Театральний бог Ерос
ПРЕМ'ЄРА
Катерина СЛІПЧЕНКО
Усі великі мистецтва, хоч би скільки їх було, вимагають вдумливого дослідження природи високого.
Платон “Федр”
Те, що давно очікували у Львові, нарешті сталося. Цього вік-енду відбулася прем’єра вистави “Хвала Еросу” за платонівським “Бенкетом” у театрі ім. Леся Курбаса (режисер Володимир Кучинський, переклад Уляни Головач, сценографія Олександра Оверчука, костюми Ольги Баклан, консультант зі співу Наталка Половинка). І відбулася саме тоді, коли мала відбутися: восени, коли повно винограду і людство дякує покровителеві вина та театру Діонісу; напередодні театрального фестивалю, адже вистава – театр у самій суті цього слова; в останні дні бабиного літа, коли, здається, саме повітря сповнене сонця, гармонії та вдячності.
Про вдячність продовжує театр свою розмову, розпочату “Благодарним Еродієм”. Від неоплатоніка Сковороди – до Платона. Через українське бароко до античності, поєднуючи і бароко, і античність, і бездоганне відчуття сучасності, коли будь-хто уважний та вдячний може перебігти океан часу величиною у кілька тисяч років. І що таке тисячі років, коли твориться диво театру?
У театрі імені Курбаса хвалять Ероса. Кожен, хто прийшов у дім Агатона на бенкет, промовляє свою промову, у якій хвалять цього бога і ведуть своєрідний інтелектуальний агон (змагання), де нагородою має стати благо почути та відчути бога. Федр (Андрій Водічев), Павсаній (Маріанна Подоляк), Ериксимах (Олексій Кравчук), Арістофан (Олег Цьона), Агатон (Денис Поліщук) та Сократ (Олег Стефан) говорять про кохання то піднесено і пафосно, то вдаючись до гротеску. Вони мандрують театральними скелями від пронизливої лірики, коли сльози навертаються на очі, до такого карколомного бурлеску, від якого смієшся до сліз. Між Сціллою та Харибдою вони знаходять саме ту інтонацію, яка не дає жодної фальші, у який би спосіб вони не будували своє дійство. Вони – індивідуальні, вони – особисті, кожен з них творить свого Ероса, а разом – напрочуд цілісну та гармонійну театральну форму, де у діонісійний вінок сплітається такий різнобарвний букет театральної науки, театральної культури та театральної релігії, що в одну мить крилатий бог, покровитель дотепності та доріг, вісник Гермес, переносить нас, мандрівників, на територію Священного Театру, де вони – господарі і слуги водночас.
Античність постає не у вигляді сліпих холодних білих статуй, а у вигляді живого різнобарвного світу, де хвалять богів і страждають з перепою, віддають шану земному і небесному, і живуть у повній гармонії трагічного та комічного, бо роблять усе з любов’ю. До бога, до глядача, один до одного та до театру.
Вистава повертається до ідей ігрового театру, коли ігрові структури живуть, змінюються, захоплюють весь простір театру та весь зал і народжують диво абсолютного театру та світлої гармонії. Повертається на якісно новому рівні, пройшовши ще один відрізок шляху і не зупинившись.
Магія тамтамів та бубнів, летючий спів, пластика античних гімнастів, виноградний сік, живе слово живої античності, весь відкритий простір театру утворюють магічну, неймовірно складну багаторівневу структуру, щоб, переваривши її у казані вистави, явити нам суть простого: через вищу любов людина приєднується до божественного, до краси, і завдяки цьому отримує найвище щастя.
Глядач стає співучасником, співрозмовником і переживає свій катарсис. А потім очікує на другу частину “Бенкету” у львівському театрі імені Леся Курбаса.
|
|
