Осіння соната для п'яти облич
Остап СЛИВИНСЬКИЙ
Є бажання мовчазної мандрівки – небезпечними мотузяними містками, що сполучають спогади й картини, досі мало знайомі між собою; склепіння минулого, відлунюючи необережному крокові гостя, обдаровують несподівано сонорною мовою, блискавичною, як ящірка. Це мова, якою неможливо послуговуватися, не здійснивши важкої відмови від вітрил форм, від інстинкту порозуміння. Мова, якою неможливо послуговуватися. Музика.
Можливо, є заздалегідь спланований маршрут мандрівки. Якщо ні, залишаються великі лаконічні путівники – афіші з графічною метафорою трансцендентального Ока; майже наосліп покладені лінії; вії на вітрі, відчай. Моє бачення цієї емблеми щоразу трохи інше – уже вшосте фестиваль “Контрасти” постає з новим обличчям. Цього разу його риси дещо барокові: тон, заданий Бахом та його Johannes-Passion, переходить із залу в зал, з дня у день, як стіг золотавого повітря. Бах присутній тут, через 250 років по смерті.
У дні фестивальної насиченості, коли не вистачає часу бути присутнім усюди (добре, що хоч не водночас), доводиться робити вибір, керуючись то інтуїцією, то звичайною цікавістю, інколи досить приземленою. У розкладі шостого дня “Контрастів” мій погляд спинився на двох прізвищах: Ґачевич, Міркович. Можливо, причиною тут особливий сентимент, який відчуваю до балканського краєвиду – розкресленого строгою геометрикою співзвуч, навіть в іменах. Можливо, стійка скорботна знаковість, що насичувала програму концерту – Іn memoriam..., Аrіа Раssіоnе..., Покаяння, – мовчки прочинила переді мною двері конфесіоналу.
Камерний оркестр Leopolis, у володіння якого того вечора було віддано філармонічну сцену, залишається оточеним ореолом певної таємничості. Створений 1996 року як виразно елітарна формація, він презентує “експортний” рівень виконання – якщо вилучити з цього означення будь-яку іронію. Небагато музичних колективів в Україні можуть похвалитися такою кількістю СD-записів та участю в стількох міжнародних проектах. Пригадую їхнє спільне з капелою “Дударик” виконання Гайднової “Нельсон-меси”, на яке мені пощастило потрапити минулої весни; закономірно шкодую, що деякі твори – ті, що готувалися саме як експортні проекти, – присутні для нас лише як інтригуючі точки у біографії оркестру. Сьогоднішній його диригент –Григорій Пентелейчук, випускник Національної музичної академії у Парижі, “громадянин Європи” – є активним медіумом поміж оркестром та європейськими композиторами й виконавцями.
Концерт відкрився “Партітою” Мирослава Скорика. Жодних словесних інтродукцій, раптово запала тиша: музика поглинає простір вербального. “Партіта” своїм жанровим означенням прив’язує до легкої пізньобарокової сюїти: це гра сподіванням, що вибудовується й поступово фруструється. Обравши для себе рамки академізму, твір послідовно переступає їх, парадоксальним чином залишаючись бездоганно академічним. Зберігаючи фуґову архітектоніку, безжально руйнує власні побудови, зводиться до дискретності, віддається у владу горизонтального, перетворюється на невеличку симфонію подиху – то спокійного віддиху сплячих, то синхронного й напруженого дихання бігунів. Пластика великого й злагодженого тіла оркестру – то складний механізм, роботу якого помічаємо лише ззовні, поверхнево – як віртуозну гру темою, подібну на естафети біжучого вогню. Самого маестро на сцені не було: він з’явився лише наступного дня – як диригент оркестру Львівської музичної академії.
Тиха інтродукція камерної симфонії Іn memoriam Ганни Гаврилець – як зеренце тривожного дерева пієти, густого скорботного потоку, що шумітиме у трьох наступних творах. Київська композиторка Ганна Гаврилець уже встигла здобути дещо контроверсійне реноме: її найвідоміший (найактивніше “розкручуваний”, а ргорос – відзначений премією ім. Т. Шевченка) опус – “музично-сценічне дійство ” Золотий камінь посіємо” – то, попри деякі вдалі знахідки, суміш типово постсовєтського квазіфольклоризму, виразно кон’юнктурного пафосу і театрального примітиву. Що я очікував від Іn memoriam? Тепер це вже не важливо. Існує справжність, тонка, як натягнута крізь ніч линва, по котрій вирушаєш у хвилю нестями – зосереджений; водночас нерозшифровний і очевидний, як знаки води. Ця маленька симфонія – то темний краєвид емоції, довгий день по пережитій трагедії. Пустельний берег ранку, над яким кружляють чайки, – місце, куди тричі вертаєшся протягом цього важкого дня – останній раз уже перед заходом сонця. Цікава риса стилю Ганни Гаврилець – часте використання екзотичних імітаційних звучань, досягнутих особливою технікою гри на струнних і ударних. Ця музична конкретика породжує цілі ряди картин, що напливають з нізвідки, як перед засинанням, і наповнюють класичну симфонічну композицію: від граничного зосередження на бер езі загибелі; через скажений афективний біг струнних у другій частині; до тривалого завершення з солюючими (діалогізуючими?) флейтою та кларнетом.
Аrіа Раssіоnе 2 для альта і струнного оркестру Ігоря Щербакова ще раз повертають до Баха. Навіть недосвідчене й неуважне вухо вгадає тут прямі цитування й інтерпретації окремих фраз і тем зі “Страстей за Матфеєм”, м’яко інтерпольовані у течію бурхливої, самопороджуючої авторської фантазії. Агіа... – це, передовсім, глибока музична рефлексія, визнання власної причетності до урочистого звучання часів.
Українська прем’єра “Десяти заповідей” О. Шмикова не відбулась – композитор і соліст не подолав далекої дороги з Монте-Карло. Переступивши через цю несподівану лакуну, опиняємося на теренах екзотичних, приглушено-надривних, майже азійських звучань. Двоє композиторів з Чорногорії – Сенад Ґачевич і Жарко Міркович – представили балканський стиль компонування, заглиблений у темні сфери історичної тектоніки, синтетичний і болюче чутливий. Обидва – викладачі Музичної академії у невеличкому містечку Цетінє, на порозі Європи й Азії, посередині між християнською Далмацією і мусульманською Албанією. Ця земля, як і музика, котру вона народжує, – то протягла площина настороженої сприйнятливості, у якій залишають сліди різні культури – близькі, віддалені, несхожі. Твір Ґачевича Покаяння (в оригіналі – Тевба, ісламська покаянна молитва) дещо зрадив мої орієнтальні очікування, винагородивши іншим – стрімким, мало що не гіпнотичним наростанням експресії, котра нарешті розв’язується (злагіднюється) у темі, проведеній м’яко, несподівано романтично.
Sіоrаnu Мusіса Жарко Мірковича – це нахабно збаламучений осад звучань; багатий поклад пороху здивування спочивав протягом цілого концерту десь на дні акустики, щоб вибухнути в самому кінці. Еміл Сіоран – румунський філософ і есеїст – присутній у творі як певна константа свободи, що виражається то у зосередженій, повній внутрішнього скептичного дисонансу рефлексійній лінії, то у раптових вибухах танцю, коротких вакхічних тріумфуваннях; течія раціонального раптово засмоктується у вири почування; це пустельна буря, що розмітає й трощить вутлі мушельки розуму. У такі моменти вчувається стакато цимбалів; мелодика румунської хори в’яже важкі, смертельні вузли, які нам, раптово осамотілим, призначено проковтнути. Румунський народний мотив, за словами автора, імпліцитно проходить через увесь твір, тільки зрідка вириваючись на поверхню кратерами ірраціонального.
Тут, серед древніх вигаслих вулканів Балкан, закінчується стрімка мандрівка меридіаном униз. Ландшафт кидає відбиток на обличчя; відлуння, для кожного рельєфу інакше, знаходить сховок у музиці.
Скорик. Гаврилець. Щербаков. Ґачевич. Міркович. П’ять профілів, п’ять відлунь. Соната для п’яти краєвидів.
|
|
