У кожного свій пам"ятник
MEMORIA
Львів перенасичений пам’ятниками. Остаточно в цьому переконався, коли буквально в сорока кроках від пам’ятника Іванові Трушу побачив брилу, на якій написано, що тут стоятиме пам’ятник Володимирові Кубійовичу. Загалом, коли йдеш центром міста, складається враження, що його мешканці збираються масово відходити в інший світ і хочуть терміново себе увіковічнити. Проте, розуміючи власну незначущість, хочуть поставити пам’ятник тому, хто однозначно – на їхню думку – цього заслуговує. Але, здається, таким чином вони утверджують самих себе.
УРПіст Ростислав Новоженець стверджує свою українськість, пропонуючи перенести на Личаківський цвинтар пам’ятник поетові Тудору, а на його місці поставити пам’ятник водночас Білозорові та Івасюкові (жартуни одразу ж запропонували “доточувати” цю скульптурну композицію у міру відходу вітчизняних митців у кращий світ). Узагалі, націонал-патріоти виявляють неабияке раціоналізаторство у цій галузі. Кілька років тому вони ініціювали перенесення до видавництва “Вільна Україна” пам’ятника Івану Федорову, а на його місце пропонували поставити чи то фігуру селянина, подаровану місту якимось діаспорним митцем, чи то фігуру Юрія Змієборця (думка поставити одразу обох у головах націонал-патріотів на той час ще не визріла).
ПРПіст Тарас Стецьків стверджує свою європейськість, пропонуючи звести у Львові пам’ятник нашому королю Данилові Галицькому й австрійському (але також нашому) цісареві Францу Йосифові. Обговорюючи після зустрічі з Тарасом Степановичем його задуми, журналісти висловили думку, що незле було б поставити Франца Йосифа водночас із бравим солдатом Швейком, образ якого таки найкраще втілює ту епоху.
кілька років тому найбільші місцеві європейці носилися з ідеєю поставити у Львові пам’ятник Захер-Мазоху.
Львів’яни трохи простіші бажають увіковічнити свій побут, зокрема баняк і газову плитку. І водночас мріють поставити пам’ятник тому, хто вирішить для них проблему водопостачання. Зрештою, подивившись на “зведений” на Вірменській пам’ятник посмішці, розумієш, що встановлення пам’ятників стало у Львові процесом самодостатнім і привід потрібний не більший, ніж для того, аби щось просто відсвяткувати.
Львів’яни не тільки переймаються власними пам’ятниками, але й, як засвідчує демонтаж пам’ятних знаків радянської доби та події навколо польського військового меморіалу (який до
1939-го року був найкрасивішим у Європі), глибоко вороже налаштовані до чужих пам’ятних знаків, вбачаючи в них особисту образу.
Загалом, не маючи фінансової можливості ставити пам’ятники у бажаній кількості, львів’яни декларують свої наміри, діючи за методом, оспіваним Лесем Подерв’янським: “Ми тракторами тут пісок навозим, акацію посадим, обеліска вколупаєм в баговиння. На ньому ми напишемо, що в майбутньому тут буде пам’ятник стояти комуністам порубаним”. Таких “обелісків” у Львові зараз близько десятка. Крім того, львів’яни “відіграються” на назвах вулиць (від Дж. Леннона до Дж. Дудаєва і Дж. Вашінгтона) та меморіальних дошках. Коли вулицю Г. Котовського перейменували на Д. Донцова, то на її початку встановили меморіальну дошку – якраз на стіні горілчаного магазину. Нічого, казав якось жартома (а може, і всерйоз) один прихильник українського націоналізму (зараз він, до речі, очолює всеукраїнську партію), зате кожен алкоголік знатиме, хто такий Донцов. Але дошку звідти все ж таки зняли, не подумавши про ідеологічний розвиток любителів спиртного.
Загалом, на таку меморіальну активність можна було б не звертати уваги: Львів сам по собі є пам’ятником – і сучасникам навряд чи вдасться зіпсувати його постаментами нашої сірої епохи. Але, переймаючись спорудженням постаментів і обелісків, громадський актив чомусь не дуже переймається збереженням того, що насправді є пам’ятником. Адже справжній пам’ятник, реальне втілення історії, просто зникає: валяться фасади, валяться будинки, руїни прикрашають центр міста... Невже вони виглядатимуть більш ефектно, якщо прикрасити їх витворами, які здебільшого відображають не велич минулого, а сучасну політичну кон’юнктуру?..
Дмитро ШУРХАЛО
|
|
