Розмова з Ковбоєм
ДОСВІД
Михайло МИШКАЛО
Він робив ремонт у квартирі Кельвіна Кляйна і виносив сміття в барі Джамайка, в респектабельному чорному районі Нью-Йорка. Усе ручками. Кращий фізик свого університетського випуску. Ковбой у душі і тілом. Джинсовий одяг і жести щирої людини. Вільний і щасливий з очима повними іронії і надії. Гастарбайтер один з мільйона – не більше і не менше. Явище, яке, на жаль, стає знайомим до болю для більшості українців.
– Квартира Кельвіна Кляйна недалеко від Сентрал-парку, кімнати, як футбольне поле. Вибивали всі внутрішні перегородки і робили наново ремонт і всю інфраструктуру. Мій напарник старий, років приблизно сімдесят, весь час капав на мене босу. Я бачив, що я працюю краще, але піти заложити діда, це щось вище за мене. Там це нормальне явище. Ти конкурент. Народ на роботі страшне бидло. Нормальних людських стосунків в принципі бути не може. Бос чех платив мені вісім доларів за годину, я хотів десять, а він сказав, що для початку піде і вісім. Я подумав: ОК. Це була моя перша робота. Він мене потім кинув на 200 баксів. Почав плавити, придумувати якісь штрафні санкції. Там не так, то не так. Чехи взагалі народ гамнистий. Дізнався, що я закінчив університет, і давай мене гноїти, мовляв, ти тут самий розумний, ми тобі покажемо.
Там освіта, особливо вища, дуже цінується. Це не те, що в нас – дипломи купують. Чех приїхав на хвилі їхньої революції, отримав громадянство, але університет так і не закінчив, який у Празі покинув.
Це не перша його поїздка в Штати. І не остання. Червоний диплом фізичного факультету університету, робота на Поляроні, кишеньковий бізнес через кордони Чехії, Польщі, колишньої союзної республіки Югославії, Угорщини і Румунії. Етапи шляху по дорозі на Захід.
– Як ти попав у бар до негрів і, взагалі, як вони реагували на той факт, що там прибирає білий. Я маю на увазі чорний расизм.
– Ніяк. Чорний расизм, напевно, є. Я на нього не натрапив. А таке ставлення було, як до будь-кого. Там збирались якісь мафіозі. Торгували наркотою. Усе пристойно. Ніхто не стріляв. На расові проблеми там ніхто не звертає уваги. Це не Гарлем, район респектабельний.
Робота страшна. Я приносив з собою чисту білизну і шкарпетки. Після п’яти годин такої роботи їх потрібно було викидати. Я був мокрий і виснажений. Робота на знос. Працювати треба швидко і якісно. Ти імігрант. Нелегал. Там таких вагон, конкуренція страшна. Поляк, мій шеф, кинув мене на триста баксів, тиждень давав мені інструктаж, як працювати. Слухай – це прибирати кабак і, в основному, туалет. Головне – економити час. Ти однією рукою ведеш порохотяг, а другою забираєш мішки зі сміттям з корзин, потім усе в тачку, на ліфт і на двір. Усе в темпі. Правда, туалети там чисті. Ніде не наригано, як у нас часом, і мимо пісуара ніхто не промахується. Хотів на халяву попити коли і якихось горішків, але все закрито на ключ, та мій поляк навчив мене як це обходити. Так що хоч коли напився.
– Скільки за таку роботу платили, якщо не секрет, за годину.
– Оплата йшла не погодинна. Коли зробиш свою роботу. Фірма боса мала субконтракт на це прибирання. 260 баксів у тиждень. Робота була вночі.
– Коли ж ти висипався?
– Я спав з восьмої до одинадцятої. Коли приходив з першої роботи. Потім вставав і їхав у цей район. Ще дрімав у метро.
– Як ти витримував?
– Спочатку було важко, за добу виходило не більше шести годин сну, але я поставив собі за мету заробити гроші.
– Нью-Йорк – криміногенне місто?
– Не знаю, приставали до мене пацани так років п’ятнадцять у метро. Я їм кажу: “Тут багато народу, давайте вийдемо на зупинці”. Вони відстали. При виході також стоять. Пройти і не зачіпити плечем – неможливо. Я сам проходив ліктем вперед. Вони рипались, я відразу: “Є проблеми?” Вони тихо: “Ні”, – і все ОК. Ніяких мордобоїв у мене не було.
– Ти згадав метро. Кажуть, метро в Нью-Йорку найбрудніше і найстрашніше у світі.
– Там щурі такі ходять, що їм можна дати прикурити. Навпроти мене у вагоні якийсь старий бомж, запах страшний, почав розмотувати свої обмотки, а там рана кровоточить, гній. Усім по барабану. Ніхто не реагує. Не знаю, ми в Україні ще до такого не дійшли. Там що б ти не робив, ніхто не звертає уваги. Свобода. У Сентрал-парку бомжі сплять на лавочках. Замотані в газету. Свобода. Я до речі, працював і в будинку, де вбили Джона Ленона.
Я, до речі, там навчився штукатурити і, взагалі, всіх будівельних робіт. До речі, не дивуйся, що я попав у бригаду професіоналів. По-перше, знайомства, а по-друге, я єдиний у бригаді, хто володів англійською. Бригадир мене цінував.
– Тобі вже давно не тридцять, хоча виглядаєш молодшим. Вільний стиль життя чи елементарна культура харчування.
– Викурюю сигарету, дві в день. Під настрій деколи тягне. Для чого себе ламати. Ні, горілки майже не п’ю. Там пив усе підряд. Ну клімат такий, холодно. Зранку може бути сонечко, а ввечері сніг, потім дощ. Океан. Особливо красивий він у районі Брайтон Біч. Такий дерев’яний настил на пляжі. Бачив там магазинчик “Світоч”, цукерки зі Львова.
– Нью-Йорк тобі сподобався?
- Дуже дороге місто. Наприклад, я платив за прохідну кімнату дві сотні за місяць. Причому кухня мікроскопічна, ванни немає і душ зразу біля кухні, як пенал. Та і сама кімната розмірами в половину студентського гуртожитку. За вікном лінія метро. Майже як у кіно “Блю бразерс”, тільки трохи страшніше. Найдешевша однокімнатна квартира в якомусь забитому районі – 600 доларів. У місті, в основному, три- чотириповерхові будинки. Дуже старі. Більшість в аварійному стані і потребують ремонту. Роботи вистарчає. Ще згадав щодо алкоголю. Жив я в польському районі. Там у неділю горілки не продають. Підходиш і купуєш, як у нас, з-під поли.
– Ти не хотів там залишитись назавжди?
– Ні. Там немає такого як тут. Щоби я там робив? Це не для мене. Де я поїду на море? В Алушту, на фестиваль у Казантипі. Система – вона ламає будь-кого. Мої знайомі, які там уже сидять по десять років, нашкребли гроші і далі пашуть. Не можуть зупинитись. Це як типові американці, які все життя складали, а потім на старості артрит, ревматизм, склероз, повна імпотенція і кілограми віагри, вони їдуть на Гаваї. Для чого. Ця одноманітність вбиває. Хоча в Нью-Йорку я почував себе вільним.
– Як ти там відривався, мається на увазі, крім випивки з поляками на будові?
– Я регулярно читав. Для цього купував книжки сам. Там у книжковому магазині існує така система, якщо ти здаєш куплені книжки протягом місяця в читабельному вигляді, звичайно, то тобі повертають гроші. Під кінець я загримів, у мене було книжок на 65 доларів, а минув 31 день. І казали “сорі”, коли я хотів здати. Проте книжки взяли, а замість грошей дали пластикову карточку, що я можу користуватись їхніми послугами протягом трьох років. Ну і, звичайно, міленіум. Півсвіту приперлось до Нью-Йорка зустріти Новий рік, міленіум.
– Традиційне питання. Як там жінки? Наші, кажуть, кращі.
– Там також, як і всюди, народжуються красиві жінки. Але там вони всі відразу хочуть скористатись зі своєї природної краси. Причому відверто і буквально – за гроші. Тому відразу їдуть в Голлівуд зніматись у порнофільмах або виходять заміж за мільйонерів. У польському районі, де я жив, траплялись красиві мулатки, іспанки, латиноски і чорні. Білих не було. Я, як нелегал, не мав жодних шансів.
– Отже, одружуватись потрібно тут, удома, в Україні...
– Питань немає.
|
|
