Народний артист України, композитор Мирослав Скорик: Я ніколи не пишу конформістської кон"юнктури!
ЗА ЛАШТУНКАМИ
– Пане професоре, за останнє десятиліття вітчизняним меломанам, здається, не доводилося тішитися з нагоди створення сучасної української опери?
– На жаль, це біда наших театрів, а не наших композиторів...
– Тобто у Вашому випадку маємо справу зі щасливим збігом обставин?
– Я вдячний долі за нього. Театр дозволив собі замовити оперу, – в наш час це надзвичайна рідкість! Опера – це велика робота, і жоден композитор не погодиться писати її “в шухляду”, не маючи сподівань на перспективу постановки. Окрім того, що праця над оперою вимагає несамовитої віддачі душевної й інтелектуальної енергії, щоб фізично написати сам текст, потрібні також час і простір. А якщо це відбувається без жодної компенсації, то закономірно – композитори не пишуть опер. Від часу постановки останнього Губаренкового твору вже, здається, минуло більш як десять років. Останнім часом про нові опери мову взагалі не ведуть...
– Що спонукало Вас погодитися на це. Український сучасний композитор першої величини, автор симфонічних, камерних, сакральних, естрадних творів свідомо накладає на себе обмеження рамками жанру, теми, тексту. Чи знайшли ви там хоч дещицю свободи для творчого самоствердження?
– Сама ідея твору настільки глибока, що вона постала переді мною в дуже привабливому аспекті. Можливо, цю ідею дещо важко вирішити сценічно, але, написавши вже половину опери, мушу зізнатися, що задоволений зробленим. Для мене є дуже важливим ще й суто інтимний аспект: мій батько завжди мріяв, аби я написав музику на Франковий “Пролог” до поеми “Мойсей”. Досі я не мав на це можливості. А тепер мені приємно, що здійснив батькову мрію...
– Із чого розпочалася ваша робота над оперою?
– З того, що я домагався від лібретиста текстової основи, яка б дозволяла мені творити музику і вивільняла дію. Хоч лібрето як такого фактично нема взагалі, ним, по суті, є текст Івана Франка, але зробити з того тексту оперу, яка мала б сценічну дію – надзвичайно складне завдання. Утім, і я, і поет Богдан Стельмах – автор лібрето, вирішили йти за Іваном Франком. опера складатиметься із двох дій. Причому перша з них уже також написана, а зараз я працюю над заключною дією.
– Оскільки вже минає термін попередньо оголошеної прем’єри, а в афіші до святкування 100-річчя Львівської опери цю виставу ще не записано, то дозвольте поцікавитися, чи не виникло якихось непередбачених ускладнень у творчому процесі?
–Так. На жаль, маю багато труднощів саме з другою частиною. Там, за Франком, є багато філософських роздумів, а дії як такої майже нема. Тому я попросив лібретиста знайти якийсь тактовний підхід до тексту й драматургії, щоб друга дія не позбувалася динаміки у розвитку сюжету. Поки що лібретист думає над вирішенням цієї проблеми, і це мене, власне, зупиняє, адже музику треба класти тільки на лібрето.
– А такий хід лібретиста, як уведення в дію пари молодих закоханих, котрі промовляють словами із “Пісні пісень”, додав вам натхнення?
– Справді, у Франковому тексті закоханих немає. Проте така лірична нута доречна, бо збагачує загальне звучання. Але ці персонажі якось повинні включитися в дію, а поки що вони весь час кохаються. Вже здається аж занадто того... Вони мусять якось увійти в загальний драматургічний конфлікт. І от саме це зробити найскладніше. Як би це мало бути, я ще не уявляю. Це справа драматурга-лібретиста й режисера, я ж мушу знайти адекватне музичне вирішення їхньому задуму. Ми міркуємо над тим разом, і я сподіваюся, що неодмінно дійдемо до якогось оригінального висновку.
– Як часто ви зустрічаєтеся разом?
– Хотілося б, звісно, збиратися частіше, але в кожного з нас свої справи, гастролі, та й літо – пора відпусток, а режисер Збіґнєв Хшановський узагалі за кордоном. Думаю, що саме друга частина вимагатиме тіснішої співпраці. Найближчим часом знову запланована творча зустріч. Можливо, після неї справа зрушиться...
– Якими ви бачите оперні партії і для яких голосів?
– Загалом це вже визначено. “Пролог” – так, як і у Франка, – звучить окремішньо. Це майже самостійний твір для оркестру, хору й соліста-баритона. Як буде вирішено представлення цього голосу – залежить не від мене. Єдине, на чому я хочу наголосити, – це не Мойсей, а alter ego самого автора тексту. Не думаю, однак, що цього артиста треба загримувати під Франка, – боронь Боже. То просто мусить бути узагальнений образ.
– А як розписано голоси інших дійових осіб?
– В оперу “Мойсей” увійдуть ті персонажі, що діють і у Франковій поемі. Головний герой Мойсей – бас. Два його противники – Датан та Авірон – два баритони. Прихильник Мойсея – молодий Єгошуа (за Біблією – Ісус Навин), який підтримує ізраїльського пророка, – тенор. А Лія – кохана Єгошуї – сопрано. У другій дії, на мою думку, мають з’явитися ще двоє головних персонажів. Але це ще не остаточно вирішено, а відтак рано ще говорити про їхні голосові характеристики.
– У такім разі, як би ви загалом схарактеризували свою оперу за жанровими ознаками?
– Я бачу її монументальним історично-філософським полотном. Монументальним є й сам “Пролог”, та й сама перша дія вже досить монументальна. Сподіваюся, що нам удасться вийти на напружений розвиток драматургічного конфлікту. Я навіть собі дозволив ввести такий фінал першої частини, якого нема у Франка, але він прочитується у Святому письмі: вигнання Мойсея і поклоніння золотому тельцю. Думаю, що цим не погрішу перед біблійними записами. Ми повинні зважати на те, що опера вимагає яскравого фіналу.
– Вам пропонували канонічній біблійний текст, що доповнює канонічний Франковий, втілювати не оперними засобами, а, скажімо, суто музичними, які, до того ж, надаються до ефектного пластичного втілення?
– Але ж я не балет узявся писати, а оперу! Тому мушу дотримуватися чистоти законів жанру і всіх канонів саме цього виду музичного мистецтва, – розумієте?! Я маю багатий досвід написання музики до кінофільмів і знаю, що часто режисери, коли в них щось не виходить, кажуть: “Давайте музику!”. Так само й тут... Але я б не хотів, щоб там, де нема дії або суто драматургічного розвитку подій, перекладати свої клопоти на режисера. Погоджуюся, що мусить бути музична основа, а все решту має додати режисер. Тільки в жодному разі він не повинен виправляти помилки лібрето й музики якимись режисерськими винаходами. Щодо цього – в першій дії все гаразд, там усе на місці, і в драматургічному плані вона зроблена добре. А над другою ще треба мізкувати. Одне скажу напевно – вона буде коротшою від першої. Але до неї потрібен новий текст, – хоч розумію, що то є дуже важко. А я не хочу писати музику до пантоміми, коли погодився працювати над повноцінною оперою.
– Проте з усього видно, що ви не маєте наміру відмовлятися від співпраці з Богданом Стельмахом, адже перша частина лібрето вас таки задовольнила?
– Безперечно, однак, не уявляю, як можна в другій частині обійтися самим текстом Франка. Тому дуже чекаю допомоги від лібретиста і режисера.
– Що можете сказати про суто музичний матеріал, які його джерела? Ви використовуєте якісь єврейські мелодії чи вдаєтеся до вищого ступеня абстрагованості?
– Щодо стилістики – не все так однозначно. Я намагався злучити якісь елементи української музики і в той же час якісь елементи, що спираються на лади, що характерні для близькосхідної музики, хоч до прямих джерел не вдавався. Як це мені вдалося і чи вдалося взагалі, – нехай вирішують критики, музикознавці та слухачі. Однак я зумисне застосовував сплав абстрактної, староєврейської і української музики.
– А для світового слухача опера матиме якийсь національний колорит?
– Звісно, український! Навіть коли брати авангардові твори, незважаючи на жодні переускладнення тексту, авторові не вдається приховати своєї музичної ментальності, вона однаково проступає й виказує його національність. У нас, наприклад, чомусь прийнято вважати, що Валентин Сильвестров пише космополітичну музику, а на Заході в його творах відчувають сильний прояв національного на рівні інтонацій, відношення й самого мислення. Думаю, що й у цьому випадку воно відіб’ється так само, і будь який слухач зможе відчути, що це українська музика українського автора.
– На гала-концерті Львівської опери в Києві 20 жовтня ви диригуватимете “Прологом” особисто?
– Така ідея є, і це цілком можливо. Щоправда, поки що не остаточно вирішено, чи завершуватиме “Пролог” першу частину концерту, чи прозвучить у фіналі програми. Якщо оркестр, хор і солісти вивчать свої партії, я диригував би із задоволенням.
– Львів уже попікся на виставі “Андрей”. Не боїтеся, що хтось може оцінити ваш твір як часовий конформізм чи ідеологічну кон’юнктуру, а зумисну орієнтацію на популярність жанру – як спрощення музичних оздоб?
– Я кон’юнктуру не пишу. Намагаюся працювати сумлінно і віддаю цій праці всі сили. Якщо я не буду задоволений своєю музикою, то нізащо не погоджуся на її виконання. Творчий задум – це великий тягар і скинути його можна тільки тоді, коли вдало довершиш справу. Я все роблю, щоб не червоніти потім від сорому... Хоч як воно буде сприйнято публікою, ніколи наперед не передбачиш. Кожен твір має своє життя, і кожен автор може мати злети й невдачі у творчості. У мистецтві нема такої запрограмованості, як у ринковому шоу-виробництві. Часом буває так, що композитор задоволений і щасливий, а публіка не сприймає твору, буває й навпаки, – і примирити їх може тільки Історія...
– Ваша музика пишеться легко, чи через “муки творчості”, “кров і піт”?
– Нічого не роблю легко. Відпрацьовую всі деталі та нюанси, – а це каторжна праця. Будь-який мій твір пророблено дуже детально. Натхнення там на 20 відсотків. Усе решта – праця! Замисел може бути й справді натхненний, а от його реалізація вимагає зосередженої праці. Мене втішило, що на попередньому прослуховуванні музичного матеріалу, те, що я задемонстрував, знайшло певне схвалення від перших слухачів. Я постійно раджуся з директором Львівської опери Тадеєм Едером, із солістами, із режисером, із лібретистом. Зважаючи на їхні зауваження, я роблю деякі зміни.
– Це правда, що вам довелося на тон нижче переписати партію для соліста, якого місцеві чиновники офіційно визнали “найкращим співаком року” ?
– Знаю, що все це надзвичайно складно, але треба пристосовуватися до реальних умов, враховувати специфіку жанру й вокалу... Хоч не думаю, що партії солістів аж надто вже заскладні. На мій погляд, музика вокально зручна і співати її буде легко, вона не має якихось модерністичних ухилів. Адже опера – це все-таки більш демократичне мистецтво, ніж камерна чи симфонічна музика.
– А стосовно оркестровки?
– Пишу “Мойсея”, розраховуючи на звиклий оркестр оперного театру. Вважаю, що оркестру не важко буде впоратися із цією музикою. Все-таки я спираюся на традиції оперного мистецтва, хоч і цілком традиційною цю музику я б не наважився назвати... Проте думаю, що вона буде зрозумілою для широкої публіки.
– Чи позначиться на цій музиці дух нашого часу, за якою безпомильно впізнаватимуть “зламнотисячолітній” стиль?
– Ми живемо в час тотального постмодерну. І музичні напрямки тут не виняток. Інколи просто закрадається підозра: а чи не є постмодерн тим, що ми колись знали, але вже забули? Якщо постмодерн залишиться ознакою нашого часу, то й цю оперу аналізуватимуть за всіма характеристиками постмодернізму. Однак я відчуваю, що ми переживаємо добу звернення до музики минулого, але вже на новому етапі розвитку. Деякі суто авангардні течії зайшли у глухий кут, і тому такі світові композитори, як, скажімо, Пендерецький чи інші, зовсім змінили свій стиль. Можливо, і я помалу відхожу від експериментаторства, яке дозволяв собі в симфонічних чи камерних творах, черпаючи тепер із глибших традицій.
|
|
