Великий слідчий
Кількість кримінальних справ, перебіг слідства яких особисто контролює Леонід Кучма, налічує понад два десятки. Це дає підстави вважати нашого Президента найпрацьовитішим і, поза всяким сумнівом, найталановитішим слідчим усіх часів і народів.
Перелічити всі справи, які перебувають під особистим контролем голови держави, не зможе, мабуть, ніхто: ні правоохоронці, котрі, за логікою, мали би регулярно доповідати голові держави про перебіг слідства, ні помічники Президента, котрі би мали регулярно нагадувати про таку необхідність правоохоронцям, ані, мабуть, сам Леонід Кучма. Втім, з 1994 року він неодмінно “брав під особистий контроль” майже всі більш-менш гучні трафунки в державі. Чи то вбито відомого політика та підприємця, чи то зник журналіст, чи то українська ракета влучила в український же будинок – Президент тут як тут, і справа вже на “особистому” контролі, на “карандаші”, як казали в часи його молодості.
Що відбувається з тими справами далі – не відомо. За логікою, Президент мав би регулярно отримувати звіти про перебіг слідства, стимулювати тих, хто досягає результату, і карати тих, у кого результатів немає. Та є підстави вважати, що далі не відбувається абсолютно нічого. Візьмімо, до прикладу, ті справи, які були найбільш резонансними: вбивства Вадима Гетьмана, Євгена Щербаня, Бориса Дерев’янка, загадкові смерті Мар’яни Чорної, Петра Шевченка, замахи на Володимира Бортника, Павла Лазаренка. Жодна з цих справ досі не доведена до логічного завершення. Не відбулося жодного судового процесу. Жоден злочинець не був покараний. Досі “триває слідство й опрацьовуються версії”.
... 20% коштів, які надходять у державний бюджет, витрачаються на потреби Міністерства внутрішніх справ. У самому МВС близько 500 тисяч працівників. Кожен сотий українець – міліціонер! Додайте сюди ще працівників прокуратури, Податкової адміністрації, КРУ, СБУ – і чисельність осіб, безпосереднім обов’язком котрих є захист нашої з вами безпеки та боротьба зі злочинністю в усіх її проявах, наблизиться до одного мільйона. Правоохоронна система України розростається з кожним роком і нагадує зараз велетенського монстра. Витрати на утримання цього монстра перевищують витрати на освіту, медицину, соціальний захист. Здавалося би, держава, яка існує на подачки МВФ та Світового банку не може дозволити собі розкіш утримання такої величезної армії поліцейських (так незабаром називатимуться наші міліціонери) й есбістів. Не могла би, якби не одна обставина: утримання такої “армії” просто необхідне для авторитарного режиму, який сьогодні постає в Україні. З цього погляду якраз усе логічно: навіщо здійснювати якісь реформи, бавитись у демократію, думати, як послабити соціальну напругу, якщо набагато простіше утримувати “поліцію”, яка будь-яку напругу погасить одним упевненим ударом кийка. Або чобота.
До речі, коли мова заходить про ймовірних наступників Ющенка на посаді прем’єр-міністра, то найчастіше називають прізвища нинішніх керівників МВС і СБУ...
Якщо, з погляду Президента України, для ефективної діяльності правоохоронних (і не лише) органів потрібен його особистий контроль, то що стається зі справами, які Президент не контролює? Адже він, попри свою безсумнівну працьовитість, все контролювати, очевидно, не може. Що стається зі справами, де не фігурують відомі особистості, де не замішані великі гроші чи велика політика? Хто контролює зникнення осіб, котрі не були ні народними депутатами, ні відомими журналістами? І ще одне: якщо Президент змушений особисто контролювати правоохоронців, то чи не означає це, що він не може на них покластися? І чи можемо покладатися на них ми?
Олег БАЗАР
|
|
