Богдан Пужак: "Заряду енергії, отриманого в жовтні 90-го, вистарчить на все життя"
Жовтень 1990 року назавжди запам’ятався двома подіями – падінням Берлінського муру та акціями протесту українських студентів. Можливо, для світової історії ці події не є рівноцінними, але для нас голодування студентів на Майдані Незалежності, та все, що з цим пов’язано, залишиться яскравим спалахом у свідомості. Минуло десять років. По-різному склалася доля учасників голодування – одні займаються політикою, інші – бізнесом, є й навіть такі, хто живе тепер за кордоном. Але безсумнівним є те, що всі учасники голодування були і є Особистостями. Пропонуємо Вашій увазі розмову з Богданом Пужаком. На прикладі Богдана якнайкраще можна прослідкувати долю цілої генерації – нового покоління українців.
– Богдане, жовтень 90-го, що викликає у Твоїй пам’яті ця дата?
– У жовтні 90-их мені було всього-на-всього 22 роки, я був студентом. У той час студенти були надзвичайно активною частиною суспільства. Ми не тільки слідкували за тими процесами, що відбувалися у суспільстві, але й самі не могли стояти осторонь. Я завжди пам’ятатиму ці відчуття, які дає боротьба за справу, в яку беззастережно віриш. Ми були молодими, іноді наївними, але свято вірили у свої ідеали. Ми намагались щось змінити, і робили це з величезним задоволенням.
– Чи з’явилося в Тебе (якщо так, то коли) розчарування від того, що потім стало відбуватися у Україною?
– Почну з того, що ще під час голодування відчулася певна різниця між львів’янами (та й загалом галичанами) та студентами з інших регіонів. Для нас це була національна революція. Для інших... Знаєш, багато чуток ходило в той час, чи голодували, чи ні, що взагалі там творилося в таборі голодуючих. Я десять років опісля того можу сказати, ті люди зі Львова реально голодували, вони робили це свідомо, а кияни в переважній більшості сприймали це як молодіжний прикол, як тусовку. Це не була жертовність, як це сприймалося нами. Наш табір дехто сприймав як політичний Вудсток, і відповідно себе поводив. Навіть коли постало питання про продовження голодування і було декілька варіантів: захоплювати Верховну Раду чи не захоплювати, піднімати революцію чи ні, львів’яни це сприймали цілком серйозно. Це цілком реально розглядалося, наприклад, чи звертатися до військових за підтримкою чи ні.
Можливо де в чому ми були радикальними, але реально працювали на вирішення проблем, які ставилася в наших вимогах, а для киян та студентів зі Східної України це було зовсім інше.
Може за десять років у мене змінилися погляди, беручи до уваги ситуацію, яка склалася в Україні, і я все це сприймаю зовсім інакше, ніж тоді й тому так говорю. А в той час ми все розуміли, але мовчали, думали нехай левову частку слави візьмуть на себе кияни. Тоді були певні розбіжності між київськими та львівськими студентськими організаціями. Ми підсвідомо відчували генетичну єдність з галичанами часів січових стрільців, УПА. Звичайно, студентський Київ теж піднявся, але на відміну від нас, вони навряд чи пішли би під танки, як це робили китайські студенти.
Зараз, у своїй теперішній діяльності, я виходжу з того, що необхідно будувати таку країну, яку собі уявляєш, і не погоджуватись на компроміси. Я хочу жити в країні, де будуть нормально жити українці, де життєвий уклад буде як в Європі, де не буде проблем із свободою слова, де телебачення буде україномовним. Звичайно, я не маю ілюзій стосовно всієї України. Я робитиму спочатку у себе вдома, в будинку, місті, а потім на якійсь більшій території.
– Як склалася твоя доля після голодування?
– Після бурхливої студентської молодості довелося займатися всім. У важкі часи намагався чесною працею заробляти гроші. Так прийшов до підприємництва. Отримав величезний досвід – бо працював у різних сферах. Тому називаю себе не підприємцем, а управлінцем. Можу керувати тим чи іншим проектом. На сьогодні я керую організацією, що будує високовольтні лінії електропередач. Перед тим очолював компанію “Галицькі інвестиції”, працював у різних молодіжних структурах, навіть свого часу був ініціатором створення “Радіо Люкс”. Для того, щоб робити великі справи, потрібні певні матеріальні ресурси. Насамперед треба забезпечити свою сім’ю, потім людей, що тебе оточують...
– Наскільки я знаю, Тобі не чужа й політична, громадська робота?
– Так, у 94-му я брав участь у виборах до міської ради, у 98 – до Верховної. На жаль, безуспішно. Але я самокритично оцінюю свої політичні невдачі. Насамперед коли щось не виходить, претензії треба виставляти собі. Якщо почати перераховувати якісь обставини, це виглядатиме як виправдання своїх помилок і недоліків, поразок. Та це значить лише, що в певному проміжку часу ти сам недопрацював.
Я хотів стати депутатом, аби мати змогу впливати на ті процеси, які відбуваються в державі. Я зробив, і може, ще зроблю декілька спроб. Для мене це просто – якщо вийде – виходиш на нову орбіту, якщо ні – далі залишаєшся у тих самих рамках, бо тобі не вдалося їх розширити. Але я вмію отримувати задоволення від того, чим займаюся в конкретний момент.
– Але що є первинним – політична діяльність чи бізнес?
– Бізнес це похідне. Для того, щоб брати участь у створенні громадянського суспільства, нормальної держави я мушу активно працювати. На сьогоднішній день для мене є неважливою партійна приналежність. Я хочу знайти якнайкраще використання свому потенціалу – чи це буде участь у виборах, чи державна служба, чи управлінська робота. Я достатньо молода людина. Але до активного життя мене спонукає важливий момент – песимістичне ставлення до теперішнього державотворення. Ми в Галичині стаємо нацменшиною, і ми це змушені будемо визнати. Тому вже зараз треба думати як будувати свій світ, своє суспільство.
Єдине, що тішить – Ющенко очолив уряд і навколо нього формується певна атмосфера, з’явилася людина, яка може претендувати на роль лідера і може зробити Україну українською чи принаймні почати робити – бо досі цього не робилося.
– Чи не виникає в Тебе ілюзії, що ми це вже мали. На дуже багатьох особистостей ми вже покладали дуже багато надій?
– Ні, я вважаю, що власне Ющенко може об’єднати тих людей, які стоять на засадах українськості в цій державі. Щоб дати шанс Ющенку, я готовий знову йти голодувати.
– Молоді підприємці – такі як Ти, національносвідомі, достатньо забезпечені, – наскільки зараз ви готові на радикальні кроки. Адже на відміну від 1990 вам вже є що втрачати?
– Якщо йдеться про ризик, то я кожного дня ризикую, я розумію в якій державі ми живемо. Всяке може статися – особливо з активними людьми. Кожна людина в певний період може перестати керуватися розумом, а діяти під впливом емоцій. Я вважаю так: якщо починається свідома боротьба за щось – за переконання, за ідею, то треба боротися, а не думати про небезпеку. Я хочу жити в такій державі, де буду спокійний за своїх дітей. А для цього треба змінити становище не лише навколо себе, бо неможливо збудувати невеличкий рай лише для себе. У жовтні 1990 року ціле покоління отримало величезний заряд енергії. Молоді люди побачили, що якщо чогось сильно захотіти, то це можна здійснити. Особисто мені цього заряду енергії вистарчить ще надовго.
P. S. Богдан Пужак зараз є головою правління ЗАТ “Південьзахіделектромережбуд”
Розмовляв Олег ОНИСЬКО
|
|
