Політик на митрополичому престолі
ПОШАНА
Михайло КОСІВ
У церкві Преображення Господнього прозвучала ораторія "Неофіти". До відомої поеми Т. Шевченка музику написав М. Кузан. Твір виконала хорова капела "Трембіта" під керівництво М. Кулика. Присвята ораторії митрополитові Шептицькому має глибоко символічне значення. Багато хто з нас є сьогодні неофітами і щодо самої особи великого митрополита, і справи всього його життя. Як первісні християни-неофіти (новонавернені) пізнавали науку Учителя, так і нинішнє покоління українців пізнає свого духовного Провідника.
Виконання літературно-музичних творів хоровою капелою "Трембіта" стало вже традицією у Львівських театрах і соборах. Років зо три тому по церквах виконувалася ораторія "Іду. Накликую. Взиваю..." (текст Ірини Калинець, музика В. Камінського). У церкві Єлизавети й Ольги "Трембіта" співала "Реквієм" Моцарта (на сороковий день трагічної загибелі Вячечлава Чорновола). Невтомний у творчому пошуку трембітянин Микола Кулик, вийшовши із симфонічними творами поза стіни філармонії створив цікавий сучасний жанр масового дійства. Не на основі естрадних творів, а класичних взірців хорового співу. (Варто було б, аби хтось із тямущих музикознавців осмислив це явище).
У день народження Андрея Шептицького (29 липня) в актовому залі Львівського етнографічного музею відбулася презентація компакт-диска "Царський в'язень", визначеного як "поетичний театр". У ньому звучить поезія Т. Шевченка -- "Давидів псалом", Б Лепкого -- "В соборі св. Юра", В. Щурата -- "Суздальський в'язень", В. Пачовського -- "Поклін Владиці". За музичним наповненням твір становить триптих. У першій його частині капела "Галичина" виконує "Божественну Літургію". До народу у тривожний час війни (1914 рік) звертається його Пастир. Звідси його й забирають за наказом царя Миколи ІІ після окупації російськими військами Львова і запроторюють як політв'язня у Суздальський монастир, що служив московським православникам тюрмою для т. зв. "єретиків". Друга частина ораторії -- мрії і сни про Україну. "В монастирьку тюрму сон в'язня приходить. Перед очі йому ясний образ наводить..." Образ цей -- то Україна. Тут звучать мелодії бандури, "Ірмопогіон" О. Козаренка, окремі композиції з ораторії "Іду. Накликую. Взиваю...". Третя частина створена "во славу митрополита Андрея". Отже, це поліфонічний твір, у якому проходить органічний синтез поетичного слова, літургійних хороспівів, музики різноманітних жанрів, що творить у сукупності незрівняний художній сплав. Це національний український твір. Автор композиції і виконавець поетичних творів -- народний артист України Богдан Козак. Власне, його голос є домінуючим фактором, навколо якого твориться гармонія. Він звучить органічно, піднесено-урочисто, але без жодного зайвого пафосу. Ідея сторення компакту належить єпископові УГКЦ Михайлові Гринчишину (Париж), він же став і меценатом його випуску у світ. Науковими консультаціями прислужилася Оксана Гайова. Продюсер -- студент духовної академії у Римі Михайло Перун. Озвучення проведене на студії звукозапису "Львівська хвиля". Усім їм належиться наша вдячність.
"Царський в'язень" -- восьмий компакт-диск із серії "Духовна музика України", що комплектується стараннями М. Перуна. Вміємо. Можемо. Маємо чим похвалитися, є що послухати, представити від імені України. (Ораторія "Неофіти" вже записана як наступний випуск серії).
Третя Львівська акція, присвяена митрополитові Шептицькому -- прем'єра спектаклю "Андрей" у театрі ім. Марії Заньковецької. Про його підготовку широко повідомлялося у пресі, тому чекав і йшов на прем'єру (27 липня) з неабияким зацікавленням. Й от, перший погляд на сцену, оформлення якої здійснив Мирон Киприян (у цей день львів'яни відзначали і його 70-річний ювілей). Театрознавець Світлана Веселка писала про аскетизм сценографії до цієї вистави, з якого випливають широкі можливості образних асоціацій. Це досягається трьома сценічними елементами. 1. Фотель посеред сцени, який за принципом максимальних образних асоціацій переростає у митрополичий престіл. На ньому, весь у білих шатах, сам білий (волосся на голові, борода) сидить князь Церкви (як відомо, Шептицький був графом, отже князем у буквальному розумінні). 2. По обидвох боках справа і зліва, труби органа, що асоціюються з церковними свічниками, на яких свічі то розгоряються, то періодично гаснуть, як і життя цього велетня Духу останніх днів його земного буття, про які де розповідь на сцені. Орган -- симфонія життя, світло -- символ віри, сутність Божого виявлення. білі шати -- ознака чистоти, а навіть преображення. 3. Сходи поза простором палати, означеної білими куртинами, ведуть ув інший світ, світ реальний, бденний і жорстокий, який безнастанно вривається (докочується хвилями пристрастей) до митрополичого престолу зі своїми безкінечними людськими бідами, загрозами і злом.
Чому починаю свої міркування про виставу із сценографії? Бо від неї починається режисерський задум дійства, в якому все побудоване на взаємозалежностях. Концепція вистави продиктована тим, що автор тексту (не знаю, як літературознавці визначають жанр п'єси -- здається, це драматична поема) вибрав для свого твору останні дні життя митрополита, коли цей геній Духу був скований хворобою, коли до нього часом, наче вві сні, приходили візії із прожитого життя. Тобто, здавалося б, драматургічний матеріал щонайменше пристосований для сценічного дійства. текст призначений насамперед для читання, а не для того, аби розгортатися в акторській інтерпретації на сцені. (щось подібне зустрічаємо в драматургії Лесі Українки, драматичні поеми якої називають німецькими терміном lesendrame -- драми для читання). Текст п'єси "Андре" передбачає домінування статики, а не колізії драматичних зіткнень. У виставі немає перерви, поділу на звичні для глядача дії, головнийгерой (центральна постать) і головна сила, навколо якої усе відбувається, протягом усього дійства сидить у реальному фотелі, який силою сценічної умовності піднімається до символ духовного престолу (аскетизм художнього зображення, що переростає у максимум художніх асоціацій). Отже, все залежало від творчої фантазії, художнього уявлення режисера Федора Стригуна та акторів-азньківчан.
До речі, про автора драми слід сказати окремо. Найперше те, що Валерій Герасимчук уродженець центральної України (Тетіївського району на Київщині), одначе його проникнення у львівські (галицькі) реалії достойне похвали. Драма написана з великою мірою документальності, до того ж -- доброю мовою. Про останні дні земного буття і відхід у засвіти митрополита Андрея маємо хоч і скупі, але ж неоціненні кожною своєю деталлю спогади отця Йосифа Кладочного і Патріарха Йосифа Сліпого. Отець Кладочний був до останньої миті з Митрополитом, щоденно відправляв разом з ним (чи, радше, в його присутності) св. Літергію. ("Митрополит удень ще міг сидіти на фотелі, але сам уже не міг провадити Служби Божої"). Крім названих двох, у митрополичій палаті були Климентій Шептицький -- архимандрит Унівського монастиря, отець Іван Котів, лікар Василь Кархут, чернець-студит Анастасій та прислужник Гавриляк. Отець Кладочний стверджує, що до змираючого приходили у візіях різні люди, зокрема мати. Коізь цю призму уяви й розвивається сюжет спектаклю. Найбільш реалістично потрактованою особою у виставі є, власне, брат-студит Анастасій (артист С. Глова), гра якого відмінна від інших акторів, позаяк він лучить Митрополита з реальним житям і його буденними клопотами. Актор знайшов для реалізації цього завдання адекватний стиль гри. Він увесь у життєвих клопотах і побутових дрібничках, прислуговуючи тому, хто є Слугою Божим.
Доподилося читати в одній із рецензій закиди Федорові Стригуну, що, мовляв, реальний Андрей Шептицький був не такий, бо й голос мав тихіший та й емоційних спалахів Владика не допускав. Ну, що тут сказати? Це ж мистецький твір, земляки, він не може бути абсолютною копією реальності. Навіть сучасна фотографія не є автентичним віддзеркаленням чогось конкретного, тому абсолютно недоречним є співставлення фотопортретів актора і його героя. При всій доументальній достовірності спектакль "Андрей" не є просто ілюстрацією до життєпису Шептицького. Це художній твір, побудований на основі стильових принципів максимальної умовності й узагальнень при мінімальній аскетичності сценічної мови. У цьому творі всі його автори -- насамперед режисер, а відтак художник й актори знайшли відповідну, гармонійну, адекватну форму вислову.
Не знаю, як хто, але я, йдучи на прем'єру спектаклю, не знав, що там відбуватиметься. Отож, зпершого моменту, коли зір зафіксував сцену, а посередині постать Митрополита, мене не полишала тривога: як Ф. Стригун проведе свою роль упродовж спектаклю? Адже встати його героєві з цього фотелю уже не судилося, звідси митрополит Андрей має піти у вічність. Навіть перера у містерії діства могла б поламати стиль і стати відступом від запропоноваої умовності, що сталадля глядача реальністю. Ф. Стригун перевтілюється в обра митрополита Андрея і переносить нас у його світ бездоганно. Стан реальності, коли Владика пише пастирські послання до українського народу, веде розмови з монахом Анастасієм про конкретні справи Церкви, не контрастує у стильовому виразі зі таном уяви, коли на сцені з'являються ті, кого тут за часовими вимірами не може бути. Всі ці сцени однаково переконливі й правдиві, бо витриманий стиль створений цілісний, органічний образ. А відтак у спектаклі "Андрей" розгортається кілька сюжетних ліній, що відстворюють повноту образу -- просто людини і Слуги Божого, святого старця і пристрасного політика й борця. Найперше -- постаті батька та матері, графа Івана Шептицького (Є. Федорченко) і графині Софії Шептицької з родини драматурга О. Фредра (Таїсія Литвиненко). Вони приходять як спогад про той Рубікон, який пройти було непросто: адже покликання вимагало переходу з латинського релігійного обряду на східний, візантійсько-український, з польської національності, мови, культури, виховання на українську національність, мову, культуру. "Ти пам'ятаєш, Мамо, мої слова, що коли Господь покличе мене на владний престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я із спольщеного роду, а поляки скажуть, що я радник і вчор я почув те -- воно сталося. Бо учора при торжественному відкритті Національного Музею у Львові, я одверто й рішуче заявив численним присутнім, що ми, українці, не хочемо чужої культури, ми хочемо жити своєю культурою, культурою тисячоліття, відмінною від усіх культур слов'янсього Сходу Європи. Мій вклад є визовом для тих, які вважають, що наш нарід завжди й постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати "на вічну пам'ять" до гробу. Але так не є і так не буде". Вчора -- це 14 березня 1913 року, на другий день після того, як на свято Андрія був офіційно відкритий названий музей -- вклад Шептицького в українську культуру. Син пише мтері, якої вже давно немає на цім світі (померла 17 квітня 1904 року), але з якою він у такий спосіб (письмово усно) розмовляв до останньої хвилини життя. "День перед смертю я сидів на низенькому тапчані при о. Митрополитові, священики і брат були в кімнаті побіч. Була там теж Настя Стигматична... Нагло Настя спитала:
-- Що це за пані, яка сидить при о. Митрополитові?
-- Ніякої пані там нема!
-- Та ж сидить при ньому на кріслі!
Настя почала описувати, як виглядає ця пані. Тоді о. Климент приніс фотографію і, слухаючи, дивився на фотографію. Опис згоджувався. Це була мати о. Митрополита. Одначе, ніхто, крім Насті, її не бачив". (отець Йосиф Кладочний. Ти прийшла по мене, Мамо. Розповідь свідка. -- У книзі "Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері. Львів. "Світ", 1994, с. 53).
Таїсія Литвиненко -- ідеальне втілення цього величного образу материнства. До речі, про свого сина Софія з Фредрів Шептицька написала книжку спогадів "Молодість і покликання о. Романа Шептицького" (Вінніпег, 1965, Рим, 1987). Хто читав цю книжку, напевне погодиться зі мною, що сценічний образ Софії Шептицької, створений актрисою, співзвучний із тим, що постає перед зором читача з її писання.
Коли мати -- втілення ніжності, любові, але й пдиву перед величчю сина, то батько вирізняється рельєфною практичністю дії -- він глава сім'ї, йому приймати рішення, давати благоловення на рішучу постанову сина не тільки йти на священниче служіння, не тільки стати ченцем, але й змінити обряд, повернутися до українства. Вакханалія обвинувачень у зрадництві й відступництві (преса, тодішня клюмба, листи) шквалом проноситься по сцені, посилюючи драматизм ситуації. "Наш Тато, силою мого рішення, став ціллю обстрілу саме тих, які український загал вважали, що він складається "із попа і хлопа", які погоджували і вважали погноєм тих, що для них працювали й з яких вони колись народилися... Листи починалися щирими привітами, сердечними словами і... співчуттям з приводу мого поступку й моєї "зради" по відношенню до Польської Церкви й польського народу. Деякі закликали нашого Тата відректися публічно мене й проголосити це в часописах, а деякі знов гратулювали татові, мовляв, він найшов шлях, як усіх "схизматиків-українців" перевести в табір вірних латинського обряду". (Остання розмова з Батьком. -- "Дванадцять листів..." стор. 25). Є. Федорченко в ролі батька демонструє високу людську гідність, вроджену шляхетність спольщеного українського графа Шептицького. Думалося часом: а чи не зіб'ється мій давній приятель Євген на тон легковажної іронії чи балагурства, які він дотепно демонструє в інших ролях? Ні. Загальний стильовий ритм вистави витриманий до кінця і в цій ролі.
Звичайно, у виставі не могли бути представлені незліченні добродійства митрополита Андрея, як покровителя діячів культури і мистецтва, закладів захисту бідних, калік, сиріт, активного громадянського діяча в найрізноманітніших громадсько-політичних організаціях і партіях. Ця сюжетна канва подана лише через один ораз художника Олекси Новаківського (Т. Жирко), якого Митрополит приймає, вислуховує і якому допомагає у найтяжчу хвилину життя. Так, ми, напевно, не мали б Новаківського, якби не було Шептицького. Новаківський -- Жирко на сцені -- згусток розпачу і безнадії,бо немає в Україні кому поцінувати талант художника, який не хоче "комусь служити", прагнучи творити мистецькі цінності для власного народу. Вихід на сцену Новаківського -- Жирка -- лише окрема мізансцена, образна сильветка, як казали у ті часи, але через неї відкривається цілий пласт епохи. "Йдуть важкі й страшні часи, не наю, яку судьбу судив Господь цьому народові, що його пастирем назначив мене, але я свдомий цієї відповідальності перед Богом за луші, відкуплені кров'ю Ісуса Христа. Мамо, я ніколи не відречуся свого обов'язку, даного мені Богом, і "до кінця днів моїх", кажучи словами псальмонівця, буду здійснювати заповіт св. Павла -- бути всім для всіх. Я знаю, Мамо, мене відречуться одні, проклинатимуть інші, мене, може, аж по відході моїм до Бога зрозуміють мої найближчі. І я свідомий того, що мене називатимуть "політиком на митрополичому престолі" чи "націоналістом у рясі", мені закидатимуть, що я мішаю "сакра кус профаніс", бо світ чомусь уявив собі, що свята Євангелія є і повинна бути тільки духовним кором, а матеріальний світ до святої Євангелії не належить, у той час, коли Сам Спаситель навчав нас молитися про "хліб наш насущний". І тому для мене, місіонера, нема й не буде ні однієї чужої ділянки з життя, дорученого мені Богом народу, незалежно чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом и гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом".
Це знову з листа до матері 1913 року після відкриття музею. (Але тут пора сказати, що оці дванадцять листів до матері, як і цитований, -- це літературна обробка Григора Лужницького, що скомпонував їх на основі автентичних матеріалів та особистих розмов з Митрополитом. Вони уперше вийшли друком у Філадельфії 1982 р., ставши найбільшою літературною сенсацією).
Не могло не бути у спектаклі ще однієї сюжетної лінії з життя Митрополита -- спокуси земними принадами, коханням, жіночою красою. Вона втілюється на сцені через образ шляхтянки Кароліни (Ірина Шумейко), що є уособленням жіночої краси й граціоназності. Без слів, як весняний вітер, вона кружляє у танці навколо свого обранця. Була така лінія життя. Не могла не бути в красеня Романа Шептицького, графа з перспективою на блискучу світську кар'єру. У спогадах матері називається навіть конкретне ім'я. Та він знехтував такою перспективою заради чернечого життя, бо Господь покликав його на свою службу. "А там... у тиші монастирських мурів, під покровом Найсвятішої Діви, беручи на свідоцтво проявлену йому Божу волю, моє хлоп'я молиться перед Господом і питається: "Господи, чого бажаєш, щоб я вчинив?! А Господь відповідає йому в душі -- тим голосом без слів, якого людське вухо не чує, але серце розуміє: "Покинеш батька й матір, братів і свій дім, покинеш обряд, який виховав тебе для Мене і який ти від дитинства полюбив, покинеш звичаї, які вросли у твоє серце і підеш до нового життя, до чужих людей, може нерадих тобі та візьмеш Мій Хрест на свої рамена та зазнаєш посуджень, підозрінь і тому, що для тебе найсвятіше -- від Мене передане... зазнаєш може й людської погорди... твої, найближчі будуть здвигати раменами називати тебе шаленим, а мати над тобою плакати буде і в її плачу покинеш її, але підеш, бо Я тебе кличу й служитемеш Мені, аж до смерті, може навіть мученичої..." (Із спогадів матері).
Особлива сюжетна лінія вистави (як і самого життя Митрополита) -- його протистояння репресивній машині окупаційних властей, яка смертносним валом прокочувалася через українську землю й долі українців. Вони змінювали одна одну, але за суттю своєю залишалися однаково україноненависними. На сцену сходами вниз, з-поза мурів святоюрської палати, збігають офіцери російської армії, що захопила Львів 1914 р., зробивши Митрополита царським в'язнем, а потім польський, совєтський, німецький, знову совєтський оперативники, Нахабні, цинічні, зверхні, вульгарні, крикливі. Їх представляють артисти О. Огородник, А. Козак, Я. Кіргач, В. Гончаренко. Апогею їхнє спільне бажання знищити Слугу Божого й патріота України сягає тоді коли за запропоновани у спектаклі принципом умовності, вони збігаються до трону Митрополита разом, і гарчать, вигукують, вимагають -- усі вкупі і кожен на свій лад. Бо усіх їх єднає нависть до політика на митрополичому престолі. Добра сцена! Мистецька продуманий і випраданий режисерський хід, який знову ж піднімається до рівня символу. Окремо у цій вакханалії виділяється фігура енкаведиста, преставленого Богданом Козаком. Образ потрактований у максимально реалістичному дусі. Хтось добре придумав для силуету персонажа важку довгополу шинелю до п'ят і хромові чоботи. Отакими зловісно-важкотілими, залізобетонними і за зовнішнім своїм виглядом, і за внутрішньою сутністю вони й були, такими їх ще досі пам'ятають чимало галичан. Слова, мова, логіка вислову -- все таке , залізобетонне. Його нічим не проймеш. У нього немає душі, немає нічого людського. Сценічне враження від цього персонажа досягається за рахунок контрасту: актор з виразно інтелігентною зовнішністю грає роль ката. В такій ситуації таки справді треба було бути і Слугою Божим, і політиком на митрополичому престолі, аби вистояти.
І вже останнє, коли Владика Андрей відходить у засвіти, до нього приходить його Доля (артистка Н. Шепетюк). Поруч із могутньою статурою Шептицького ("постать Геракла" -- за характеристкою матері), така ж вона маленька, крихітно-тендітна. Не владна повелителька, а лагідна партнерка. Хто кому підкорявся, визначав правила життєвої гри, змушував робити вибір? Над ним вершили свою волю сили, які були понад нього самого і його Долю. "...Коли щось станеться з цією улюбленою дитиною, то вже не люди, але сам Бог відповідатиме за неї"; "...він був і є таким матеріалом, з якого Бог сотворює святих". (Із спогадів матері). "Будьте спокійні, моя Дорога Мамо: виконувати завжди божу волю й тільки Його волю -- оце моє завдання і бажання". (З листа сина до матері, 19 серпня 1887 р.).
Й зовсім останнє, що виходить поза рамки мистецьких здобутків, присвячених великому Митрополитові. Саме в той час, коли у Львові вшановують "царського в'язня" і на кону театру йде вистава "Андрей", у Москві царя Миколу ІІІ канонізували й возвели в сан святих. Той, хто ув'язнював, стає святим, в'язень і далі залишається жертвою. Царя-тюремника канонізували протягом року, ми ж чекаємо на канонізацію Слуги Божого сорок два роки. Бо вони господарі у своїй державі і своїй Церкві, тому роблять те, що потрібно їм. А ми -- ні. Ми чекаємо милості. А варто чекати? "Якщо я пишу про це, то не тому, щоби я вважала його святим, але пишу для зазначення, що він був і є таким матеріалом, з якого Бог сотворює святих". Це же раз слова матері про сина, коли він ще не був навіть монахом (1884 рік). Протягом шістдесяти літ після сказано (1884-1944) Господь справді сотворив з з цього "матеріалу" святого. Піднімемось і ми колись до такого розуміння самі, чи все чекатимемо, аби нам це хтось підтвердив? Мусимо самі.
|
|
