Профанація-2000
або Дуже суб"єктивні візії Х Міжнародного гуцульського фестивалю
Лариса АНДРІЄВСЬКА
Куди я, власне, поїхала?
Х (ювілейний!) Міжнародний гуцульський фестиваль було заплановано як грандіозну акцію, котра мала розпочатися Всеукраїнським пісенним фестивалем в Яремчі під батутою Богдана Янівського, продовжитися літературно-мистецькою акцією “Криворівня-2000” під головуванням Івана Драча і завершитися триденним святом у щойно відреставрованій і причепуреній Коломиї. Офіційно затверджена програма передбачала святкування 300-ліття Олекси Довбуша, відкриття музею писанки і коломийського двірця, а також чисельні наукові конференції, спортивні гуцульські забави, екскурсії, театральні прем’єри, творчі зустрічі, храмові празники та святкові Богослужіння. Сказати, що свято не вдалося, – нічого не сказати. І ще одна заяложена істина: починати слід від початку.
День перший:
крізь терни до фестивалю
А почалося від того, що я так і не спромоглася вирішити питання акредитації, бо ніхто до пуття не знав, що, де і коли має відбутися. У день від’їзду я дізналася від пана Янівського про те, що вже точно не відбудеться – через організаційні проколи пісенний фестиваль перенесено на 12 жовтня. Зрештою, з Києва долинула неперевірена чутка, мовляв, Штаб фестивалю слід шукати в Яремчі і саме там акредитують і селять журналістів. То ж сіла я в рахівський потяг і посунула назустріч невблаганній долі.
Доля не квапилася мені всміхатися. Попереду було 10 годин у плацкартному вагоні – по 10 чоловік у купе, куди мене пустили виключно завдяки нездоровій худорлявості. Зате які типажі! З кожним кілометром від Станіславова все відчутніший перехід від просто України до благословенної Богом Гуцульщини: тут уже не копаються і не сідають на коліна, частують пампухами і не риплять на своїх змордованих дітей, а коли і матюкаються, то так природно, що шарітися просто смішно. А на фініші нова халепа – тризірковий готель “Карпати”, у котрому мав би міститися Штаб,– виявляється базою акції “Криворівня-2000”. За дверима з фотоелементами поважно сновигають “безсмертні” в особі Драча, Лубківського, Іваничука, Павличка, Пушика, серед яких трапляються безсмертні без лапок: Іван Гаврилюк, Марія Стеф’юк, Ігор Римарук, Іван Малкович, Василь Герасим’юк та інші. А тут для повного комплекту з’являюсь я – розшарпана і брудна після трикілометрового рейду гірською трасою і з посвідченням “поступівського позаштатника” (а могли б і того не дати!). Та оскільки це вже Гуцульщина, адміністратор готелю, гуцул Петро Семків селить мене в одномісний покій за 15 доларів на добу зі сніданком і навіть погоджується на післяоплату (уявляю, якби “Поступ” отримав цей рахунок!). І тільки тому, що я жінка, а надворі глуха ніч і мжичка. На його місці будь-який щирий українець вижбурив би мене під дощ, а я би навіть не образилася. Зрештою, я з великими труднощами дізнаюся, що журналістів нібито селять у Коломиї, а на перший день “Криворівні” я вже спізнилася. Проте безсмертні без лапок презентують мені програмку акції і люб’язно діляться непересічними враженнями від першого дня конференції “Криворівня і Гуцульщина в контексті національного відродження”.
День другий:
криворівненський феномен – учора і нині
Це маленьке гуцульське селище спередвіків було столицею українського духу. 100 років тому тут почали відпочивати українські письменники. Першим благословенне місце віднайшов Володимир Гнатюк і запросив сюди Франка. Згодом до Криворівні приїжджали за натхненням Стефаник, Черемшина, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, а також художники школи Новаківського. У 1941 році “сезон закрив” останній досовітський класик фундаментального живопису Федір Кричевський. Тут він створив свого “Довбуша”. А на початку 60-х Криворівню наново відкрила кіногрупа Параджанова. Тут же у 80-х відбувалися зйомки першого україномовного фільму “Камінна душа” за Гнатом Хоткевичем. У Криворівні навіть нездари і посередності перетворювалися на геніїв, мабуть тому, що ставали трішки гуцулами. Цьогорічну акцію організував Голова Державного Комітету з Питань Інформаційної Політики, котрий привіз на комфортабельному “Мерседесі” ще багатьох лауреатів Шевченківської премії і задля справедливості – кількох справжніх митців і науковців. Та не мені судити класиків. Тому передаю слово Першому гуцулу української літератури (нехай дарує мені другий Перший гуцул Іван Малкович), поету Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ: “Криворівню-2000” було заплановано як відродження давніх духовних традицій. Натомість лишилося враження, що побував на короткій екскурсії у 70-80-ті роки. Анекдотично, навіть мультиплікаційно виглядав виступ Сливоцького і посередніх артистів з Франківська, які під фонограму почали щось там виконувати. І на контрасті сприймався виступ родинного колективу з присілка Вітче – жива гуцульська автентика, яка застигла у міфологічному часі: здорові, двометрові чоловіки і невеличкі жіночки.
І ще більше вразили мене виступи наших мистців, цей примітивізм позачасових поетичних спічів, безконечних нагадувань про роль депутатів першого скликання, які нібито вибороли нам незалежність України. Ці безглузді проголошення на тлі архетипальних танців, рухів, жестів, обрядів виглядали як профанація й анахронізм. Чи має право така акція на існування? Так, звісно, та є речі, які слід робити як слід, або не робити взагалі”. Менш свідомий творчий люд окреслив події конференції лаконічніше і легковажніше, а саме: “взяли пляшку коньяку і пішли на Черемош”. А другого дня більшість делегації воліла проспати, застудитися чи спізнитися на автобус. Тому другий день конференції минув у блуканнях Яремчею перед фінішним кидком до Коломиї.
День третій:
де ж ви, гуцули?
Тут можна довго розпачати на тему деградації, русифікації, інфляції, корумпованості і люмпенізації нашого суспільства. Сьогоднішня Яремча – це безлике “євро” у готелях, та “євро” по-гуцульському: кондиціонери в кльозетах, солярій і водолічниця, проте не можна викликати таксі, немає кантору й ремонту взуття, а на сніданок жахливі рівненські сосиски зі склеєними макаронами. Це колиби, які працюють у режимі “фаст-фуду”: банош із мікрохвильової пічки, покришений консервованими грибами від “Чумака”, а до нього грибна юшка з “Мівіною”. Це жахливий кітч на дерев’яних базарах. Це коли на вашу з’яву у кнайпі вмикають якомога голосніше “Руки ввєрх” – і це у серці Карпат, де навіть діти за совітів не володіли “общєпанятним”. Де ж ті гуцули: чабани і мольфари, де коломийки, ліжники, суха різьба, мосяжництво? Можливо, у Коломиї? Що ж, до Коломиї залишалось майже сорок кілометрів і один день.
День четвертий:
Коломия без коломийок
Цей день для мене розпочався до світанку: аби встигнути на коломийський автобус, слід було мати принаймні дві години люфту. На вокзалі нова оказія: автобус не прибув. Зичлива касирка радить мені їхати через Делятин. А на делятинській автостанції більш поінформовані люди життєрадісно повідомляють, що всі рейси до столиці фестивалю скасовано: “А що ви собі, пані, гадаєте? Та ж нині Кучма приїжджа! Буде відкривав новий вокзал!” Ще годину втрачаю на те, аби знайти таксі у потрібному керунку. Після тривалого торгу водій (родом зі Стрийщини) погоджується на 20 гривень (у нефестивальний день за десятку можна заїхати з Коломиї до Ворохти). Та ради нема. На автостанції нас гальмує патруль – в’їзд до стратегічного об’єкта заборонено. До Коломиї мене таки пускають після великої порції “локшини” і войовничого розмахування диктофоном. Тим часом вулиці порожні – рядових коломийчан, господарів свята, суворо попереджено без нагальної необхідності не полишати рідні домівки.
Потім я довго шукаю заклятий Штаб фестивалю, і ще якийсь час – прес-центр, де на мене підозріло витріщуються і довго звіряють зі знимкою на посвідченні.
Потім таки випорпують звідкись останню (!) програмку і товстелезну течку з якимись печерними прес-релізами, які я, за бажанням, можу відксерити своїм коштом. І навіть обіцяють організувати “доступ до тіла” Президента, який переніс візит на завтра. Щодо програми, то я надто шаную своїх читачів, аби її тут подавати, бо жодна із акцій не відбулася вчасно і у призначеному місці, і не знати, чи відбулася взагалі. Зате мені гарантують поселення (за межею міста, без води та елементарних вигод). І це щиро гуцульський жест, бо готелі забиті вщент. У принципі, позаштатниця “Поступу” – не велике цабе, та, виявляється, що жертвами фестивального хаосу впали і Олексій Зотиков, і колеги з Першого національного, і з 1+1, і навіть трійця журналістів з Південної Африки. Навіть авто для представників мас-медіа не пропускають на пости через брак якоїсь там печатки. А десь під тим самим дощем поневіряються вже рідні мені “криворівненці”. Їм складніше, бо ще мусять відробити “Мерседес” і готель шляхом творчих зустрічей із дітьми та учнівською молоддю. Втрапити бодай на одну зустріч із собою вдається небагатьом, бо поки їх привозять на орієнтоване місце події, дітей і горопашну молодь передислоковують десь-інде. Від такої дози дезінформації рятує лише закарпатський коньяк і блага звістка про те, що до завтра їх відвезуть назад до Яремчі. А оскільки в “Мерседесі” з’явилися порожні місця, бо всіх мистців знайти не вдалося, а я вже настільки виснажена морально і фізично, що мимохіть розумію: ви собі як знаєте, а для мене цей фестиваль завершено.
День п’ятий: і останній
Того дня хтось відсипався у номері, когось таки возили показувати Кучмі, який чомусь прибув до Коломиї інкоґніто, незаагажований у жодних програмах і фестивальних виданнях. Після повернення зі стомлених метушнею і коньяком мистців на питання, що коїться в Коломиї, можна було вичавити лише одне: “Як це що? – реконструкція!” Подейкують, що Кучмі свято сподобалося. А крім нього, мабуть, ще тільки мені, бо останній день був винагородою за всі страждання і накопичуванням незабутніх етнографічно-кулінарних вражень. І був легендарний ресторан “Гуцульщина” з троїстими музиками, де гурме і музикант Тарас Чубай учив нас їсти пстругів під крижане шампанське і вже набридлий коньяк. (Виявляється, самички мають рожеве м’ясо, а самці біле й абсолютно інший присмак, а поливати форель краще не цитриновим соком, а грейпфрутовим). А ще незвикло бурхливий водоспад Перебій і настояне на прілому листі гірське повітря, котре за півгодини знімає похмілля, безсоння, перевиснаження, депресію і весь букет фрейдистських комплексів. І гуцулка, а паралельно зірка Національної опери Марія Стеф’юк співала нам щось із Елли Фіцджеральд...
Гуцульський міф чимось сумно подібний до міфу львівського. Львова вже нема, та лишилися львів’яни, так само і з Гуцульщиною, котра увічнена у розпорошених по світу гуцулах. І тішить, що, крім гуцулів, в Україні ще живуть повноцінні люди, зреалізовані в житті і в творчості, кого не псують ні слава, ні статки, ані прижиттєве увічнення, які живуть так, як їм подобається, нікому не продаються, нікому не заздрять і нічого не бояться. Мабуть тому, що, незважаючи на генеалогію, всі вони є трішечки гуцулами.
Р.S. А коломийки нам таки довелося почути у коломийському “Винному” барі, і то живі, а не анахронічні: “А “рубашка” – то сорочка, “воротнік” – то ковнір. А “карман” – то є кишеня, а “солдат”– то жовнір. Що зробили, москалі, Ви з нашої мови? У нас гривні, в вас – рубель, “Тьолки” – то корови. Маєм Київ ми столицю, Україну-мати І не треба, москалі, нам тут заважати”.
Яремча – Коломия – Львів,
спеціально для “Поступу”
|
|
