Досконала й автентична курка
ЄВРОПА
К. С.
В “Оркестрі XVIII століття” всі музиканти грають на стародавніх інструментах або на їх точних копіях, зроблених найкращими сучасними майстрами. Репертуарні рамки колективу жорстко визначені – від Баха до Мендельсона, але це його учасників ніяк не обмежує, тому що всю музику, яка потрапляє в їх поле зору, вони грають із просто фантастичною якістю. У новій програмі “Оркестру XVIII століття”, з якою він вирушить у європейське турне вказані всі три віденські класики – Гайдн, Моцарт і Бетховен, – і публіці треба було з’ясувати, кому ж із них віддати перевагу.
В оркестрі панує комунізм; усі його учасники – від диригента до литавриста – отримують однаковий гонорар. Оскільки королева Нідерландів Беатрікс не дуже любить музику, державне забезпечення цьому прославленому колективу не загрожує, та воно їм не дуже потрібне, адже вони цілком задоволені своїми прибутками. Для них не існує такого поняття, як рутина: музиканти збираються три-чотири рази на рік, аби провести турне, а потім розходяться, щоби зустрітися знову.
Головні конкуренти “Оркестру XVIII століття” живуть у Великобританії. Однак з іншого боку Ла-Маншу, на європейському континенті, суперників у нього майже немає. Навіть у рідний Голландії, на батьківщині автентизму, все тихо і спокійно: головний опонент, Амстердамський бароковий оркестр Тоні Коопмана, займається в основному ораторіальними жанрами. Тому “Оркестр XVIII століття” може, не побоюючись, шліфувати свою майстерність і домагатися ансамблевої злагодженості. Саме почуття ансамблю й вражає наповал. Зрозуміти, як можуть дихати разом тридцять чоловік, важко, а взявши до уваги те, що музиканти готують програму чергового турне в середньому за тиждень, – і просто неможливо. Але що б вони не грали, на чільне місце завжди ставляться гарні манери, помірність емоцій і стовідсоткова якість. Тому комусь їхня гра видасться вихолощеною та байдужою, тоді як хтось інший буде просто насолоджуватися бездоганним звучанням.
Цього разу музиканти вирушили в дорогу без свого головного диригента – сивочолого Франца Брюггена, з ініціативи якого вони й зібралися вперше у 1981 році. Так уже вирішили, що за диригентський пульт повинен стати Томас Зеетмаєр, один із найбільш уславлених скрипалів-автентистів, що постійно співпрацює з оркестром. Для “приманки” він обрав Вісімдесят третю симфонію Гайдна, яка отримала від шанувальників композитора безглузде прізвисько “Курка”. Власне, від недолугої курки в симфонії немає нічого, крім заключної теми першої частини, де багато кудкудакання. В усьому іншому вона абсолютно класична, і оркестр озвучив її у цілковитій відповідності до класичних канонів – справді зразкове виконання. Навіть занадто зразкове, як для непоказної пиці.
Добре засмажена “Курка” поступилася місцем драмі людських почуттів – Концертній симфонії для скрипки й альта Моцарта, одному з найбільш чарівних і проникливих опусів віденського генія. Томас Зеетмайр бере у руки скрипку, а до нього приєднується альтистка Рут Кілліус. Дует гарний.
Бетховен же зі своєю Сьомою симфонією залишив своїх попередників далеко позаду. Тут були й мелодійне роздолля, і безшабашність народного танцю, і соковиті, добре витримані паузи, досконалі у своїй красі, як дірки у голландському сирі. Знаменитий жалобний марш, звільнившись від надривного романтичного пафосу, перетворився в чудове мецо-тинто, не втративши при цьому своєї зосередженої скорботи. А вже у фіналі оркестр, здається, перевершив сам себе, виплеснувши у зал такий заряд енергії, що навіть найбільш глуха акустика зникає, поступаючись місцем буянню оркестрових барв.
К. С.
|
|
