Атракції львівської осені
А.Г.
Віктор НЕБОРАК
Моя рудоволоса приятелька з небесними очима згасає – і нема на то ради. Львівська осінь – прекрасна, та, на жаль, скороминуча. Щоправда, кількість золота на деревах і під ногами не обраховується жодним бюджетом, а стиглі теплі днини однаково приступні як інтуристові, так і місцевому бомжеві.
Осінь згасає, роздаровуючи себе безцінними (і деколи – безкоштовними) акціями й атракціями. Хіба так може бути в країні, яка намагається збудувати ринкову економіку? – ти вільно входиш у концертний зал філармонії чи в органний зал, ти вибираєш, якщо ще є така можливість, місце, з якого тобі найкомфортніше слухати музику, і ти слухаєш світові шедеври, виконані світовими знаменитостями, які прибули до Львова ніби навмисно для тебе! І все-таки саме так буває – принаймні раз на рік – у нашому контрастному місті. Чому ми готові зачудуватися телевізійними дурисвітами, а не вважаємо чудом, скажімо, концерт у Львові швейцарського віолончеліста Івана Монігетті, або й те, що саме у Львові живе і працює такий чудовий піаніст, як Йожеф Ермінь? Десять “контрастних” днів – десять сповнених любові дарів місту, його дещо розгубленим слухачам, його захищеному паперами звуковому середовищу. Чудо, як і справжній подарунок, твориться не одразу, але справляє феєричне враження саме в момент своєї з’яви. Скромні працівники-чарівники займаються впродовж року непомітною для сцени, однак необхідною роботою, і за це їм, переважно, не дякують у пресі. Отже, скористаюся нагодою – і подякую принаймні двом. Дякую вам, Володимире і Романе: без вашого сприяння, без ваших зусиль у Львові звучало б набагато менше Музики!
І все-таки у серці ворушиться тихе шумовиння щемкої тривоги. Я не певен, що за рік наша влада вирішить усі нагальні проблеми, які є в її компетенції, але я певен, що – у разі відсунення у далеке майбутнє кінця світу – і наступного року ми потрапимо у пору опадання безцінного золота з дерев. І наступного року відбудеться в декаду безхмарних жовтневих днів фестиваль сучасної музики “Контрасти”. І наступного року саме ця музика збере потрібну для життя міста кількість інтелігентних слухачів. Бо насправді для життя такого міста, як Львів, потрібна не лише певна кількість бізнесменів і службовців, медиків і освітян, управлінців і виконавців, депутатів і виборців, поліцаїв і злочинців, а й певна кількість слухачів якісної музики, які, до речі, можуть бути й представниками всіх вищезгаданих та інших прошарків суспільства. Яку музику ми слухаємо – таке суспільство ми й маємо, чи не так? Тичина писав у 1920 році: “До речі: соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити”. Для львів’ян сьогодні цей вираз можна перефразувати так: “До речі: Львів без музики ніякими паперами не відродити”. Це у випадку, якщо ми хочемо відроджувати Львів як європейське місто. Та наша влада цілком байдужа до фестивалю “Констрасти”. Влада прагне взаємності у любові й любить того, хто сам до неї не байдужий. Українське слово “влада” – жіночого роду, і цим усе сказано. Можливо, це навіть і на краще, що деяких речей у нас на офіційному рівні поки що не помічають. Зате ці речі мають шанс таки стати самодостатніми, якщо приватним ініціативам вистачить енергії. Ось звідки тривога у серці.
До речі, цілком недавно мені пощастило побачити деяких владних мужів і одну жону на сцені театру ім. М. Заньковецької в якості прологу до вистави “Трагедія Гамлета, принца данського”. Отже, влада таки підтримує мистецтво! Будемо чесними і визнаємо це – честь і хвала нашій рідній владі! Ярослав Федоришин, ще один львівський чародій, причарував і її.
Якби я сказав, що потрапив на виставу Київського Молодого театру випадково, я б злукавив. Усе було наперед сплановано, можливо, не гірше за власне виставу. Спочатку зателефонував до свого давнього друзяки Андрія С., рідний брат якого, Юрко С., пошлюблений з актрисою театру ім. М. Заньковецької Лесею Б. Ми обговорили в деталях план дій; виявилося, що головною проблемою буде привезена з Києва охорона. Ми домовилися зустрітися біля службового входу за півгодини до вистави. Андрій умовив охорону пустити нас на каву у театральну кнайпу “Комарик”. І ми справді пішли пити каву. Та в “Комарику” ми зустріли народного артиста України Богдана Козака, і він провів нас залаштунковим лабіринтом до сцени. Андрій так переживав, що прийняв актора в костюмі Короля (чорна костюмна пара, біла сорочка й орден у формі хреста на шиї) за ще один перепускний кордон. Та я, з притаманним мені нахабством (яке насправді є захисною маскою теж достатньо полохливої душі), пройшов біля Короля і провів за собою інших. Так ми опинилися на глядацькій території – і відчули себе більш-менш безпечно. Мушу пояснити, чому ми вирішили не скористатися легальним шляхом перетину театральних кордонів. Шекспірового “Гамлета” перекладав мій давній приятель Юрій Андрухович. Придбати квитки на виставу, текст до якої написано рукою Юрка, – це вчинити не по-приятельськи. Ми з Андрієм всілися десь аж під стелею – і аж тоді зрозуміли, що потрапили на відкриття фестивалю “Золотий лев”...
Закон моєї молодості – “шару” (халяву) треба плекати! – став законом (написаним) нашої юної незалежної країни. Ми відвідуємо безкоштовні концерти, ми – без особливих моральних пересторог – долаємо кордони охоронців, ми звикли, що наші “зірки” виступають під відкритим небом під тими чи іншими політичними лейбами або й без них. Хіба це не кайф? Та все-таки якось тривожно: кайф не може бути вічним. За все рано чи пізно доведеться розплачуватися. Принцеві данському про час розплати було добре відомо. Андруховичеві, здається, теж. Андруховичів “Гамлет”, розіграний як шахова партія, справляє цілком непогане враження, за винятком занадто м’яких “ч” і “щ”, та це вже проблема звуковидобування акторів.
Може, Андруховичів Гамлет – це і є
А. Г.? Ні, це була б занадто покручена гра навіть для Юрка.
Віктор НЕБОРАК
|
|
