Рецепт успіху від "Океану Ельзи" є оптимізм
“Океан Ельзи” – це приклад того, що хлоп’ячі мрії збуваються, і якщо дуже прагнути успіху – то він не забариться. Можливо, секрет цього успіху в тому, що вони по-дитячому щиро приймали від життя те, що їм належало. Пам’ятаю концерт у Львові, у Палаці учнівської молоді: на сцені зовсім молоді хлопці бавилися в зірок. А потім Київ, співпраця з продюсером Віталієм Клімовим, перші концерти в Україні, в Росії, за кордоном, перші відеороботи. Тепер за ними фанатіє “молодняк” не лише в Україні. Тепер вони мають те, про що лише мріє більшість українських музикантів – концерти, студію, певну стабільність. Ми зустрілися зі Славком Вакарчуком та Юрком Хусточкою на студії Олександра Пономарьова – сюди хлопці часто забігають, навіть не конче по роботі, просто вони товаришують і з самим Сашком, і з багатьма іншими музикантами та звукооператорами, які щодня тут збираються.
– Славку, чи міг Ти уявити собі два з половиною роки тому, що переїдеш з хлопцями до Києва, до вас прийде успіх?
Славко: Ні, не міг. Я про це не думав, тобто думав, але не міг цього уявити, бо я інакше підходжу до життя – я не думаю над матеріальними речами майбутнього. Я ніколи не думаю, чи буде в мене в майбутньому хата чи машина, я швидше думаю про майбутнє більш філософськи: чи буду я щасливий, чи буду я здоровий. Мене ніколи не навідували меркантильні думки. Була мрія про успіх як такий, а що далі – хороша це річ чи погана, більше проблем чи зручностей – над цим я не думав.
– Ти тепер можеш про це сказати?
Славко: Можу. Великий тягар того, що тебе люди знають, і ти мусиш себе змінити, хочеш ти цього чи ні. Деякі недалекі люди називають це зірковою хворобою, але це ті, хто ніколи не відчував на собі уваги інших людей. Зіркова хвороба – це щось трохи інше. Це не тоді, коли ти робиш вигляд, що тобі щось не подобається, граєш вар’ята, зіркова хвороба – це коли ти не говориш, а думаєш по такі речі. Усе решта – хороше. Більше можливостей з’явилося. Більше їздиш, світ бачиш. По-моєму, все добре.
– А в Тебе не було таких моментів, коли Тобі було незручно за свою популярність?
Славко: Було. Досить часто, тому що я взагалі не люблю акцентування уваги на моїй особі поза якоюсь конкретною роботою. На сцені, на концертах – це зрозуміло. А в повсякденному житті я намагаюся не потрапляти в ситуації, коли потрібна моя популярність. Взагалі, слово популярність не люблю, воно якесь таке одноденне. Не хотілося б залишитися самому в певний час, як це буває з багатьма людьми. Треба адекватно усвідомлювати, що сьогодні так, а завтра може бути інакше. Просто треба робити вільно улюблені речі. Для мене музика – це, фактично, життя, а все решта грає другорядну роль, навіть та ж популярність – це всього-на-всього засіб для безболісного заняття улюбленою справою.
- А Твої батьки змирилися з тим, що Ти не став знаменитим фізиком?
Славко: Я ніколи би ним не став, просто мені дуже багато дала моя освіта, я дуже радий, що закінчив університет, я досі не покидаю надії написати дисертацію: не тому, що мені це потрібно, мені самому перед собою буде приємно, що я зробив те, що хотів. У мене була така мета, мені це справді цікаво, то чому я повинен це закинути тільки тому, що так склалися обставини? Я не звик підлаштовуватися під обставини, мені здається, що краще самому їх брати за роги і направляти, куди треба. Я зараз не маю часу на науку, але хотів би ще до цього повернутися.
- Ти вмієш прогнозувати своє життя?
Славко: Хто з нас вміє? Там тільки знають, що нас чекає. У мене є інтуїція, в мене є оптимізм. Мені здається, що успіху добиваються всі люди, в яких є оптимізм. Якщо ти песиміст, то від початку приречений на провал.
– Мені здається, що в інтерв’ю Ти іноді говориш не те, щоб не зовсім щиро, але трохи по-ігровому.
Славко: Я розумію, про що ти питаєш. Те, що про мене захочуть написати журналісти, вони і так напишуть - що б я не сказав. А правди все одно ніхто не буде знати: якщо я захочу сказати правду, то всі її взнають, якщо не захочу – ніхто, як би не старалися, до яких би психологічних прийомів не вдавалися. Є зміст абстрагуватися від того, що ти журналіст, а я музикант, – просто двоє людей собі говорять. Тобі подобається ця людина – ти з нею більш щиро говориш, не подобається – менш щиро.
– А ваш продюсер не вимагає від вас говорити саме так , співати саме так, одягатися саме так, а не інакше?
Юрко: Ні, такого немає. Наш продюсер Клімов не втручається ні в музику, ні в стиль, він займається стратегією і тактикою розповсюдження матеріалу на ринку. Є в нас ще Євген Ступка, який займається музичним продюсуванням альбомів, він працює з готовим матеріалом, обробляє звуки, тобто саунд, але він не впливає на творення цих звуків. Якщо торкнутись питання стилю, то, напевне, треба згадати людей, які не є нашими продюсерами, а просто допомагають нам. Це перукарський салон Тарасюків, які регулярно нас стрижуть і, в принципі, вони є засновниками нашого зовнішнього стилю, хоча про них мало десь говориться – не з нашої провини, а з провини журналістів, які вважають, що це реклама. Насправді це не реклама, а партнерство.
Славко: Дуже класно, що вони нарешті зробили свій бізнес (вкупі з творчістю) у Львові, бо, на мою думку, це чи не єдині люди, які розуміються на тому, що таке сучасний стиль.
– Пам’ятаєте себе такими, якими ви були у Львові? Що змінилося у вашому внутрішньому світі? Є різниця між і львівським і київським періодами?
Юрко: З одного боку, нічого не змінилося, з іншого боку – змінилося все. По-перше, з’явилася свобода у своїх вчинках. Я би навіть не назвав це львівським і київським періодом. Я би період перебування у Києві перший рік відніс би до львівського. Найбільший злам відбувся десь на другому році нашого перебування у Києві, зараз, я думаю, кожен відчуває легкість, свободу, можливість щось собі дозволити.
– А Ти, Славку, відчуваєш свободу в своїх діях?
Славко: Чим далі, тим менше. Мені здається, що свобода в творчому плані, про яку говорить Юра, збільшилася. Але справжня об’єктивна свобода відразу зменшується, тому що ти стаєш рабом своєї свободи. Це не тавтологія, це справді серйозні речі. Від тебе чекають чогось такого, ти є рабом свого імені, ти мусиш на це працювати і це дуже часто заважає. Ти не можеш дозволити собі зробити що-небудь абияк, мусиш робити все на найкращому рівні. Принаймні я так відчуваю. Але це стимулює, з цього народжуються якісь нові речі. Ти не можеш дозволити собі зробити щось гірше, ніж те, що ти робив перед тим. Це деколи дуже втомлює, але, по-моєму, це краще, ніж навпаки.
– Ви часто гастролюєте, а на гастролях, як відомо, часто трапляються несподіванки. Можете розказати про якийсь екстремальний гастрольний випадок? Я чула, що нещодавно ти, Славку, провалився під сцену?
Славко: Схема проста як граблі. Це був виступ на Сорочинському ярмарку. Була сцена, підлога, зроблена з ДВП, на ладан дихала. А в мене того дня був дуже спокійний настрій, і після того, як ти довго замкнутий, тебе прориває. У нас був дуже сильний енергетично концерт, ми розійшлися. В один прекрасний момент я почав сильно стрибати. Сцена провалилася... А далі розкаже Юра.
Юрко: У нас просто є така фішка: щоб чітко поставити останній акорд, Славік підстрибує. А тут Славік, видно, захотів, щоб було не так, як завжди. Він добре розбігся, підстрибнув – і в результаті провалився під сцену по пояс. Я це все добре бачив, бачив, як Славік вилазить на сцену, а потім з цієї дірки було видно дві пари очей – там сиділи якісь люди.
– Головне, що Славко нічого собі не поламав.
Юрко: Та він як в масло ввійшов!
– Які найцікавіші фестивалі були у вашому житті?
Юрко: Останнім часом, напевне, “Нашествіє” в Москві.
Славко: Він був оригінальним. Ми приїхали, а там дощ, злива, 13-14 градусів. Ми приїжджаємо в майках, нам холодно, а там – справжній Вудсток, всі в наметах.
Юрко: Дехто приїхав зі своїм наметом, але можна було заплатити і пожити в наметах, розставлених організаторами.
Славко: Усі разом, всі вкупі, туристський настрій. Я туди-сюди, ще не встиг зорієнтуватися, як уже час на сцену. Випхали нас на сцену, людей було вже досить багато, десь половина стадіону була вже заповнена – і далі вже було як завжди. Ніби нічого особливого не сталося, але сама атмосфера...
Славко: Унікальним було те, що на цей концерт поз’їжджалися з цілого колишнього Союзу.
– Я чула таку думку, що “ВВ”, “Океан Ельзи” в Росії – це класно, але це екзотика.
Славко: Я не хотів би спеціально коментувати цю ситуацію. Екзотика – на один раз, наприклад, запросити хор із Замбії. Але коли твої альбоми випускають багатотисячними тиражами... Може, це й екзотика, але ми цього не відчуваємо.
– А відчуваєте, що збільшується увага до вас?
Славко: Так. Є публікації в різних журналах, де люди оцінюють це як культурне явище.
Юрко: Можливо, екзотика була на початку, як тільки “ВВ” пробилися. Потім вони побачили, що це насамперед музика.
Славко: Ми не перші з українських груп у Росії і не останні. З’являються все нові і нові імена, наприклад, “Танок на майдані Конго”. Усе більше і більше українських пісень крутиться по радіо.
– На закінчення, “Океан Ельзи” ще не виконав своєї місії до кінця?
Славко: Ми група з чотирьох людей, які дуже сильно одне одного доповнюють. І я знаю, що ми можемо і зробимо те, що ми маємо зробити. Ми своєї місії ще не виконали, вона ще попереду. Як, коли? Це вже інше питання. Але те, що це відбудеться, я знаю точно. Це можеш вважати моєю інтуїцією.
Розмовляла Мар’яна САВКА
|
|
