Добре, якщо такий "Останній Дон Кіхот" - останній
РОЗЧАРУВАННЯ
Світлана РУДЄВА
Не розумію: чому львівську публіку називають вибагливою? Напевно, це тільки комплімент. Бо театральні прем’єри останніх років доводять, що наша публіка є всепоглинаючою та всесхвалюючою. Принаймні, жодного разу мені ще не доводилося бачити, як незадоволені глядачі залишають зал чи хоча б не підводяться зі своїх місць, коли всі довкола аплодують “на біс”. Будь-яку театральну продукцію львів’яни зустрічають “на ура”, тільки б “обгортка” була гарною, розцяцькованою і, бажано, “ненашинською”.
Уже вкотре переконалася у цьому на представленні київського театрального проекту “Останній Дон Кіхот”, здійсненого режисером Мирославом Гринишиним за сценарієм Марини та Сергія Дяченків.
Переповнений зал театру ім. М. Заньковецької протягом двох годин невтомно спостерігав за сценою, на якій майже нічого не відбувалося. А коли актор Олег Драч, хоч, напевно, і “за сценарієм” вийшов у зал і висловив з цього приводу “своє” розчарування – глядачі тільки розсміялися...
З кого сміємося, панове?..
Усе, що відбувалося (чи радше, не відбувалося) на сцені, ніби в дзеркалі, відбивалося у залі. Поки герої вистави – “надцяте” покоління славних Дон Кіхота та Санчо-Панси – вирішувало “бути чи не бути” донкіхотству, десь там, далеко (майже непомітно), наклала на себе руки маленька дівчинка. Хіба це не нагадує стан з сучасним театром?! Поки ми захоплюємося створенням аншлагів на всіх, без перебору, прем’єрах, справжнє театральне мистецтво непомітно вмирає...
Його ще можна врятувати, як можна було врятувати життя маленької дівчинки Панчіти, але нікому, за великим рахунком, до цього немає діла. Ми зайняті іншим – діставанням зі старої дідової скрині порохом присипаних лицарських шат і примірянням їх на себе. А важливим для нас при цьому є не те, які подвиги творитимемо у цих шатах, а самомилування (саме це дуже виразно робили актори на сцені). “Героями” ж, у кінцевому результаті, будуть інші...
Ось така, напевно, ідея “Останнього Дон Кіхота”. Зовсім навіть не погана ідея! Однак її сценічне втілення – це суцільне фіаско. Тому, щоб додивитися виставу до кінця, треба мати неабияке терпіння.
Бідність словесної інтриги “Останнього Дон Кіхота” (може й справді – останнього?) доповнює музика та пластика. Власне, завдяки музиці, написаній композитором Романом Суржою, виставу можна взагалі не дивитися, а сприймати тільки на слух, бо кожний рух актора знайшов своє відображення у звуковому ряді. А ось хореограф Людмила Попович хоч і поставила досить непогані пластичні мініатюри, але у виконанні таких не зовсім пластичних акторів, як Тарас Жирко, Галина Стефанова та Богдан Бенюк, вони дуже швидко набридають. Тим паче, що їхня кількість є надто переможною.
Щодо акторського складу вистави, то він по-антрепризівськи холодний. Ні про який ансамбль у такій ситуації не може йтися. Проте є у ньому актор, який заслуговує на увагу, – це Олексій Вертинський. Його лікар-психіатр Самсон Караско найяскравіший і, якщо хочете, найцілісніший персонаж у цій виставі. Що знову доводить – справді добрий актор залишається таким навіть у поганій виставі. А після того, як протягом одного тижня ми могли бачити Олексія Вертинського у двох абсолютно різних амплуа: Полонія у “Гамлеті” Київського молодого театру і Караско в “Останньому Дон Кіхоті”, – його професійність викликає велике захоплення.
Ось і виходить, що усю цю (вибачте на слові) “галасливу галіматню”, названою театральним проектом “Останній Дон Кіхот”, варто було подивитися лише заради одного актора! Але “вибаглива” львівська публіка думає, напевно, по-іншому. Бо засипаючи “своїх” (львівських) акторів цілими букетами, вона не подарувала жодної квіточки єдино достойному – Олексію Вертинському...
|
|
