Правий реванш?
Об"єднання правих вигідне усім - навіть Адміністрації Президента. Саме її голова Володимир Литвин й очолить процес
ІНТРИГИ
Кость БОНДАРЕНКО
В ідеалі об’єднання правих сил, до якого увійдуть Народний рух України, Український народний рух та партія “Реформи і порядок”, мало би бути вигідним прем’єр-міністру Вікторові Ющенку. Відомо, що Віктор Ющенко не має політичного опертя у вигляді партії для активізації своєї діяльності.
Водночас чимало партій заявляють про підтримку курсу реформ, проголошеного Віктором Андрійовичем. Останнім часом спостерігаємо “холодну війну” між олігархічним оточенням Президента і командою Віктора Ющенка. Основні удари спрямовано в бік Юлії Тимошенко як найбільш небезпечного (з точки зору президентського оточення) соратника Ющенка. Сам по собі Ющенко є добрим фінансистом та економістом, проте не надто добрим політиком. Юлія Тимошенко вдало доповнює його слабкі сторони. Тандем Ющенко-Тимошенко довів, що він може працювати. Проте протягом останніх двох місяців не було жодного публічного виступу Президента, в якому не піддавалась би критиці робота уряду.
Існує, щоправда, одне велике “але”. Кілька днів тому, розмовляючи з одним із рухівських (удовенківських) політиків, я почув фразу: “Ми готові підтримати Ющенка, але без Тимошенко”. Аргументація: а) Тимошенко “тягне” Ющенка у прірву протистояння з Президентом; б) Тимошенко ні чим не краща від Лазаренка; в) ми маємо документи, які свого часу витягнемо і “закопаємо” Тимошенко.
Це наштовхує на певні роздуми. Виходить, що Ющенко має відмовитися від Тимошенко для того, аби “не сваритися з Президентом”. Тоді для чого нам буде Ющенко, коли він перетвориться на слухняне знаряддя в руках президентського оточення? Ми вже мали Пустовойтенка – фігуру ідеальну для такої ролі. Ющенко ж покликаний робити реформи – тобто, процес, на який не здатен Президент. І позбавляти Ющенка команди (бодай тієї частини команди, якій сам прем’єр однозначно довіряє) було би рівнозначним відставці прем’єра. Для мене однозначно: без Тимошенко це вже буде не той Ющенко. Бо йдеться не про особистості, а про стиль, про форми і методи діяльності.
Позиція “ми дамо Ющенкові партію, але хай він відмовиться від команди” є однозначно шкідливою: Ющенкові необхідні і партія, і команда. Тим більше, що до участі в різних формах правоцентристського об’єднання нині зголошуються партії “Батьківщина”, “Собор” та Конгрес українських націоналістів. Але у цей же час чимала частина політиків із середовища НРУ не здатна знайти компромісу з УНР та “Батьківщиною”. Окремі лідери ПРП заявляють про шкідливість Юлії Тимошенко як фактору. Не зрозуміло, у якій формі будуть присутні в блоці “Собор” (який у Львові активно конфліктує з ПРП і НРУ) та КУН, в якому, окрім Слави Стецько, не залишилося політиків першої величини.
Однак об’єднання правих вигідне не лише Ющенкові та націонал-демократам.
Відомо, що об’єднавчими процесами (але у дуже вже специфічній формі) цікавиться глава Адміністрації Президента Володимир Литвин. Існує інформація, що окремі політики з центристського табору активно консультуються з Литвином і той дає цінні поради: як об’єднуватися, що робити, кого обирати на голову Руху. Чомусь процес нормального природного об’єднання кількох політичних сил у парламенті загальмувався після того, як деякі політики були помічені, нервово покурюючи біля входу у приміщення Адміністрації Президента.
Уявімо собі ситуацію (є кілька джерел, які гарантують достовірність), що один Ну Дуже Високий Політик (назвемо його умовно “Гарант”) викликав до себе трьох політиків (умовно назвемо їх У., К., і П.). Далі відбувається приблизно наступна розмова:
Гарант: Ми тут порадилися, і вирішили вас об’єднати. УКП (разом): А хто ж буде лідером об’єднаної партії? Гарант: Немає лідера? Ну, ми подумаємо над цим питанням.
Того ж дня в одну із партій повернувся із тривалих політичних блукань дуже відомий політик – і з чудовим іміджем опозиціонера, і в міру наближений до Адміністрації Президента, і з винятковими лідерськими задатками (про що вся українська преса писала років зо два тому, пророкуючи цьому політикові велике майбутнє; накаркали!). Тобто, об’єднання потрібне і для президентської адміністрації. Для чого?
По-перше, аби ефективно протистояти лівим на наступних парламентських виборах, їх мало подробити. Ліві мають свій стійкий електорат. Лівим потрібно протиставити якусь силу. Литвин, як історик за фахом (а всі історики є нездалими політиками, оскільки шукають у минулому рецептів для майбутнього – стверджую це на 100%, бо сам є істориком), очевидно, прорахував, що для ефективної діяльності на наступних виборах необхідно мати п’ять сил: правих (яких необхідно консолідувати), лівих (які навіть всупереч волі Банкової зможуть консолідуватися) і три партії – “Демократичний Союз”, “Трудова Україна” й СДПУ(о). У такій ситуації нейтралізують лівих, а ДС, ТУ і СДПУ(о) проходять “на ура” в парламент. Звісно, що в наступному парламенті саме ці сили і визначатимуть погоду, а права коаліція та ліві приречені на роль статистів.
По-друге, аби задовольнити власні амбіції. Не секрет, що останнім часом Володимира Литвина називають серед ймовірних спадкоємців Леоніда Кучми. 1994 року Литвин був одним з тих, хто привів Кучму до влади. 1999 року Литвин доклався до закріплення за Кучмою перемоги. 2004 року Литвин, напевне, спробує свої сили на виборах Президента України. Тому вже зараз необхідно продумати сценарій наступних виборів. Чому б, скажімо, не зіграти роль “батька” і “надії” української націонал-демократії? Чому б не об’єднати і не заопікуватися “гнаними і голодними”, тобто, українським правими? Чому б не розіграти знову тезу (дезу?) про “ліву загрозу” – тим більше, що олігархічні партії, які привели Кучму на другий термін, на наступних виборах гризтимуться між собою, ділячи свої симпатії між фірмами СДПУ(о) та “СБУ і син”?
По-третє, аби дійсно послабити Юлію Тимошенко. Оскільки проект, розроблений на Банковій і підтриманий окремими політиками як в НРУ, так і в ПРП, виглядає наступним чином: завтра збираємо партійні збори осередків “Реформ і порядку” і всі дружно пишемо заяви про вступ у Рух. Але ж чи варто пояснювати, що така поведінка не прийнятна для УНР і для “Батьківщини”? А тоді вже – питання техніки. Можна просто сказати всім: ми запропонували ефективний об’єднавчий механізм, а Юлія Тимошенко його заблокувала. У-у-у, яка вона погана... Не хоче, мовляв, єдності.
Зауважмо: у будь-якому випадку Литвинові вигідне об’єднання партійне, а не міжфракційне.
Об’єднання може бути справді вигідним і Юлії Володимирівні. Вона чудово розуміє, що її роль зводиться до одного моменту – імплементації рішень референдуму. У той час, коли Кучмі бракує 50 голосів для успіху процесу імплементації, сваритися з Тимошенко чи виганяти її з посади не на руку самому Президенту. Як-не-як, а Тимошенко – це ціла фракція в парламенті плюс впливи на середовище УНР. Тому об’єднана партія і міжфракційне об’єднання можуть слугувати Тимошенко як певного роду інструмент для “розтягування задоволення” від імплементації і від перебування на посаді віце-прем’єра.
Наступного ж дня, як Іван Степанович оголосить про завершення імплементації, Тимошенко відправлять у відставку. Аби цього не сталося, вона повинна мати потужні групи впливу – в тому числі об’єднану партію. Але перебороти ситуацію в НРУ і в ПРП, де значна частина керівництва ставиться до Юлії Володимирівни вороже, їй буде дуже важко і навряд чи під силу. Як показує досвід, Юлії Тимошенко легше знаходити справу з середовищем СДПУ(о), аніж з Народним рухом України.
Об’єднання може бути вигідним і самим лідерам окремих партій, які задумалися над тим, що не за горами 2002 рік і добре було б подбати про вигідні місця в єдиному списку від Народного руху України. Тому вже невдовзі можна прогнозувати перехід низки відомих політиків із середовища ПРП в НРУ. Але чи стане цей процес свідченням доброї волі? І чи можна процес приєднання назвати об’єднавчим процесом?
Ситуація з утворенням єдиної партії далі залишається невизначеною. Принаймні, ніби існує домовленість про те, що найближчим часом має утворитися узгоджувальна комісія – по 3 представники від кожної з партій, – яка й представить певний узгоджувальний механізм об’єднавчого процесу.
Боюся, що вийде, як завжди: або переговори зайдуть у тупикову ситуацію, або результат буде кардинально протилежним, аніж задуми.
Автор є керівником Центру політичних досліджень “Нова хвиля”.
|
|
