Kochkunst - мистецтво Кохів
– Як часто ви собі влаштовуєте такі застілля?
Оля: Не кожного дня, але частенько.
– А у Вас є якісь щоденні стандартні страви?
Оля: Хіба що сніданок. Все інше – імпровіз.
Юрко: Оля імпровізує, але завжди знає, що буде. Вона ці рецепти вичитує з різних книг, а потім раптом їй прийде забаганка, наприклад, на вівторок приготувати нову страву – і ми чекаємо вівторка – дня смаку.
– Це цілий ритуал?
Оля: Розумієш, я страшенно не люблю рутини. Мабуть, від того, що в мене патологічне відчуття втікаючого часу. Все одно жінки на кухні проводять масу часу, то хай вже він не даремно минає.
Юрко: Тут іще справа в спеціях. За радянських часів їх взагалі не було. Тепер в Ольги цілий набір. Вона їх накупувала, назамовляла і напривозила. Їх вистачає на довгі роки.
– А ви маєте все-таки якусь улюблену страву?
Оля: Маємо. Це мій кокосовий салат. Я всім кажу, що це карибська кухня – і вірять, хоча це мій власний рецепт. Кокосовий салат – це мій шлягер.
– Що він нагадує за смаком?
Оля: Рай. Навіть досвідчені гурмани, які знаються на світовій кухні, кажуть, що це райська насолода.
Юрко: Навіть ті люди, які їздять, на відміну від нас, світами і знаються на світовій кухні, не могли здогадатися, з яких інгредієнтів він складається. Це навіть не смак, це сума смаків – як акорд.
Оля: Мене осінило, як зробити саме такий салат. Це прийшло як з неба. Я не здогадувалася і не імпровізувала, а вже чітко знала, скільки в ньому має бути того, скільки того. Він їсться, як морозиво, – не відчуваєш, скільки з’їв.
Юрко: Питання смішні – про їжу. Якби мене хтось 10 років тому запитав про їжу, я би сказав, що так низько не опускаюся і що взагалі можу жити без їжі... Пригадую, як перед нашим одруженням хтось із “доброзичливців” запустив “мулю”: “вона його тортами взяла”... Тепер мушу додати: не лише тортами...
Оля: Хоч ми Кохи (німецькою – кухарі), але ми ще й художники.
– Ну, про це я, звичайно ж, не забула. Просто гурманство гастрономічне може дещо пояснити в гурманстві мистецькому. Зрештою, все воно – в єдиній системі світосприйняття. А мені подружжя Кохів імпонує ще й тим, що вас (ось уже 10 років) майже скрізь можна побачити разом.
Оля: Ми ж подружжя – треба часом разом ходити.
Юрко: У нас співпадають інтереси – і це добре. Того, що не співпадає, дуже мало. Є і розходження, ми можемо сваритися, і то дуже серйозно, але в цілому в нас подібні смаки, однакова система цінностей.
– А професійні ревнощі у вас існують?
Юрко: Ні, ми в різних напрямках працюємо. Я тішуся за Олині успіхи, що вона сіла і почала працювати, не звертаючи ні на що уваги. Працює і вдосконалюється.
Оля: Я дійшла висновку, що найголовніше, виявляється, – працювати. Поки ти сам не залізеш у ту фарбу по шию, нічого не навчишся і ніхто тебе не навчить. Ти сам, своїми мозолями мусиш усього дійти.
Юрко: У творчості є така хитра перевага: це одна з найвищих людських насолод, більшої не буває. Адже віртуальний світ художника є куди реальнішим від навколишнього. Колись я хворобливо страждав від любові до розмаїтих чудернацьких предметів – антикварних, букіністичних, – їздив Гуцульщиною, у пошуках скарбів нишпорив на стрихах і смітниках... Нарешті збагнув, що всього не збереш, та й прив’язаність до речей – буддистська немудрість. От тоді мене й осяяло: все, чого й кого на світі забажаю, я собі намалюю.
– А у вас нема відчуття, що ви консерватори часу?
Оля: Усі художники цим займаються. Те й робимо, що “крутимо консерви”.
– Але у ваших роботах – минула епоха, немає сучасності.
Юрко: Я думав про це. Що є сучасність? Це що – ландшафт міста, на якому стоять будинки з Наукової? Вони ж негарні, їх не будеш малювати. Їх знесуть і будуть будувати щось куди гарніше. Я не є реставратор у жодному разі. Для мене все є таким самим новим. І я дякую Богові, що він дав мені таку “мозгу”, що я власне так думаю, що ніби все універсальне: нема майбутнього, нема минулого. Що таке минуле – це 1911 рік чи вчорашній день? Мені не подобається буквальність нашого сьогодення. Мені подобається “завжди”.
– Саме у нас – чи деінде?
Оля: Насправді немає значення, де жити: ти живеш сам у собі. Головне – чим.
Юрко: Так, але я вважаю, що існує, крім особистої, ще й суспільна карма, і національна.
– Але якби ви народилися не у Львові, то, мабуть, не малювали б цих картин?
Юрко: Ми відчули б десь щось інше і малювали би щось подібне. Це ж душа шукає нас, а не навпаки. Я в Америці не зміг намалювати жодної картини. У мене там не було ні ґрунту, ні повітря. Дивлюся на ті зорі – вони не такі, стою на землі – вона мені теж нічого не дає. В буквальному і переносному значенні.
– А яке ваше ставлення до предметів, які ви знаходите, купуєте? Як вони впливають на ваше життя – оці всі старовинні пляшки, оці ступки, увесь цей антикваріат?
Оля: Ми тішимося ними, вони покращують поле навколо нас.
– Чи може художник мати комплекс провінційності?
Юрко: Певно, що може. Але то мусить бути якийсь дуже слабкий і недолугий мистець. Під певним оглядом Львів відносно Києва може вважатися провінцією – так, як Луцьк щодо Львова і т. д. Але у наш час взаємостосунки провінції з метрополією перейшли в інший вимір, і тому бездарні твори у Нью-Йорку просто дорожче коштують, ніж у Києві.
Оля: Петро Мідянка живе в селі, але залишається геніальним поетом. Та й не він один...
Юрко: Той, хто орієнтується на позачасся, на якісь справді універсальні речі, в жодному разі ні на які течії чи цівки не орієнтується. Коли я починав свідомо малювати, у років 16-17, то знав, що хай би я народився 100 років тому чи після того, – ця річ має бути добре зроблена. Є добрі речі і погані речі, є чесні речі і комерційні, є вічні і є випадкові.
– Яка ваша найпрестижніша виставка?
Оля: У мене – Токійське трієнале та іспанське бієнале “Каїкса Оренса”. Це фестивалі друкованої графіки, а друкована графіка – це інтелектуальне гурманство.
Юрко: Це як джаз, – не як рок, а як джаз.
– Пам’ятаєте враження, коли ви вперше побачили роботи одне одного?
Оля: Від Юркового малярства у мене було найсильніше враження. В юнацтві для мене найцікавішими у Львові були Медвідь і Кох.
Юрко: Коли ми познайомилися з Олею, вона була вже у стані горіння. Щось робила, але ще не почала серйозно працювати. Коли ми одружувалися, то сіли й подумали: для чого, властиво, ми одружуємося? Традиційно одружуються, щоб заводити дітей. О’кей, з цим можна зачекати. Давай зробимо щось. Ми домовилися, що кожен з нас буде в кайф працювати і реалізовувати свої духовні потреби.
Оля: У нас було дві проблеми в житті: самореалізація і побутові проблеми, які залишилися й досі. Ми пішли за одним – втратили на іншому.
Юрко: Якби я відчував якісь проблеми на шляху самореалізації у зв’язку з одруженням, то не одружувався би взагалі. Якби у мене була дружина, яка б мене не розуміла і казала: що це ти тут порозкладався зі своїм малюванням, позаставляв усі кутки непотребом, – то це було б останнє, що я би від неї почув. Але в мене дружина така сама, як я.
– Ви конфліктуєте з іншими людьми?
Оля: По роботі буває. Ми намагаємося по-німецьки дотримуватися усіх умов. Так простіше жити.
Юрко: Ми не перебуваємо у жодних тусовках, хоч і лишаємося відкритими для цікавої співпраці. Життя саме вибрало нам такий шлях – бути незалежними. Річ у тім, що поява Ольги у моєму тодішньому товаристві і сім’ї викликала зовсім несподівану для мене неоднозначну реакцію, перш за все саме жіноцтва. У результаті сталося так, що ті, хто не зміг “ковтнути” Ольгу, її таки позбулися, але втратили ще й мене. Навіть досі дехто називає її відьмою, хтось демонстративно “не помічає”, відвертається, фиркає... Дєцкій сад, одним словом...
– Часто спілкуєтеся з іншими художниками?
Оля: Я не маю особливої потреби спілкуватися саме з художниками. Не поділяю людей на художників і не-художників. Є люди цікаві і нецікаві, і наше спілкування мусить бути обов’язково плідне для обидвох, бо інакше – це безцільна витрата часу, а це – гріх.
Юрко: А я поділяю людей не на друзів і недругів, а на доброзичливців і недоброзичливців. Це дуже відчувається, коли малюєш портрети...
– Не складно малювати на замовлення?
Юрко: Навіть коли це портрет “на замовлення”, я намагаюся переконати, що має бути по-моєму. Інакше порушиться лад світобудови. Я не можу вийти за межі свого світу, – тоді це буду не я.
– А ти ніколи не “випадав” з такого способу існування?
Юрко: Ні, ніколи. Жодна жінка, жодна платня мене звідти не забирали. Життя часом намагається повернути мене звідти – та я нічого не можу вдіяти...
– У твоїх картинах немає яскравої сонячної погоди, якщо навіть це світлий день – то імла, мжичка.
Юрко: Справа в тім, що сонячна погода – це не є стан заглибленості. Сонце – це побутовий день для банального життя. Але стан заглибленості, медитації, іншого виміру – це, власне, стан мжички, сутінків.
– Олю, у Твоїх роботах дуже багато східної тематики...
Оля: Ми знаходимося між Азією та Європою, і від цього нікуди не втечеш. Якщо не зараз, то згодом постане необхідність синтезу культур. Мені видається розумнішим збагачуватись, а не бідніти. Поза тим, азійська орнаментика та просто ужиткові речі довершують мою естетичну потребу. Так було завжди, скільки себе пам’ятаю.
– Не пригадую собі, щоби хтось із українських художників малював, наприклад, японських борців сумо.
Оля: Мені подобаються гарні форми великих товстих сумістів, бо вони – як величезні іграшки, надреальні істоти, великі, дуже міцні, пружні, водночас страшенно зграбні. Вони вважаються найсильнішими людьми в Японії. Сумісти присутні у моїх роботах як символи доброзичливої сили і гармонії. Це те, чого так бракує всім нам...
– У Тебе інтелект домінує над емоційністю?
Оля: Бездумно займатися офортом просто неможливо, – це насамперед техніка точна, важка, шкідлива і зовсім “не жіноча”. Мабуть, тому я цим і займаюся. На друковану графіку принаймні не наліпиш такий банально-бездумний штамп “настроєве”, яким часто намагаються порятувати бездарні роботи в інших жанрах.
– А Юрко більш емоційний у творчості?
Оля: Він в інакший спосіб обробляє інформацію, але це суто його, заквашена на різних чудах, рецептура...
– Ви не втомлюєтеся від виставок, організаційних клопотів?
Юрко: Це чи не єдине, що може художника організувати.
Оля: Якщо є незакінчена робота, то виставка підганяє. Це дуже добре. Та й потім – професійний ріст: ти постійно бачиш роботи інших художників і порівнюєш зі собою, об’єктивно чи не об’єктивно – кому як Бог дав, але ти ростеш професійно і духовно, тому що постійно в контакті з художниками цілого світу. Це нікому не зашкодить.
Юрко: Треба намагатися так все облаштувати, аби світ крутився навколо вас, а не ви у ньому, мов білка. А взагалі, якби не одвічно-довічне питання України, я вважав би себе найщасливішою людиною світу...
Розмовляла Мар’яна САВКА
|
|
