|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| ||||||||
|
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
|
|||||||
|
| ||||||||
ВШАНУВАННЯ
У Львівській галереї мистецтв відбулась презентація документально-художньої повісті Валерія Грабовського “Возницький. Книга перша: Предтеча”. Більшість з присутніх на презентації не встигли прочитати саму книгу, тому привітальні промови зводились до особи самого Возницького. Серед них можна було виділити дві основних теми: “Возницький і замки” та “Ми з Возницьким”. Легенда львівського музейництва, один з останніх його “могікан”, Борис Возницький – ходячий клондайк для істориків і публіцистів. Його пам’ять вміщає сотні і тисячі фактів про експонати галереї, якою він керує впродовж майже сорока років. А в його більш ніж півстолітньому “житті в мистецтві” поназбирувалось стільки унікальних, екзотичних, а часом і містичних випадків, стільки цікавих контактів і щасливих трафунків, що сам Бог велів це все нарешті хоча б частково, хоча б в першому наближенні зафіксувати. Тим більше, що Борис Григорович – прекрасний, оригінальний, і, здається, невтомний оповідач. Той, кому пощастило хоча б раз слухати Возницького, безперечно, відчує вплив його індивідуальної манери спілкуватися на автора. На жаль, документальний бік викладу книги Грабовського є досить слабеньким. Немає ні біографічного, ні іменного покажчика, тому канва життєпису виглядає якимсь пунктиром, в якому місцями губишся. Дещо архаїчною сприймається у кінці 2000-го року і стилістика твору, який явно апелює до ліпших традицій радянського нарису 70-х. Перша книга, цілком у традиції детективного жанру, зупиняється в найінтригуючому місці. Бо найцікавіше, на думку самого Возницького, – його експедиції під час роботи в картинній галереї. Але це вже – тема майбутньої частини видання. Сам Борис Григорович на пропозицію присутніх власноруч писати мемуари відмовлявся браком часу, якого так катастрофічно бракує на його улюблені замки. Але якщо сталося б диво, і у добі знайшлася б 25-та година, він написав би спогади “Як мені щастило”. |
|
|