікодемович поставився до творів Богданни Фроляк і Ганни Гаврилець, які мав нагоду почути цьогоріч на львівських “Контрастах”!
Та, як слушно зауважила музиколог Стефінія Павлишин у нарисі про композитора: “Та мабуть, найважливішим для Нікодемовича є те, що він може відверто писати музику, найближчу своєму серцю – духовну, релігійну. Він і у Львові немало створив у цьому жанрі, але мусив з цими творами ховатися і тільки найближчі про них знали. А це власне в його творчості найцінніше; саме кантати для голосу чи хору з інструментальними ансамблями, текстовою основою яких є ортодоксійні чи поетичні визнання віри, засвідчують масштаб композитора. Власне у цих творах, через поєднання великого таланту, майстерності з внутрішнім переконанням, зі світоглядом, осягнені такі вершини, що Нікодемовича слід поставити серед провідних композиторів у світовому масштабі”.
Намолене місце Перемиської катедри додавало особливого – ні не зовнішнього антуражу, а радше суголосої аури творам Нікодемовича. Це було найвідповідніше місце для виконання такого концерту. Голоси хору й солістки здіймалися під склепіння перед вівтарною частиною костелу, натомість звуки органа долинали з-над входу. А в осерді цієї історичної культової споруди слухачі мали можливість медитувати над тремкими мелодіями страстних текстів, духовна сутність яких означувала досконалі композиції, уловлені абсолютним етичним слухом Анджея Нікодемовича в загальній звуковій заатакованості нашого галапасного часу.
P.S. Як стало відомо “Поступу”, у Львові готується постановка одного з найвідоміших філософських творів Анджея Нікодемовича, що його він створив 1969 року на лібрето
Я. Позарінської, – славнозвісної “Скляної гори”. До сценічного втілення цієї казкової пантоміми залучений, окрім Збігнєва Хшановського, ще й знаний львівський режисер Олег Новохацький, а також акторська трупа Польського народного театру у Львові, для вистав якого Анджей Нікодемович свого часу також писав оригінальну музику.
|
|
