Революція братерства
Спеціальний кореспондент "Поступу" провела в Югославії п'ять днів
СВОБОДА
Тетяна ХОМА, Белград
Доля занесла мене у Белград саме тоді, коли югославам заманулось здійснити свою жовтневу оксамитову революцію. Ідейність, мабуть, не має національності. Можливо, саме тому, опинившись у натовпі сербів, що йшли за ідеєю, я так само, як і вони, сканувала “лопови” (крадії по-сербськи), проходячи повз офіс СПС (панівної донедавна політичної партії), вболівала за чужу мені країну, почувала щось те, що і вони...
Свистки, “тріщалки”, “пищалки”, прапори від “Отпору”, державні прапори Югославії, наклейки “Gotov je” (“готовий” – про Мілошевича), що ліпили на лоб, наплечники, стовпи, пам’ятники тощо, поцілунки для поліції (в період примирення), дуже багато шуму. Ця атрибутика югославської революції вкарбувалась у пам’яті, мабуть, усіх журналістів, та й не лише журналістів, а у пам’яті всіх, хто мав змогу спостерігати останню революцію XX століття. Годі згадувати про величезну кількість відеокамер та емоційно збуджених репортерів.
...Почуття перше. Заздрість. Так, саме нотки заздрості (українці на таке не здатні...) з’явились у мене ще в Суботіці, і буквально хвилі цього недоброго почуття захлинули мене у Белграді. Я звикла до болотно-спокійного життя в Україні, де влада-політика існує абсолютно сепаровано від народу; де народ не реагує на явні знущання з боку держави, а будь-які виступи протесту одразу “приватизуються”, і їхня ідея починає служити комерційним цілям. І мені ніколи не доводилось за останні 10 років бачити на вулицях міста більше мільйона людей, що зібрались не на прощу і не на концерт відомої поп-зірки, а змінювати владу. Там не було п’яних чи “обдутих”, там не було доведених до відчаю пенсіонерів (таких тут взагалі нема), туди не прийшли шахтарі за зарплатнею (її у Югославії платять вчасно). Це були люди, свідомий політичний вибір яких – проєвропейськи орієнтована Югославія та новий президент. Мені видається, якщо ми не здатні відстояти своє право митися теплою водою, що тече з крану, то до відстоювання якогось свідомого політичного вибору нам ще дуже далеко (розспівування патріотичних пісень біля пам’ятника Кобзарю я формою вираження політичного вибору не вважаю). І там я себе запитувала: чому, чому українці миряться з речами набагато банальнішими, але такими очевидними. Що це, наша селянсько-панщинська ментальність чи “совкова” психологія?
...Почуття друге. Любов. Швидше, навіть не любов – братерство. Не було характерного для натовпу, що протестує, духу озлобленості чи готовності до насилля. Принаймні, я його не відчула. Усі, хто вийшли на вулиці Белграда та, незважаючи на перешкоди з боку режиму, все ж приїхали в столицю, були об’єднані духом братерства. Незнайомі люди перекидувались словами і як давні друзі плескали один одного по плечу. У певні моменти я відчувала, що всі вони є мені близькими і рідними, хоч я тут, нібито, і не при чому. Можливо, саме тому все обійшлося без мертвих і поранених, а така вірна раніше Мілошевичу поліція без застосування сили перейшла на бік опозиції ще вдень. На другий день зранку на першій сторінці однієї з газет з’явилась фотографія, де демонстрант – сивий дядько – зі сльозами на очах обнімався з поліцейським, що стояв у ряду, який блокує хід. Прозорий пластиковий щит поліціянта їм не заважав...
...Почуття третє. Динаміка. Уже зранку 5 жовтня відчувалось, що буде веселий день. Радіостанції буквально розпинались наперебій, щоб народ поїхав у Белград. Під обід народу вже було достатньо; за кілька годин вони захопили парламент; ще за досить короткий час з телеефіру зникло РТС (сербське УТ-1) – його приміщення підпалили – та канал “Кошава” – власність дочки Мілошевича, а уже через півтори години там були нові ведучі нових новин і транслювали виступ Коштуніци перед демонстрантами з балкону парламенту. А раніше РТС було рупором “Слобо”.
Наступний крок – більша частина поліції перейшла на бік опозиції. Усе це відбувалося з такою швидкістю, що майже неможливо було повірити, що людина, яка десять років міцно тримала владу у своїх руках, тепер ховається, і що нарешті прийшли очікувані зміни. Але це сталось. І на ранок не вийшло жодної “режимської” газети, а та єдина, що вийшла, уже була зовсім іншою. Коштуніца не поспішав оголосити всенародне свято, і на наступний день усі магазини та кнайпи, університети та поліклініки працювали у звичайному режимі. Усе ввійшло в нормальний ритм так само швидко, як і вибилось з нього. Склалось враження, що югослави спеціально виділили собі день під революцію, а на наступний уже завчасно планували ділові зустрічі так, ніби не сумнівались у перемозі. А ще на наступний день вони молились. За свою оновлену країну...
...Почуття четверте. Історія. Його важко описати. Просто ти постійно відчуваєш, що цей день буде у підручниках. Просто весь час гамуєш адреналін (а раптом от-от почується перший постріл, і це буде початком нової громадянської війни?). Просто хочеться, щоб все було гаразд.
Замість епілогу
Хотілося ще сказати, що навіть за Мілошевича – офіційного гнобителя вільної преси, свобода слова в Югославії була такою, що українським журналістам і не снилось. ЗМІ були чітко спрямовані: оці – “режимські”, оці – опозиційні. Які хочеш, такі і читаєш, дивишся, слухаєш. І люди там справді люблять свою землю. А держава для них – це не образок, а інституція, що має дати роботу, відпочинок і соціальний захист. Дивним і водночас втішним є те, що зміна влади відбулась без крові. “Гарячим” балканцям це не властиво. А може вони просто змучились від війн. Зараз важко в Югославії знайти хоч одну сім’ю, де б не було хоч когось, хто не загинув в одній з 4-х війн останніх 10 років.
Зараз перед югославами новий і важкий етап відновлення і становлення. Коштуніца успадкував конфлікт у Косово та зіткнувся з претензіями провінції Воїводина на здобуття автономії. Крім того, є багато внутрішньо-політичних проблем, оскільки на локальних виборах у багатьох місцевостях більшість здобула партія Мілошевича.
Але цей народ має свою волю. І може її здійснити...
|
|
