Щастя виборів
НАПІВЗАХОДИ
Зараз особливо популярним лозунгом стали дострокові вибори. Тема настільки часта і багатоваріантна – від законного імпічменту до звичайного розгону, що люди, які про неї говорять, вже уподібнюються до пророків, які ще років із десять тому з таким же успіхом твердили про кінець світу. Тоді львів’яни настільки перейнялися цим, що навіть організували концерт “Рок проти кінця світу”. Обійшлося, щоправда, без пікетів протесту. Єдине, що потішило напередодні “кінця світу”, – це те, що не продавали квитків на таке грандіозне дійство, адже невідомо, кому мали би пред’являти претензії ті, хто купив квитки в перші ряди.
Чи то амбіцій трохи зменшилося, чи то львів’яни почали ставити перед собою реальніші завдання, чи просто мода-2000 вимагає приєднатися до загальних течій, проте сьогодні модною виявилася тема дострокових виборів. Не будемо зупинятися на загальноукраїнських, міждержавних справах або справах Міжнародного олімпійського комітету – це їхні проблеми, на фоні яких ми – лише звичайні статисти чи глядачі. Уваги вартують насамперед наші – львівські, рідні, найближчі.
Так і цього разу, коли представники дрібних крайніх партій, вбачаючи якусь, мабуть, особисту образу на львівську громадськість, яка не довірила їм представляти свої інтереси в своєму місті, досить послідовно почали проводити акції по недовірі існуючій владі. Не довіряти має право кожен. Особливо владі. Особливо ті, хто при владі не перебуває, і ті, хто до влади прагне.
Останні – особливо. Однак, направду дивуюся тому, що лідери УНА-УНСО, які проводять постійні збори прихильників національної революції, раптом згадали про законні методи переобрання влади – референдум про недовіру владі. Тій самій владі, котра нарешті спробувала вирішити міждержавне питання, пов’язане з Личаківським цвинтарем. Можливо, когось справді ображають написи, не всі здатні їх зрозуміти, однак, щоб це ставало підсьавою для того, щоб не дати спокою загиблим і ними тицяти в очі живим.
Причина, на мій погляд, досить проста. Існують люди, для яких щастя у виборах. Для яких щастя – не обирати і бути обраним, як пише наша Конституція, а в тому, щоб не бути обраним. Не бути обраним можна бути раз на чотири роки, а можна й раз на два. Справа лише в тому, щоб позбутися тих, хто обраний більшістю. І в тому, що демократія передбачає право меншості.
Демократія не має права забути про тих, хто в меншості. Національній, сексуальній чи електоральній (чи то пак виборчій). Права меншості повинні дотримуватися за будь-яких умов. Так, як у Львові, – місті, де компактно проживає україномовна меншість нашої держави, – фільми російськомовного каналу дублюють українською мовою. Така жорстока реальність десятиріччя революції на граніті. Хоча особисто мені така україномовність не потрібна – я маю змогу за кілька гривень за місяць дивитися ОРТ, яке показує практично те саме, тільки швидше.
Та менше з тим. Слід очікувати нових виборів. Нового праведного закону, який зробить усіх щасливими. Самою ідеєю “містечкового референдуму” нас переконують у цьому. Мені здається, що за стільки років ми б мали вже зрозуміти, що нічого зразу не буває що все досягається наполегливою працею. Спільною. Більшістю і меншістю. Для загального добра. А не для добра окремих виборчих штабів, які вміють заробляти гроші на програшах інших.
Сергій СМІРНОВ
|
|
