Народний артист України Володимир Гришко: У бельканто більше цінується не крик, а проникливий спів на піано
ТЕНОР
Напередодні вистави у Дзеркальному залі Львівської опери директор театру Т. Едер представляв Володимира Гришка перед журналістами, співаками й діячами культури. Гість зумів задовольнити цікавість преси, підтримати невимушену розмову, щиро поділитися не тільки планами на майбутнє, а й деякими думками, що бентежать його як громадянина. “АРТ-ПОСТУП” цікавився насамперед тим, як ведеться нашому краянину на одній із найпрестижніших сцен світу.
– Завдяки яким рисам чи якому професійному розпорядку й ритму сценічного життя Вам вдається не сходити з того елітного кону, яким вважають Метрополітен Опера?
– Не проблема вскочити в “Мет” з якоїсь причини. Проблема туди повернутися. Це найтяжче. Справді, це мрія кожного співака туди добратися. Так, важко, неймовірно важко. Ви знаєте, коли я туди потрапив, казали, що це все одно, що верблюдові пролізти крізь вушко голки, – отак воно мені було нелегко. Біля цього крутилося багато суто політичних проблем і питань. І навіть те, що я українець, становить певну проблему. Я ж не італієць, а українець...
– Але ж Ви не перший?
– Ще за “залізної завіси” туди приїхав славетний український тенор Анатолій Солов’яненко, світла йому пам’ять. Він показав світові, що не тільки італійські співаки мають право співати на найпрестижніших сценах, а й українські. Після нього цю стежку відкрила видатна українська співачка, найкраща Тоска у світі – Марія Гулегіна. Зараз це найяскравіша перлина Метрополітен Опера. Ми з нею багато міряли: якби то так приїхати і зробити гала-концерт у Києві. До речі, нещодавно був у Києві великий концерт на каналі “1+1” до його 5-річчя, на який приїхав наш славетний бас Анатолій Кочерга, а ще в цьому концерті серед справжнього сузір’я відомих колег взяли участь Валентин Півоваров, я і Вікторія Лук’янець. Так от, це вже друга українка з наших сучасниць, що так само співала в Метрополітен Опера. Тепер там завдяки диригенту Валерію Гергієву, який перетягнув туди вже майже половину трупи з Маріїнського театру, досить потужно представлена російська сторона. Але все ж таки починали там першими українці...
– Чи їх кількість може зрости?
– Я б того дуже хотів. От взяти хоча б львівського співака Стефана П’ятничка: я думаю, що він в’їде в Метрополітен Опера на білому коні. Хоч він там ще не співав, але я впевнений, що його там радо приймуть. Це унікальний баритон! До речі, можна згадати й співачку, яка працює в “Сіті-опера” і є там примадоною – Оксана Кровицька. Я з нею співав. Пам’ятаю, коли вона вперше виходила на сцену у “Князі Ігорі”, де співала величезну, складну партію перший раз, – то так хвилювалася, бідолашна... Але після цього її запросили знову, й вона лишилася у театрі. Тепер ця українка – властиво львів’янка! – там головна. У Метрополітен вона поки що не співала, але маємо надію, що вона буде й там.
– А Вас як там помітили?
– Я дуже добре запам’ятав свій дебют в “Парк-перформенс”. Потім мій дебют відбувся 1996 р. вже на стаціонарній сцені (там не вважають дебютом, коли артист співає десь на виїзді з концертами, а от на сцені – то вже справжній дебют). От і у Львові в мене дебют справжній цього разу.
– Чи є шанс звернути увагу критиків незнайомим ім’ям?
– Коли я дебютував, “Нью-Йорк таймс” дуже добре відгукнулася про мене. На одну роль було призначено три тенори, ми неначе змагалися: Аланія, Марчело Джордані і я. І кожен мав рецензії. Але так випало, що я отримав найкращу. Але там написали, що я російський тенор, хоч я їм зовсім так не представлявся. Діаспора там мене мало з потрухами не з’їла, я мусив виправдовуватися: “Побійтеся Бога. Я ж українець, у мене так і в паспорті й у візах пишеться. Я маю вид на життя в Америці. Але паспорт у мене український!” Отож усі разом ми негайно кинулися телефонувати до редакції, спростовувати відомості про моє громадянство. Відтоді в моєї родини таки по-справжньому відверті стосунки з діаспорою. Я багато співав у діаспорному середовищі в Канаді, багато до мене листів приходить звідти. Навіть маю свою кімнату в “Українській хаті” у Квінці. Мене постійно запрошує туди пані Олена Новицька, як персонально знає Павароті, Домінго... Ця українка не пропускає жодної опери в Метрополітен, і хоч грошей вона небагато заробляє, але буквально живе цим мистецтвом, сама співала у хорі “Думка”. І коли я туди приїжджаю, мене зустрічає цілий екскорт українців. Я щасливий, що наші стосунки дуже порядні. Вони до мене ставляться з відкритою душею. До речі, в Нью-Йорку, я ходжу до церкви Св. Юра. Я вже домовився з паном Добрянським – він перший з еміграції співав у Метрополітен, а зараз на пенсії і є регентом, – буду співати в його церковному хорі.
– Які ролі з тих, що доводилося виконувати Вам особисто, найближчі: героїчні, драматичні, мелодраматичні?
– Серед моїх фаворитів Рудольф з “Богеми”, Альфред з “Травіати”. Серед російських класичних – Ленський і Герман з опер Чайковського. А серед українських – Петро з опери Лисенка.
– Як складаються стосунки із диригентом-постановником, чи дозволяєте Ви запропонувати своє трактування сценічного образу?
– Якщо в Метрополітен мені пропонують, щоб я щось робив, то я виконую все ретельно, не вступаю у суперечки й не хочу від себе вводити якихось новацій. Не маю на це права. Я дуже слухняний, тому що знаю: там фахівці все розписали. На себе я не беру такої сміливості й відповідальності диктувати умови диригенту чи сценаристу Метрополітен. Це ж я можу сказати й про паризьку Гранд Опера й про х’юстонську Гранд опера. У решті оперних театрів, хоч я так само їх поважаю, я ризикую: адже я все таки митець, актор, я теж хочу щось від себе, від своєї душі додати. Наприклад, у Нью-Орлеані я співав “Богему” і мені не подобалося, що мій герой майже завжди сидить. Мені не хотіли поступитися, і зайшло на конфлікт. Про це негайно довідалися у моїй агенції. А агенти зовсім не хочуть слухати мене, вони прислухаються до адміністрації. Розумієте? Я їм пояснював, що так не може бути, що я звик до іншого бачення, що в моїй крові цей образ Заферелі, що я не можу, ну просто не можу цього. Ми так довго боролися... Врешті на тій лавці я й лежав, і спав, і стояв.... Що ж, насолоди я від цього не отримав: ні від самої вистави, ні від музики, бо там, до речі, й диригент дебютував, тому оркестр на моїй партії гримів так, що моє “мецо вочі піано” не було чутно. А у співі бельканто головне не тільки кричати, не тільки демонструвати свою силу звуку, а співати тихо й проникливо. Нічого. Я й це пережив.
– Чи концертуєте?
– Так. Цього року я взяв участь у фестивалі слов’янської класики, де відспівав майже всього Чайковського. То було в “Еліст хол” у Манхеттені. Тепер плануються виступи тріо (віолончель, фортепіано і я як тенор) з великою кількістю концертів по Америці. Ще тріо це навіть не має назви, але агенти хочуть зробити щось на зразок “Тріо XXI століття”.
– Який відсоток постановок у Метрополітен Опера становить світова класика й російська? І чи Вам особисто відомий випадок, коли хтось зацікавився українською оперою?
– Колись серед своїх друзів в діаспорі казав: “Як би було добре знайти гроші й поставити наш прапор опери “Тараса Бульбу”. На що мені відповіли, що Метрополітен 1934 року ставила “Тараса Бульбу”! Я здивувався, як то могло бути?! Але, так, ще стара сцена Метрополітен справді чула українську музику. Співали в тій виставі самі американці. Розумієте?! І афішу я особисто потім побачив у склепі, де продаються наші книжки й сувеніри. Отже “Тарас Бульба” там уже був. Але він повинен повернутися! Зрештою, не обов’язково прагнути постановки на елітній сцені Метрополітен. Можна у Вашингтоні, в “Кенеді центр”. Там дуже гарний зал, мені довелося там двічі співати. То було б просто фантастично!...
– Як виглядає Ваша щоденна праця?
– Коли ти їдеш у Метрополітен не готовим, ти мертва риба. Тебе вже не запросять наступного разу, тому що негайно ідуть чутки: от Гришко не готовий. Потім дорого коштуватиме довести, що ти справжній музикант, і що тобі просто не вистачило часу, щоб зробити все так, як слід. Театр дає тільки 2-3 уроки, і один повний “каст”: там, де ти здаєш цю партію диригенту. А Валерію Абісаловичу Гергієву так просто здати не виходить. Він не зважатиме на те, що я з ним “Кармен” співав, відкриваючи гастролі у Токіо, чи “Євгенія Онєгіна”, що я співав із ним у Мадриді “Реквієм” Верді багато разів. Ні, ця людина не робить таких подарунків. Це метр! Довелося займатися приватно. Урок коштує 150 -120 доларів. Тепер уявіть, як я хотів якнайскорше вивчити партію. Вивчив негайно, прийшов, як огірочок. Оце гарний стимул! А коли приїжджаєш до Києва, так як почнуть возити: рік вивчити партію... Який рік? Місяць – і як соловейко повинен свердлити! Отак. У тому й полягає різниця між нами й Заходом. Валерій Гергієв дав мені один урок з “Кармен” і сказав: “Якщо ти зрозумієш, то будеш молодець”. Я прагнув його зрозуміти. Далі: Нельо Санті цей видатний метр-диригент, він мені дав близько 5 уроків з “Богеми”. Приходив, ми працювали в деталях, таємниці мені відкривав у партії Рудольфа, казав: “Навіщо там витрачати стільки енергії на голос, навіщо? – Забудь про то!”. Він знає взагалі всі партії Верді напам’ять, ніколи він не стоїть із партитурою. То досвід всього життя. Я з ним співав ще у Франкфурті. Пригадую такий випадок. Коли славетний король тенорів Павароті якусь там не ту ноту заспівав, цей диригент одразу ж йому підказав, той подякував маестро. Це було в Метрополітен.
– А є порозуміння із режисерами?
– Недавно я був залучений до однієї постановки в Канаді. Про ту торонтську “Травіату” писали, що це остання модерна постановка цього століття. Там мені довелося лежати під купою живих тіл представників різних сексуальних напрямків, у халаті, в плавках, з мобільним телефоном і ...співати партію Альфреда... Жах якийсь! Що я не робив, що я не казав, – я тільки псував собі нерви. Хотів було все кинути, але мене стримувало бажання іще раз повернутися до Торонто, бо там чудова українська громада. Тому, опустивши голову, погодився на цю муку. Уже тільки думав, як би то тільки доспівати, – так воно мені обридло, що я не хочу її більше співати. Навіть тут у Львові не хотів, але мушу. Зрозумійте, я можу співати, але не хочу, бо настільки воно мені вже там спротивіло, такі спомини й згадки, що ну їх! І я нічого не зміг вдіяти. Але скандалу, шуму, фурор таки ця постановка наробила не тільки на Канаду, а й на цілу Європу. Там на сцені і наркомани, там і драг продають, і ширяються у вену, і паралельно з такою “осучасненою” версією “Травіати”, ніби з туману випливають картини, де ми з партнеркою у звиклому оперному вбранні, я у нормальному фраці. А потім сцена враз змінюється, і ми вже виходимо якісь голі, у якійсь шкірі, – страхіття! І такий диктат режисерів, мабуть, не скоро відійде...
– Отже Ви не маєте права голосу?
– Язик ворог мій. Мій агент вчить: “Твоя справа співати. А я за тебе говоритиму. Однак, ніколи не бійся сказати “ні”. – І в цьому є раціональне зерно. Візьміть хоча б такий приклад: один молодий талановитий бас – заслужений артист, лауреат багатьох міжнародних Гран-прі поїхав до Іспанії, відспівав дуже вдало контракт, а потім завів розмову з директором про те, щоб залишитися там. І все! Він більше туди не повернувся, – оце прикро. Бо там так не прийнято.
– Чи може українська класична опера вийти на Західний ринок?
– Я думаю, що й Лук’янець, і Кочерга, і Пивоваров, і П’ятничко, – усі можуть стати окрасою записів збірки наших опер на CD. Та до російської й світової класики інше ставлення на Заході. Її там сприймають, бо знають. А наша мало відома. Але розслаблятися не можна. Оцей сумнів мені особисто допомагає. Я кожен день кажу собі: “Ти ніхто, ти повинен працювати”... 10 років кар’єри пролетіли як рік чи два. Ще здається недавно починав. Кар’єра – це ще не все в житті, і досягнення – це не головне. Взагалі тримати себе у формі тенора, бути на рівні – дуже важко. Треба пройти всі митарства і здати той важливий життєвий екзамен: що ти зробив для людей, для Бога, для сім’ї, для дітей. Зараз я переглядаю своє ставлення до кар’єри, до свого професійного заняття. Якщо Господь відведе мені ще років з 10 поспівати, то я й більшого не хочу. Хочу піти, коли я ще зможу мати час віддатися суттєвішій справі. Бути повсякчас у кар’єрі, у напрузі компетентності – це виснажливо. А час збігає так швидко...
Підготувала В.С.
Довідка Поступу: Володимир Гришко народився у Києві, хоч батьки його родом з Полтавщини. Шлях сходження до вершин світового визнання В. Гришко розпочав із навчання в музичному училищі ім.Глієра по класу гітари (відділ народних інструментів). В.Гришкові пророкували кар’єру гітариста. Однак він став професійним співаком і давно вже не бере гітари до рук. У його біографії були вокальний відділ Київської консерваторії, аспірантура, міжнародні конкурси, на яких йому присуджували гран-прі. За те, що самостійно поїхав за свій кошт на конкурс до Марселя і там отримав 3-ю премію, його на конкурсі Глінки назвали “вискочкою” і “покарали” тим, що не присудили першої премії. Однак сам артист вважає, що нічого страшного не трапилося, і згодом життя все розставило на свої місця: він стажувався у Нью-йоркській “Сіті-опера”, де 4 роки був лідер-тенором. А партією Альфреда (тією ж, якою тішилися у неділю львів’яни) дебютував 1994 р. під егідою “Метрополітен опера”. А через 2 роки відбувся його дебют на стаціонарній сцені “Метрополітен Опера”. Багато концертував із хором “Думка” містами Америки. Має записи на 5 компакт-дисках. Цього місяця вийшло дві збірки російської класики. Серед хобі-вподобань: вправляння в живописі, читання “життєвих” романів Даніели Стілл, замилування кіньми (з дитинства займався кінним спортом). Любить відпочинок на природі у куточках, що нагадують йому мальовниче Закарпаття: у Києві – біля дніпровських гір, а в Америці їздить до кемпінгу “Союзівки” на ватру, шашлик, спілкування (щоправда, шкодує жартома за тим, що нема там самогонки й сала, яке поважає як національний наркотик, і ладен контрабандою волочити його до Нью-Йорку аж 7 кілограмів). Коли має можливість, залюбки співає у Володимирівському соборі в Києві. Щиро побожний. У цей приїзд до Львова відвідав собор Св. Юра та католицьку Катедру, ладен молитися у будь-якому храмі, де є хрест. У другому антракті опери “Травіата” дістав у подарунок від львівських шанувальників альбом “Храми Львова”, яким дуже втішився. Після вистави у теплому слові подяки В.Гришко визнав Львівську оперу найкращим оперним театром України.
|
|
